Як правильно побудувати наш Арлінгтон

Уперше надруковано у журналі NV за травень 2025 року. Републікацію заборонено

Президент України в інтерв'ю британському журналісту Моргану Пірсу в лютому 2025‑го назвав цифру втрат українського війська — 45.000 загиблих з моменту повномасштабного вторгнення Росії. До цього ще треба додати близько 4.000 загиблих з початку російсько-української війни у 2014‑му. Це у 20 разів більше, ніж втратили Сполучені Штати за 10 років війни в Афганістані. І в три рази більше, ніж втратили радянські війська в тому ж Афганістані за 10 років свого вторгнення. Уже 11‑й рік тисячі прапорів розвиваються на могилах полеглих українських вої­нів. Але про гідне вшанування поки що можна тільки мріяти.

Тему військової пам’яті помічають перш за все родини загиблих, для яких вона, безумовно, є дуже чутливою. Саме тому підходити до обговорення цього питання потрібно дуже обережно і з усією фаховістю: із залученням спільноти дослідників, істориків, архітекторів, скульпторів тощо. На жаль, держава обрала шлях «пальцем у небо» — не вести фахової дискусії, а бездумно будувати. Без базового розуміння, не вникаючи у контекст, шкодячи навіть тій крихкій традиції, що напрацьована впродовж попередніх визвольних змагань.

Закордонний досвід

Держава й армія — це одне ціле, бо одне без іншого неможливе апріорі. Це ще здавна розуміли древні греки, які створювали витончені скульптури в пам’ять про своїх воїнів. Масштабували цей досвід римляни, що додали в архітектурний та скульптурний стилі більшої структурованості й строгості. Саме тому більшість країн, які хотіли возвеличити свою армію і державу, базувалися саме на римському архітектурному каноні. Ми це можемо бачити в пам’ятниках Лінкольну та Джеферсону у Вашингтоні, Тріумфальній арці в Парижі, Кенотафі в Лондоні.

Держава обрала шлях «пальцем у небо»

Наприклад, Арлінгтонське національне кладовище — майже взірцевий приклад ставлення до військової пам’яті. Прямі ряди мармурових плит, Могила невідомого солдата, біля якої постійно несе службу почесна варта, амфітеатр як простір лекцій для молоді та «вічний вогонь». На сніжно-білому мармуровому саркофагу Могили невідомого солдата написано: «Тут спочиває в почесній славі американський солдат, відомий лише Богові». Біля нього повільно крокує піхотинець в ідеальному однострої з начищеною гвинтівкою, який зупиняється лише для того, аби віддати військове вітання.

Всюди на кладовищі стоять таблички «Тиша і повага», вказуючи людям, що це місце не для розмов, а для серйозних думок про ціну, заплачену американським народом. У кожній цеглинці, у кожному об'єкті й табличці закладено гігантський символізм, який захоплює своєю лаконічністю і продуманістю. Арлінгтонське кладовище є найвідомішим, зараз там понад 400 тисяч традиційних та колумбарних поховань. На кладовищі існують чіткі правила, чіткі церемоніали з кінними лафетами та артилерійськими залпами — залежно від військового звання та заслуг. Однак крім цього цвинтаря статус національного мають ще більш як 164 різні військові кладовища, зокрема в Європі.

Поштовхом до розвитку меморіалізаційної справи в США були Перша та Друга світові війни. Генерал армій США Джон Першинг, який вважається найвідомішим генералом після Джорджа Вашингтона, курирував процес становлення військових кладовищ після Першої світової. Залучені ним професійні дослідники, архітектори, скульптори, ландшафтні дизайнери втілили в неокласичному стилі найкращі зразки військової меморіальної культури, робота над вдосконаленням якої триває й зараз.

