Читайте NV у Google
Україна має визначитися, чи повторювати шлях країн Євросоюзу та Скандинавії 30−40 річної давнини? Чи слід робити ставку на waste-to-energy або ж шукати їм альтернативу?
Сьогодні 47% побутових відходів в Євросоюзі йдуть на повторну переробку та компостування. Стратегічний курс європейський держав полягає в тому, аби з часом цей сектор постійно зростав, створюючи базу для циркулярної економіки. Але друге місце в системі поводження з відходами ЄС займає спалювання, а точніше система waste-to-energy, коли в процесі згоряння сміття дає енергію для тепло- та енергосистеми країни. Наразі цей сегмент охоплює 28% сміттєвого ринку. На звалища та полігони вивозять лише 23% європейських твердих побутових відходів.
Зразок відповідального ставлення до екології демонструють скандинавські країни, де на полігони вивозять всього 1−3%, переробляють 40−46%, а спалюють — 53−58% сміття. Лише у Швеції функціонує 40 заводів waste-to-energy, що спалюють близько 2,5 млн. тон непотребу щорічно й забезпечують теплом мешканців 1,2 мільйона квартир.
Процес ґрунтується на злагодженій системі сортування відходів, коли в пекельні вогняні камери потрапляє лише нешкідливе, енергетично цінне сміття. Для цього попередньо на сортувальних полігонах його ділять на види та фракції. Якщо через сезонність потреба в теплі невелика, сміття спресовують у потужні блоки для тривалого зберігання й відправляють на сміттєспалювальний завод тоді, коли є найбільший попит.
Найдискусійніший момент в роботі сміттєспалювальних заводів — це викиди. Директива про промислові викиди ЄС, що почала діяти в 2014 році, встановлює чіткі стандарти, в рамках яких вони працюють. Керівники цих підприємств стверджують — завдяки високим температурам спалювання та хімічному очищенню диму (є три способи фільтрації - вологий, напівсухий та сухий) жодних суттєвих викидів шкідливих речовин не відбувається. Зайвим доказом, на їх думку, є те, що деякі waste-to-energy знаходяться поряд з житловою забудовою і не викликають нарікань людей. Дослідження, які час від часу відбуваються, нібито, підтверджують цю точку зору.
Опоненти наполягають на тому, що короткострокові дослідження не можуть виявити далекоглядних негативних наслідків роботи сміттєспалювальних заводів. На їхню думку, під час спалювання в повітря викидають небезпечні дози діоксинів та фуранів. Вони мають здатність поступово накопичуватись в ґрунті, в рослинності та у сільськогосподарських виробах й таким чином потрапляють в наш раціон, а потім вражають імунну систему, провокують гормональні порушення та онкологію.
Після спалювання на заводах залишаються мільйони тон шлаків. В більшості країн ЄС частина з них йде на виробництво шлакоблоків для дорожніх робіт або шумоізоляційних загороджень. Екологи насторожено до цього ставляться, адже ця сировина може бути небезпечною. Недарма в Швейцарії, де екологія на першому місці, такі дії категорично заборонені й шлак зі сміттєспалювальних заводів тримають на спеціальних звалищах.
Крім того, скептики кажуть, що екологічна стратегія розвинутих країн та цілі waste-to-energy протирічать одне одному. Якщо мета держави — досягти циркулярної економіки, то сортування й переробка повинні постійно вдосконалюватись, а на заводи має потрапляти все менше сміття. Але простій потужностей підприємства — це величезні збитки. Недарма сьогодні Швеція, де сортування на високому рівні, вимушена імпортувати щорічно 1,5 млн. тон сміття, щоб завантажувати свої заводи.
В Україні дзеркально інша ситуація. 94% від усього продукованого сміття «ховають» на полігонах (майже тисяча з них не відповідає нормам екологічної безпеки), 4% переробляють і лише 2% спалюють. З кількох сміттєспалювальних заводів, що дістались нам у спадок від СРСР, «вижив» лише столичний завод Енергія на Осокорках.
Енергія здатен переробляти 250−256 тисяч тон твердих побутових відходів на рік. На практиці він поглинає чверть відходів, що продукує Київ. Проте, тут немає ні сортувальної лінії, ні сучасних хімічних фільтрів. Враховуючи низький рівень культури сортування сміття, у вогняне гирло заводу можуть потрапити будь-які шкідливі відходи (крім радіоактивних — цьому запобігає пункт радіаційного контролю). А фільтрування електрострумом високої напруги недостатньо ефективне порівняно з хімічним багатоступеневим очищенням. Небезпечними є також залишки горіння — попіл та високотоксичний шлак.
З плином часу Енергія опинилась в епіцентрі житлової забудови й тепер димить прямо під вікна мешканцям найближчих багатоповерхівок. Якщо врахувати, що тут же неподалік розташована Бортницька станція аерації, то цим людям дійсно не позаздриш.
Для усунення більшості екологічних ризиків існує лише два шляхи. Перший — комплексна модернізація заводу зі створенням сортувальних потужностей, установок для продукування біогазу та сучасних фільтрів. Другий — закриття заводу й створення такого ж комплексу, але в більш віддаленій від житла місцевості.
Загалом Україна має визначитися, чи треба нам повторювати шлях країн Євросоюзу та Скандинавії 30−40 річної давнини? Чи слід робити ставку на waste-to-energy або ж шукати їм альтернативу?
В першому випадку ми виграємо в середньостроковій перспективі — розвантажимо українські полігони, що перебувають в аварійному стані, створимо додаткові потужності теплової й електричної енергії, компенсуємо нездатність до побутового сортування сміття. Але в довгостроковій перспективі в жертву сміттєспалювальній індустрії доведеться принести наміри досягти рециклінгу в економіці. Адже заводи постійно вимагатимуть своєї частки сміттєвого ресурсу і його просто невигідно буде переробляти.
В будь-якому випадку країні потрібні серйозні експертні дискусії з цього приводу. Шлях, який ми оберемо, визначить тенденції розвитку економіки на найближчі 30−40 років.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