Як схилити на свій бік Глобальний Південь
Війна з Росією і боротьба за серця Глобального Півдня триває
Світ не обмежується Європою і Північною Америкою. Ця очевидна теза за три роки повномасштабної війни набула особливого значення для України як держави, що починає усвідомлювати свою історичну роль і свою місію — у тому числі, щодо зміни світового порядку.
Ми почали відкривати посольства в країнах, які були відсутні на нашій ментальній карті світу. Найрізноманітніші українські ініціативи — від запрошення іноземних журналістів до адвокаційних поїздок українських митців — розповідають світові про нас і нашу боротьбу.
За понад три роки повномасштабної війни варто підбити деякі підсумки наших зусиль із розвитку контактів з країнами так званого Глобального Півдня. Про це я можу говорити, у першу чергу, опираючись на свій досвід у царині освітніх та дослідницьких ініціатив, з урахуванням вражень від моїх поїздок до Південної Африки, Індонезії, Тайваню, онлайн освітніми обмінами з університетами з Кенії, Бразилії, Аргентини і Мексики тощо. Це все я би хотів представити у вигляді уроків, які ми можемо для себе винести.
Вони справді про нас нічогісінько не знають
Перший і найочевидніший урок: наша взаємодія зі світом за межами Європи і Північної Америки — це гра в довгу. Майже два роки тому, коли я зацікавився співпрацею з невідомими мені країнами, спілкування з багатьма колегами і друзями переконало мене в тому, що жодну співпрацю не варто починати з питання «а що вони можуть нам дати»? Звісно, наше бажання отримати якомога більше підтримки по всьому світу зрозуміле без зайвих слів, бо час для нас вимірюється в життях наших захисників і мирних жителів, у стражданнях вимушених переселенців і тих, хто залишився в заручниках під російською окупацією. Наша боротьба триває, і ми потребуємо допомоги та підтримки, і, що важливіше, ми потребуватимемо її у майбутньому.
Уявіть собі, що десь у гостях чи на вечірці ви знайомитесь з людиною й одразу в неї питаєте: «а що ти мені можеш дати?» чи «яку вигоду ти мені принесеш?». Підозрюю, що для початку міцної та тривалої дружби це — не найкращий старт. Не маю причини думати, що з індонезійцями, кенійцями чи парагвайцями має спрацювати інакше.
Оскільки взаємодія з різними країнами і культурами — це гра в догу, другим уроком є те, що нам потрібно шукати спільні й цікаві для обох сторін теми. Разом з колегами з Фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва, Dixi Group та експертами з Південноафриканської Республіки ми написали три аналітичні матеріали, які стосувалися, крім іншого, питань реформування Радбезу ООН, ядерної безпеки, викрадених дітей. Ці питання — болісні та актуальні як для африканців, так і для нас. Робота над цими матеріалами була дуже цікавим досвідом. Я чув про багато різних мистецьких ініціатив, які дуже надихають, бо мова мистецтва — універсальна.
Пошук спільних тем також означає, що стратегія, за якою ми накидаємося на людей в країнах, де нас не чули і не бачили десятиліттями, з тим, щоб вони нас вислухали, м’яко кажучи, не несе конструктиву, і це — третій урок. Чудово, що Український Інститут просуває програми українських студій по всьому світі для тих, кому цікава мова, культура й історія України. Разом з тим, для того, щоб люди зацікавилися нами, ми маємо виявити і свій інтерес до них.
Наведу два приклади — бразильський та індонезійський. Минулого року мені разом з колегами вдалося запросити і привезти до Києва колег з Індонезії. Я вчергове переконався, що кращого способу познайомити з Україною, аніж привезти сюди людей, не існує. Мій колега й аспірант Олег Сабура був дуже активно залучений до супроводу балійських гостей і під час однієї з багатьох розмов вони з’ясували, що наші писанки та індонезійській батік — розпис тканини — працюють за одним принципом: нанесення воску та поетапне занурення в різні фарби, з тією різницею, що йдеться про різний матеріал-основу (яйце та тканину). Мені хочеться вірити, що в Могилянці зокрема та в Україні в цілому нашим гостях сподобалося, а показником цього може слугувати український куточок в нашому університеті-партнері на Балі й колега звідти почав порівняльне дослідження української та індонезійської дипломатії.
На жаль, мені ще не випало відвідати Бразилію, але спілкування з бразильськими колега як за кордоном, так і під час їхніх візитів до Києва, переконали мене, що це — прекрасна країна. Прямуючи минулої осені на зустріч з журналістами з Латинської Америки, випадково у метро я зустрівся з приятелем, який їхав на тренування з капоейри. Познайомившись на заході з бразильською журналісткою, я розповів їй про капоейру і приятеля, з яким практично щойно перед тим перестрівся. Це так її вразило, що найближчими днями вона відвідала тренування і написала у бразильському виданні статтю про те, як капоейра у Києві допомагає людям триматися в умовах обстрілів та відключення світла. Ця історія чудово ілюструє, що цікавими для інших є ті, хто самі цікавляться світом навколо й не зациклюються на собі.
Історія про гурток з капоейри веде нас до четвертого уроку: просування України на міжнародній арені - справа не лише українського уряду, нашого МЗС і дипломатичних представництв України за кордоном. За останні три роки публічна і культурна дипломатія стали справжніми феноменами, і це — правильний шлях. Там, де важко встановлювати офіційні урядові контакти, українські голоси можуть бути представлені завдяки тим, кого я люблю називати «гуртки за інтересами», тобто через спорт, музику, танці, релігію і багато всього іншого.
П’ятий урок я би назвав метафорично так: стукати у ті двері, які нам можуть відкрити. Під час мого тритижневого візиту до Індонезії я відвідав дев’ять різних університетів, але, готуючись до поїздки, я сконтактував із більшою кількістю закладів вищої освіти. Деякі з них не відгукнулися взагалі, як-от один з найбільших університетів Індонезії, де точно отримали й прочитали мого листа, але не відписали нічого. Колеги-індонезійці, які й розповіли про те, що там знають про мій візит, мого листа отримали, «заспокоїли» мене інформацією про те, що завідувач кафедри того університету здобував освіту в Москві, декан — у Санкт-Петербурзі, тож зв’язуватися з якимись українцями вони не мають ніякого бажання.
Росіяни мають потужний вплив, їхня присутність серед іншого в освітніх осередках в усьому світі є проблемою для нас. Нам треба шукати ті ніші, де з нами готові співпрацювати, де ми можемо бути почутими з тим, щоб закріпитися, щоб бути спроможними розвивати довготривалу співпрацю, а тоді в довгостроковій перспективі іноземні випускники українських університетів — і, звісно, бажано не лише медики чи інженери — зможуть стати деканами, міністрами і депутатами у своїх країнах.
Шостий урок: ми маємо бути терплячими і готовими по сто разів повторювати і доносити очевидні для нас речі, які в першу чергу стосуються Росії, її злочинів та імперської сутності. Слухаючи питання кенійських та індонезійських студентів на моїх лекціях, я зрозумів, що багато з того, що вони питають і що з першого погляду видається дивним, не означає, що вони погано ставляться до України чи українців. Вони справді про нас нічогісінько не знають, а те, що до них долітає, є в більшості випадком огидним брудом російської пропаганди. Терпіння і спокій дають можливість бути почутими, і хоч повторювати по сто разів те, що для нас — очевидно і зрозуміло, виснажує, треба розуміти, що без цього не обійтися.
Окремою темою є питання про те, як можна переконати представників країн Глобального Півдня в тому, що Росія мусить бути засуджена і покарана, а стосунки з нею — розірвані. Така вимога з нашого боку означає, що ці країни мають чітко зайняти нашу сторону, що більшість з них не готові чи не хочуть робити, бо це несе для них свої ризики. Нехай це буде сьомим, і останнім, уроком: багато-хто на індивідуальному чи інституційному рівні не готовий розривати стосунки з Росією. На це є різні причини. Кілька разів мені доводилося чути, що африканці та латиноамериканці намагаються донести нам, українцям, що за позицію «утрималися» під час голосування за різні резолюції Генасамблеї ООН, які у будь-який спосіб є проти Росії, ми маємо бути їм вдячними, бо росіяни чинять на них шалених тиск і навіть «утриматися» коштує їм багато чого.
По-іншому на це я зміг подивитися під час відвідин Тайваню та Косово. Люди, з якими мені випало там поспілкуватися, щиро висловлювали свою підтримку Україні, називали Росію агресором, а колеги з університетів наполегливо пропонували розвивати співпрацю. Серед усього іншого я дізнався, що не всі експерти з України готові були відгукнутися на запрошення взяти участь у конференції в Тайвані, бо це б створювали проблеми для їхньої співпраці з КНР. Щось подібне я почув і про Косово та Сербію. Не можу стверджувати, що в цих випадках є пряма аналогія, але відвідини Тайваню й Косово дозволили мені краще зрозуміти, що відчувають представники різних країн, які готові співпрацювати з нами, але не хочуть ризикувати погіршенням стосунків з Росією, як і, приміром, ми з Китаєм.
Війна з Росією і боротьба за серця Глобального Півдня триває. З колегами у Могилянці ми активно працюємо над розробкою навчальних програм про Африку, Латинську Америку, Індо-Тихоокеанський регіон. Це — наша робота, наша професійна сфера, але я знаю, що в багатьох інших сферах — від дронів до мистецтва — є багато можливостей для просування українських інтересів на світовій арені, бо це гра в довгу, це наша зацікавленість у тому, чим живуть і чого прагнуть інші народи, зрештою, це наша можливість показати світові, що Україна може бути рушієм глобальних змін, бо саме ми знаємо якнайкраще, що таке боротьба за мир, за свободу, за правду.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV