За умовами Сталіна. Як у 1944-му Фінляндія підписала вкрай невигідне перемир’я з СРСР — на що вона розраховувала

Відтак 11 липня диктатор Сталін наказав припинити наступ, і вже скоро передав через Олександру Коллонтай, посла СРСР у Швеції, повідомлення фінській владі про готовність до мирних переговорів. Червона армія у цей час вела масштабний контрнаступ на Білоруському фронті, тому хотіла забрати з півночі свої додаткові ресурси.

У Москві вважали, що Фінляндія мусить здатися, а комісія на чолі з членом Політбюро ЦК ВКП (б) Климентом Ворошиловим навіть розробила спеціальні умови капітуляції для сателітів Німеччини. Ішлося про роззброєння армії та цивільної гвардії, а також про передачу економіки під контроль СРСР. Цікаво, що запрошуючи фінів на переговори, Кремль ці умови не озвучив — і про наміри Сталіна фіни дізналися з архівних документів лише через 50 років після розпаду СРСР. Але свою позицію радянський вождь обговорював із послом США Вільямом Авереллом Гарріманом.

Цілком зрозуміло, що Фінляндія попсувала собі імідж на міжнародній арені через зобов’язання перед Німеччиною. Шведські ЗМІ писали про переворот Рюті й німецьку диктатуру у Фінляндії, а 30 червня глава Держдепу США Корделл Голл вручив фінському представнику ноту, де зазначалося: Фінляндія, увійшовши у військове партнерство з нацистською Німеччиною, ігнорувала попередження Вашингтону, що зробило неможливим подальше підтримання дипломатичних відносин.

Американці усунулися від радянсько-фінських перемовин, пояснивши, що не перебувають у стані війни з Фінляндією. Схожу позицію зайняли й британці.

«Хоча ми, без сумніву, сподіваємося, що Фінляндії буде залишено певний реальний ступінь принаймні культурної та комерційної незалежності й парламентського режиму, російський вплив у будь-якому випадку буде домінівним у Фінляндії, — писав міністр закордонних справ Великої Британії Ентоні Іден. — І ми не зможемо, бо це не слугуватиме жодним важливим британським інтересам, оскаржувати цей вплив».

Усе це означало, що долю Фінляндії дозволили вирішувати Сталіну, який до цього двічі не зміг примусити цю країну до капітуляції ані дипломатичним, ані військовим шляхом.

Перемир’я замість капітуляції

Радянський уряд відмовився мати справу з президентом Рюті, який підписував угоду з Німеччиною, а також не хотів мати справу з лідером соціал-демократів Вяйньо Таннером. Тоді фіни, щоб не розколоти країну через політичні переконання і залишити єдність влади, провернули хитрий політичний трюк.

28 липня Рюті подав у відставку, а парламентарі одноголосно проголосували за нового президента — Головнокомандувача Сил оборони Фінляндії Карла Густава Маннергейма. Він звернувся до Коллонтай із проханням уточнити інформацію щодо пропозиції про переговори і 29 серпня отримав відповідь. СРСР поставив чітку вимогу — розрив союзу з Німеччиною та виведення її військ із території Фінляндії до 15 вересня. В офіційному листі не було ані слова про капітуляцію, але Кремль поставив ультиматум про крайній термін відповіді — 2 вересня.

Цього дня президент Маннергейм офіційно оголосив про розрив відносин із Німеччиною, а наступного дня, 3 вересня, віддав наказ про перекидання армійських з'єднань на північ. Також президент запропонував Сталіну почати відведення фінських військ за кордони 1940 року — від 6 вересня. І обіцяв, що фіни самостійно простежать за евакуацією німецьких частин.

У ніч проти 4 вересня Маннергейм отримав звістку, що Сталін прийняв його пропозиції. Угода про припинення військових дій мала набути чинності вранці, і о 7:00 фінські війська, відповідно до домовленості, припинили вогонь. Радянські війська продовжували воювати на деяких ділянках іще добу — до 5 вересня.

7 вересня до Москви виїхала велика делегація, де були тільки довірені люди Маннергейма й жодного з представників так званої «мирної опозиції», ні Юго Паасіківі — колишнього посла Фінляндії, до якого Кремль був доволі лояльним і хотів бачити на переговорах. Адже саме ця людина чотири роки тому вже підписувала мирний договір у Москві.

Фінських делегатів змусили чекати початку переговорів упродовж цілого тижня. І коли нарешті 14 вересня вони розпочались, уже за годину стався форс-мажор: Антті Гакцель, прем'єр-міністр Фінляндії, що очолював делегацію, раптово отримав інсульт. Сталося це після того, як йому озвучили нові та несподівані умови перемир’я.

Вони були вбивчими. СРСР вимагав надати в оренду на 50 років півострів Порккала з околицями для побудови там військової бази. Це означало, що Сталін зможе контролювати не лише Фінську затоку, а й столицю Фінляндії, розташовану всього лише за 17 км від півострова. Це відстань, яку легко долають артснаряди, а отже Москва постійно диктувала б Гельсінкі свої умови, удаючись до погроз чи збройного шантажу будь-якої миті. Окрім того, поверталися кордони 1940 року, а Фінляндія мала вигнати німців, виплатити $300 млн репарацій та передати СРСР регіон Печенга, що дозволить росіянам вийти на сухопутний кордон із Норвегією, а також мати доступ до нікелю. Також передбачалося радянське втручання у внутрішні справи Фінляндії та контроль за виконанням угоди.

Хворого Гакцеля, який так і не оговтався від інсульту й помер через 15 місяців, довелося замінити: до складу делегації увійшов генерал Оскар Енкель, а очолив перемовини з фінського боку його брат, міністр іноземних справ Карл Енкель. Радянську делегацію представляв член Політбюро ЦК ВКП (б) Андрій Жданов. Але всі розуміли, що фактично йдеться про перемир’я Сталіна-Маннергейма.

Коли 18 вересня Енкель попросив приватної зустрічі з наркомом іноземних справ В’ячеславом Молотовим, той почав жбурляти різкі звинувачення на адресу «кривавого і злочинного» уряду Фінляндії та наполягав, щоб фіни повинні негайно підписали угоду про перемир’я, бо інакше їхня країна буде окупована.

«Це було найстрашніше, що я коли-небудь пережив», — із такими словами вийшов після зустрічі Енкель.

19 вересня делегація підписала цю нищівну угоду, а парламент Фінляндії ратифікував її без голосування. Більшість політиків і звичайних людей переживала шок. Міністр юстиції Ернст фон Борн назвав це найгіркішим моментом у житті нації, а Паасіківі, якого не взяли на переговори, записав у своєму щоденнику:

«Жахливі! Жахливі умови! Московський мир 1940 року був у багато разів кращим за це. Порккала, контроль, втручання в наші внутрішні справи і т.д. і т.п…».

Здавалося, що в ці дні залізний спокій зберігав один лише Маннергейм. Він усе зважив і розумів, що це ще не остаточний мир зі Сталіним, а всього лише перемир’я на певному етапі війни. Було потрібно виграти час — і це вдалося. Армія Маннергейма була готова воювати й надалі, а особистого авторитету президента виявилося достатньо, щоб заспокоїти суспільство й запобігти внутрішньому розпаду країни.

Лапландська війна

Розірвавши угоду з Гітлером, Фінляндія наразилася на ще один ризик і потрапила у ситуацію, у якій уже побували Італія й Румунія. Після переходу на бік антигітлерівської коаліції, ці дві країни були змушені звільняти свої території від німецьких військ власними силами.

Завдання для фінів виявилося складнішим, бо вони опинились між двох вогнів. За умовою Московського перемир’я, Фінляндія мусила демобілізувати значну частину своєї армії. На додачу, німці мали гіпотетичні шанси захопити владу Гельсінкі у заручники. Водночас совєти вимагали роззброєння німецьких військ і передачі німецьких полонених до СРСР.

У Берліні уважно стежили за дипломатичними домовленостями фінів та комуністів. У ставці Гітлера прагнули уникнути оточення, як це недавно сталося в Румунії. Німецькі війська отримали сигнал від фінського уряду про те, що вони можуть відійти з території їхньої країни без бою — їх ніхто не переслідуватиме. Деякі частини цим скористалися, проте 15 вересня німці несподівано спробували захопити острів Гогланд.

Фінська армія відбила атаку, і це зміцнило її позиції перед СРСР. Одразу ж після підписання перемир’я, 19 вересня, Гітлер віддав наказ відступити з Естонії. Після виходу Червоної армії до південного узбережжя Балтики залишатися у Фінляндії не мало навіть тактичного сенсу.

На початку жовтня 1944 року Гітлер наказав 20-й гірській армії відступити до Норвегії. Відступаючи, нацисти спалювали села і руйнували фінську інфраструктуру. Радянські війська не брали участі у Лапландській війні, зосередившись на наступі в Норвегії.

Останні німецькі частини покинули територію Фінляндії тільки 27 квітня 1945 року, залишивши за собою спустошену Лапландію. Вони зруйнували понад третину житлового фонду, а місто Рованієм перетворилось на самі руїни.

Натомість Фінляндія уникла як німецької, так і радянської окупації — на відміну від колишніх союзників Німеччини: Румунії, Болгарії та Угорщини — які після війни потрапили під комуністичний контроль. Хоча фіни готувалися до можливого опору, Сталін вирішив, що перемир’я і база в Порккалі достатньо забезпечують радянські інтереси.

Водночас Фінляндія стояла перед новими викликами. Люди Сталіна посилювали вплив, а соціально-економічні проблеми загострювалися дедалі сильніше. Маннергейм розумів, що тепер боротьба за незалежність переходить у політичну площину і триватиме всередині країни.

Президент Фінляндії готувався до того, що з Кремлем треба буде підписати новий, тепер уже справжній та вигідний для його країни мир. І зробити це планував уже після виборів. Маннергейм усвідомлював, що Сталін усіляко в них втручатиметься, щоб остаточно забрати Фінляндію до своєї сфери впливу та раз і назавжди розв’язати «фінське питання».