«Цілий день дратував русню». Як фінський снайпер під час Зимової війни встановив світовий рекорд, поваливши 542 радянських окупанта

Стовідсотково встановити кількість покладених солдат противника було складно, оскільки вони всі були на ворожій стороні. Однак були дні, коли кількість уражених цілей була чітко зафіксованою. Якось Сімо записав у щоденнику: «Цілий день дратував русню [в оригіналі ryssä — зневажливе слово, яким фіни називали росіян; тоді, як venäläiset — нейтральне означення південно-східних сусідів ]. Поклав 20-х. Ще трьом улучив у стегна». У наступні два дні він підстрелив ще 28 червоних «визволителів».

А ті у своїх лавах теж мали снайперів. Принаймні один з них поцілив трьох фінських офіцерів на позиціях, де воював Сімо. Кілька днів вистежував він свого червоного «колегу» — в один із сонячних днів Гяюгя впильнував його за відблиском оптичного прицілу. «Відтепер не переймайтесь, — доповів фінський снайпер у штаб. — Більше він не турбуватиме».

В умовах війни не обійшлося і без містифікації. Газети, аби підтримувати бойовий дух, подавали кількість покладених ворогів кулями Сімо від 200 до 450. Якось Суло «Simeoni» Колкка, редактор видання Helsingin Sanomat, поділився інформацією про снайперів з якимсь із зарубіжних колег. Той через мовний бар'єр переплутав імена рекордсмена Гяюгя і самого редактора. Відтак, з’явився новий герой-стрілець Колкка, який почав жити своїм життям навіть у фінській пресі. Після війни військове командування на численні запити відповіло, що ніколи не мало у своєму підпорядкуванні солдата з таким іменем. Хоча в деяких американських довідниках є замітки про снайпера, якого не існувало і ким насправді вочевидь був Сімо Гяюгя.

Битва на річці Коллаа була однією з найдовших і найкривавіших за всі 105 днів Зимової війни — противники розійшлися тільки 13 березня 1940-го, коли в Москві було підписане перемир’я. За тиждень до цього Сімо отримав в обличчя ворожу кулю — очевидно випадкову. Куля була розривною, а таку заборонили ще Петербурзькою конвенцією 1868 року. З роздробленою щелепною кісткою герой стікав кров’ю, коли побратими вклали його у рибальському каяку і чимдуж потягли засніженими полями до лікарів.

Понівечений Сімо вже через п’ять днів просився на передову. Звісно, лікарі його не пустили. А наступного дня оголосили перемир’я з ганебними поступками з боку Фінляндії. Офіційний Гельсінкі тоді віддав майже 10% своїх земель, 13% своїх економічних активів, а 420 тис. фінських громадян змушені були залишити свої домівки. Хутір Кііскісен із рільничим обійстям родини Гяюгя опинився в анексованій частині Східної Карелії.

Сімо туди повернувся у серпні 1941-го, коли Німеччина напала на СРСР, а той у відповідь, ні сіло, ні впало, оголосив війну Фінляндії та Ірану. До війська Гяюгя взяли, але тільки як фермера — для заготовки кормів для бойових коней. Тоді фіни тимчасово повернули землі, втрачені за підсумками попередньої червоної навали.

Рідні Сімо вжахнулися, коли побачили, що зробили окупанти з їхнім господарство — там було створено військову базу. У найбільшому будинку, де власне жила родина, облаштували казарму. От тільки солдати спали на металевих ліжках, вкритих соломою.

Тоді побратими Сімо знайшли позиції, з яких він стріляв у Зимову війну. Оскільки було літо, вони з металошукачем познаходили патрони снайпера. Їх 542, і відтак визначили, що саме стільки ворогів і застрелив або поранив Гяюгя.

Герой чи вбивця?

Після війни Сімо все життя займався рільництвом на своїй фермі неподалік радянського кордону. Своєї сім'ї не завів. Можливо, це було непросто з понівеченим обличчям — а йому зробили 28 операцій, одну з них — у Данії як легендарному герою. А може й через те, що слава колишнього снайпера у повоєнній Фінляндії нерідко почала звучати не на користь йому. Гяюгя навіть отримував погрози, і якийсь час ходив з пістолетом.

А наївне запитання журналіста про докори сумління виправдовувало тільки те, що на той час у Фінляндії виросло два покоління, які не знали війни. Вони пройшли горнила лівацьких переконань щодо роззброєння, а до їх формування завжди докладався Радянський Союз. Зі шкільного віку для них критичне ставлення до ядерного сусіда було просто неможливим. Не те, щоб його обтинали чи переслідували за таке. Ця опція була ніби вимкнутою у фінській суспільній думці другої половини ХХ століття. В країні з 4,5-мільйонним населенням (станом на 1960 рік), де всі знали один одного, принаймні могли знати через родичів, сусідів, співробітників, встановилося неписане правило: виступати проти Москви — собі дорожче. В політику взагалі зачинилися двері найменшому критику Кремля.

Це був час так званої фінляндизації — демонстративного лояльного ставлення до СРСР і нейтралітету в зовнішній політиці. Навіть у 1970-х дітям у школах розповідали про Зимову війну щось немислиме. Від учителів можна було почути: однією з її причин стало те, що Фінляндія тривалий час дратувала свого сусіда.

За стійкістю таких стосунків із Москвою пильнував президент Урхо Кекконен. Він безперервно очолював Фінляндію 25 років, бо вигравав — іноді з допомогою радянських маніпуляторів — чотири кампанії поспіль. Принаймні двічі на вимогу Кремля розпускав парламент і кілька разів міняв міністрів, які не подобалися Москві. Мусив їздити на поклони до Микити Хрущова і напиватися з ним до нестями. Вивчив кілька російських пісень, щоб горлати їх на таких-от здибанках.

Це були жести добросусідства, які доводили відсутність намірів Гельсінкі вступити до НАТО. Зате Кекконен уберіг свою країну від колгоспів і планової економіки ядерної сусідки.

Чи був Кекконен одержимий владою? Мабуть не без того. Але.

Один із його синів — Танелі — став дипломатом і служив послом Фінляндії в Бєлграді, Афінах, Римі, на Мальті, у Варшаві. Коли рідний МЗС вповноважив його представляти батьківщину в Ізраїлі, 56-річний Танелі якось сів за кермо напідпитку. Поліція Тель-Авіва спіймала його на гарячому. Батько вже два роки, як відійшов у засвіти. І син із сорому повісився.

А за життя Кекконен добре пам’ятав про Сімо Гяюгя. Якось навіть навідався до нього на ферму, аби розім'ятися на полюванні разом із живою легендою. Вполювали якось лося, от тільки, чия куля влучила у здобич, стало темою для фінських таблоїдів 1990-х. Тоді про легендарного снайпера знову почали писати навіть найлінивіші. Хоча музей битви на річці Коллаа зі стендами про Сімо ветерани тієї битви заходилися створювати тільки у 1980-х — коли вже не було Кекконена, а в СРСР повіяли вітри перебудови.

Дивно, але лівацькі ідейні важкогрузи міцно пройшлися по європейському суспільству. Так, до річниці Зимової війни у 2014-му впливовий німецький тижневик Der Spigel вийшов зі статтею про Гяюгя. Її автор Марк фон Люпке зобразив фінського снайпера як безжального вбивцю. На запитання, що він відчував після натискання на курок, Сімо відповів: «Віддачу рушниці».