Британська меморіальна традиція теж дивує своєю стриманістю і стилем. Офіційне вшанування полеглих — це визначений день року, коли ветерани різних підрозділів збираються в одному місці, кріплять до лацканів червоні маки, а по центру ставлять три похідні барабани, на які кладуться «барви короля» — бойовий прапор, якого торкався монарх. Нерідко ми бачимо, як король разом із королівською родиною, урядом та іншими достойниками проводять вшанування загиблих воїнів біля Кенотафу — військового меморіалу на Вайтголлі в Лондоні. Він там з’являється у формі фельдмаршала королівських повітряних сил і разом із родиною покладає символічні вінки в повній тиші.

Ба більше, десятки років британська меморіалізаційна комісія доглядає за похованнями в різних куточках світу. Наприклад, у Секторі Гази існує британський військовий цвинтар. Ним опікується лише одна палестинська родина, якій британський уряд платить кошти і яка це робить відповідно до всіх стандартів, навіть у період активних бойових дій між Ізраїлем та ХАМАСом.

Прикладів французької, іспанської, італійської, польської, німецької меморіалістик можна наводити дуже багато і розбирати по деталях. Але це завжди частина військової культури та військових традицій.

Український досвід

Сотні років відсутності української державності не минули без наслідків — ми не змогли створити власний стандарт військової меморіалістики. Але деякі приклади збереглися, зокрема на військовому секторі воїнів УГА на Янівському цвинтарі у Львові, цвинтарі УСС на горі Маківка, цвинтарі дивізії Галичина в селі Галицькому на Львівщині та ще кількох кладовищах в Україні та за кордоном.

Але після 2014‑го цей досвід не враховано. Про окремі військові цвинтарі ніхто навіть не згадує — військових ховають на цивільних кладовищах без будь-якої спроби уніфікації намогильних споруд. Донедавна влада навіть не намагалася створювати стандарт меморіальної культури. Лише у 2023‑му було ухвалено рішення про створення Національного військового меморіального кладовища біля Києва, але цей процес очолили люди, які не знайомі ані з українською, ані зі світовою традицією.

Фахівці висловлювали зауваження до різних речей. Починаючи від місця розташування меморіалу, де земля регулярно перетворюється на болото через наявність високих ґрунтових вод, до того, що призначення головного архітектора відбулося без відкритого конкурсу. Запропонований ескізний проєкт видається нецілісним через дисбаланс наявних архітектурних стилів та через відсутність належної військової символіки.

До того ж намогильні споруди, які затвердили рішенням Кабінету міністрів, сегрегують загиблих за конфесійною ознакою. Наприклад на Арлінгтонському національному кладовищі усім загиблим ставлять однакової форми плиту, на яку наносять знак певної релігійної приналежності. А в Україні пропонують ставити християнам так званий козацький хрест, а представникам інших релігій — плиту. Через що порушується базовий принцип єдності та рівності усіх полеглих воїнів між собою.

Завдання Національного військового меморіального кладовища — бути точкою символічного консенсусу та національного єднання. Але вже зараз, на етапі створення, він стає предметом багатьох суперечок у професійному середовищі. Усе це є наслідком намагань створити головний військовий некрополь країни якнайшвидше — заради ситуативних політичних дивідендів.

У подальшому цей військовий некрополь може стати точкою відліку для всіх регіональних військових кладовищ, які успадковуватимуть його недоліки, що з’явилися суто через чиновницьке бажання зробити швидко, а не якісно.

Для появи українських Арлінгтонів потрібно кілька речей. Завершити фахову дискусію щодо зовнішнього вигляду та стандарту поховань. Започаткувати традицію відкритих архітектурних конкурсів на військові меморіальні об'єкти. Відреставрувати десятки козацьких, стрілецьких і повстанських кладовищ.

Фактично країні потрібно створити традицію військових поховань, яка буде доводити, що загиблі герої є переможцями, а не переможеними. До того ж особливість будь-якого пам’ятника в тому, що побудувати його набагато легше, ніж потім виправити. А саме тому будівницт­во головної військової святині країни має бути вивіреним, фаховим і без «дитячих хвороб». А для цього треба трохи менше уваги приділяти політиці і трохи більше — вшануванню загиблих захисників.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV