Хоч фінам бракувало патронів. Як 85 років тому 6 тис. фінських воїнів знищили добре екіпіровану 14-тисячну елітну радянську дивізію

Його 44-та дивізія Червоної армії під командуванням комбрига Олексія Виноградова під час радянсько-фінської війни 20 грудня 1939 року вийшла на підмогу 163 стрілецькій дивізії, бо та зазнавала невдач. Місяць тому під час наступу на 28-тисячне місто Оулу 163-тя спромоглася зайняти лише невелике село Суомуссалмі, спалити його, — а далі міцно застрягла у фінському оточенні. Без провіанту, медикаментів і поповнення боєприпасами, втративши контакт з іншими частинами, Червона армія втратила близько 6.000 солдатів і врешті відійшла по льоду озера Кянтаярві до Юнтусранти, звідки без особливого успіху намагалися атакувати фінів.

Радянський диктатор Йосиф Сталін покладав на Виноградова великі надії й не сумнівався, що той поставить переможну крапку у війні за два, максимум три тижні. Адже 44-та дивізія вважалась елітною в СРСР: свого часу нею командував один із найвідоміших червоних командирів Микола Щорс, також вона брала участь у радянській окупації України й східної Польщі 17 вересня 1939 року. Формування мало почесний революційний Червоний Прапор.

Цього разу Виноградов отримав наказ допомогти 163 стрілецькій дивізії вийти з оточення, захопити Оулу і тим самим розрізати Фінляндію навпіл. Це дало б змогу легко припинити бойові дії на півночі країни, і радянські війська могли б зосередитися на завоюванні півдня. Фінляндія також втратила б сухопутний кордон зі Швецією і Норвегією.

Радянський комбриг не бачив проблем із виконанням завдання. У його розпорядженні були танки, танкетки, колони вантажівок із постачанням, кулемети, артилерія, стрілецька зброя. З повітря підрозділу допомагала авіація. Майже 14-тисячній дивізії Виноградова протистояла шеститисячна 9-та дивізія під командуванням полковника Ямара Сііласвуо, якій катастрофічно бракувало звичайних патронів для рушниць, на озброєнні були танки Першої світової і старенькі гармати.

Упевнена у своїх майбутніх успіхах, сталінська 44-та дивізія вирушила на Фінляндію з військовими оркестровими музикантами, які везли в одній із вантажівок свої інструменти. Ще кілька машин були щільно напаковані радянськими агітаційними плакатами й брошурами, які планували роздати фінам. Однак переможного маршу не сталося.

Утім, не всі червоноармійці вірили в доцільність військової операції. «Я знаю, що це не Фінляндія напала на нас, а це під час навчань на морі наші обстріляли самі свою територію», — казав червоноармієць Прокопчук з 253-го гаубичного полку 7-ї стрілецької дивізії, сперечаючись із товаришами по службі під час Зимової війни.

Фінська пастка

Полковник Сііласвуо розумів, що при прямому зіткненні з ворогом він програє. Але розвідка донесла, що дивізія Виноградова просувається через Раатську дорогу, розтягнувшись аж на 20 км, і це було саме те, що потрібно. З'їсти радянського слона шматочками — тільки так можна було його знищити.

Радянську колону вирішили роздробити на окремі частини, ізолювати їх одна від одної й потім почергово знищити. Цей тактичний захід отримав у фінів назву мотті.

Фіни розділили свої сили на чотири мобільні загони, названі за іменами їхніх командирів, і розпочали атаки на радянську колону.

Насамперед перекрили дорогу біля кордону з СРСР, тим самим заблокувавши відступ дивізії назад на радянську територію. Наступні удари фінської армії по оточеній дивізії розсікли її на шість оточених частин, після чого їх почали поступово знищувати або брати у полон і захоплювати трофеї.

Першого удару завдали вранці 5 січня: шість батальйонів атакували колону Виноградова в районі Хаукіла, три — у районі Ескола й один батальйон у напрямку Лікохар'ю. Фінські війська пересувалися, в основному, вночі лижними маршами по льоду озер і лісах.

Заскочені зненацька радянські військові відбивалися слабо, багато з них тікали до лісів, але тут на них чекали кучугури снігу і -30−40° морозу. Деякі окупанти навіть не мали теплого зимового одягу, а їхня оливкова форма була легкою мішенню для фінських снайперів. Між перспективою замерзнути на смерть чи потрапити у полон вони здебільшого обирали другий варіант — і вже до вечора сотні бійців сталінської 44 дивізії здалися.

Радянського комбрига стратили свої ж

Уранці 6 січня росіяни намагалися атакувати село Хаукіла з півночі, щоб вирватися з пастки, але Виноградов доволі швидко прийняв рішення відвести свою дивізію на схід. Він зрозумів, що бойові дії продовжувати неможливо, адже фіни практично відрізали шляхи постачання для радянських військ. Офіційне рішення про відведення всієї дивізії було оголошено пізно ввечері, хоча фактично «жест доброї волі» стався ще по обіді.

Тоді ж на підмогу фінським підрозділам прийшла військова підмога з півночі: вони вийшли на дорогу Рааттей та остаточно відрізали її для росіян. Радянські війська були змушені відходити з цього району через північні ліси, огинаючи їх, а фіни їх переслідували. Одна з фінських груп захопила міст Пурасйокі, і до ранку 7 січня майже весь радянський опір припинився.

Фіни здобула військові трофеї: 4.822 гвинтівки, зокрема 190 снайперських гвинтівок; 18.822 822 патронів; 106 кулеметів; 29 протитанкових гармат; 71 польова та зенітна гармата; 43 штурмові машини; 10 бронеавтомобілів; 16 зенітних гармат; 1.170 коней; 260 вантажівок; 20 тракторів; 15 мотоциклів; 47 польових кухонь; 2 легкові автомобілі.

Крім того, фіни забрали з поля бою близько 1.200 військовополонених. Цікаво, що їх не обмінювали й не убивали, а повертали ворогу без зброї. І зовсім не через сердечну доброту — у такий спосіб економили їжу і патрони. А в СРСР цих «дезертирів» і «зрадників» відразу ж піддавали трибуналу та розстрілювали.

У 1991 році сержант дивізії Петро Морозов в інтерв'ю фінському виданню заявив, що бійців, які потрапили в полон і були повернуті влітку 1940 року Радянському Союзу, розстріляли за вироком суду.

Комбриг Виноградов із цього оточення вийшов живим, але не вижив: за рішенням військового командування його стратили за провал військової операції на льоду озера Васаярві просто на очах у залишків його військ. Разом із ним розстріляли також начальника штабу полковника Онуфрія Волкова і начальника політвідділу полкового комісара Івана Пахоменка, які залишили дивізію у вирішальний момент битви.

Чому бліцкриг Сталіна провалився

СРСР розраховував на швидку кампанію захвату Фінляндії зі встановленням тут маріонеткового уряду, проте ця маленька країна дала відсіч імперії-гіганту. Зимова війна завершилася тим, що у березні 1940 року в Москві підписали мирний договір, за яким до Радянського Союзу перейшло лише 11% території Фінляндії разом із містом Виборг. І все теж завдяки битві на Раатській дорозі, яка відвернула загрозу розколу країни надвоє.

На думку експертів, бої на Раатській дорозі є чудовим прикладом того, як працювала фінська блокадна тактика. Головне — перерізати лінію постачання, а після цього ворога зв’язували в дрібних боях і різали на шматки атаками легких військ. Фіни розгромили важкоброньовану і добре озброєну 44-ту стрілецьку дивізію, майже не маючи власної артилерії. Натомість радянські війська зухвало покладалися на важкі транспортні засоби, які зрештою виявилися неефективними проти лижників у снігових костюмах на вузьких дорогах.

Здатність фінів маневрувати на знайомій місцевості, у високих снігах, удень і вночі, а також їхній досвід роботи на морозі стали вирішальними причинами поразки ворога, який повністю переважав і у живій силі й у важкому озброєнні. Легкі танки Т-26, привезені Червоною армією до Раатті, погано пересувались у засніженому лісі з густими деревами, а отже не могли підтримувати піхоту.

Це також допомагає пояснити низькі втрати фінської армії: лише 310 загиблих у порівнянні з майже повним знищенням двох полків 44-ї дивізії — від 7 до 10 тис. солдатів та офіцерів.

Радянська поразка також була спричинена зухвалістю командування, яке не подбало про належне зимове оснащення у суворому північному кліматі. Тисячі червоноармійців померли на Раатській дорозі від холоду, крім того, ситуація з продовольством і фуражем для Червоної армії наприкінці боїв була дуже поганою. Денний пайок міг становити лише два кошики на людину.

Також дався взнаки моральний дух багатьох бійців 44-ї дивізії Червоної армії. При тому, що вона вважалась однією з найбоєздатніших частин Радянського Союзу, її слава була надто роздутою. Дивізія мала дисциплінарні проблеми, і лише під час переходу на фронт проти Фінляндії з неї дезертували 69 солдатів. За даними внутрішньої розвідки дивізії, деякі солдати відкрито говорили між собою про своє небажання воювати з фінами.

«Завоювали Західну Україну і за звільнення отримали собаче життя, — переоповідаються настрої у війську в одному зі звітів НКВС. — А тепер хочуть нас за собачим життям послати у Фінляндію. Ось там-то ми й навоюємо, уже й зовсім здохнемо».

В іншому звіті цитують слова червоноармійця Пономаренка, який підбурював товаришів до дезертирства. Цей чоловік висловлював незадоволення війною Сталіна і зазначав, що його родина в СРСР бідує:

«Для чого ми будемо допомагати Фінляндії — нехай вони самі себе звільняють і завойовують владу. У нас самих не все гаразд. Ось я отримав із дому листа, у якому пишуть, що вдома нічого їсти і дружина змушена продати корову».

Навесні фіни поховали загиблих ворогів. Вони віддали радянській комісії 300 тіл із-під Раате, але відмовили їй в ексгумації решти. Після завершення Зимової війни в СРСР та сучасній Росії про неї прийнято не згадувати. Загалом, за різними оцінками, безповоротні втрати СРСР у радянсько-фінській війні 1939−1940 років становили від 127 до 168 тисяч людей.