«За кого ми?», або Наш геополітичний вибір між Косово та Сербією, Тайванем і Китаєм

«То ми ж за Тайвань, правильно?» — «То що там з Косово? Ми ж не визнаємо, мабуть, сепаратисти, але ж серби — за Росію? Як розібратися, хто там наші?»

Таких і подібних повідомлень у різних соціальних мережах, і навіть у приватних повідомленнях від друзів і знайомих, за останні кілька днів я побачив дуже багато питання. З одного боку, нічого дивного в тому, що українці намагаються розібратися з тим, на чий бік стати, але, з іншого боку, саме зараз дискусія про те, кого має підтримувати Україна, набуває особливої актуальності. У першу чергу тому, що ми самі дуже чутливо реагуємо на те, хто за нас, а хто за нашого ворога. Навіть ті країни, які граються у нейтральне ставлення і не поспішають засуджувати Росію, або, ще гірше, роблять заклики до «обох сторін» досягти миру, викликають у нас щонайменше підозру. Втім на прикладах Тайваню та Косово, і, мабуть, з великою натяжкою, але все ж нашого «всеукраїнського» ставлення до референдуму за каталонську незалежність осені 2017 року, можна простежити, як еволюціонувала українська зовнішньополітична думка широких мас населення. Головне, що вона не просто з’явилася, але й почала розвиватися.

Якось колега по науково-освітній лінії якось поцікавилася у мене, чи в принципі Україна визнає документи про вищу освіту, видані Тайванем. Її питання звучало так, наче за визначенням це — дуже сумнівно, адже ж Тайвань такий собі бунтівний острів, що якось відокремився від Китаю, його підтримують американці, але все вся історія трохи пахне якимсь сепаратизмом. Питання не в тому, що всі не можуть бути хорошими експертами з міжнародних відносин, і навіть не в тому, що багато хто не в курсі, що до 1972 Тайвань представляв Китай в ООН, бо саме Китайську республіку (Тайвань) світова спільнота до 1970-х років визнавали як законну владу Китаю. Формально, Тайвань не відмовився від своїх прав на весь Китай, але так само ця республіка ніколи від Китаю і не відокремлювалася. Це не нудна констатація факту, це ілюстрація того, що необдумане накладання наших рамок інтерпретацій — «оці - сєпари, ці — хочуть відновлення території» — не зовсім адекватно відображає ситуацію з двома китайськими республіками.

Ситуація дуже подібна до нашої особливої позиції щодо Косово та Сербії: незалежність Косово ми не визнаємо, позицію Сербію щодо підтримки країни-терориста й агресора Росії всіляко засуджуємо. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, уряд невизнаного нами Косова підсвітив урядову будівлі жовто-блакитними кольорами і висловлювався на нашу підтримку. Натомість в Белграді вже неодноразово проходили акції на підтримку Росії, навіть транзит українських біженців через Сербію для багатьох був болісним і неприємним досвідом. Кілька днів тому президентка Косово Вьоса Османі реагувала на заяви Путіна у розмові з генсеком ООН, що, мовляв, він захищає «республіка Донбасу» так само, як НАТО вчинили колись на Балканах, порівнявши схід нашої країни з Косово. Її відповідь можна узагальнити так: те, що робить Росія в Україні, неможна нічим виправдати, це все — російська імперщина. Народи Балкан знають, що таке сербська імперщина. Ми знаємо в Україні, як болісно мати окуповані території і як важливо відновлювати територіальну цілісність. Утім спрощено накидати шаблон, в якому Сербія бориться за відновлення територіальної єдності з косоварами-сепаратистами — неправильно. Якщо ми вимагаємо від світової спільноти більшої уваги до України, щоб скрізь писали Kyiv, не Kiev, Odesа, а не Odessa, і щоб нікому на думку не спадало називати наш борщ «рашн супом», ми маємо так само бути уважними й акуратними щодо інших країн і народів. Світ змінюється. Звісно, розпад Югославії для сербів — це болісний досвід, але чи погодяться, умовно, словенці, хорвати, чи навіть македонці, які передають нам танки зі свого й не так не найбільшого на Балканах війська, що це була геополітична катастрофа, як про розпад Радянського Союзу говорить Путін? Звісно, ніхто не заперечує, що Китай — один з найпотужніших світових гравців, до якого треба ставитися з повагою, чиї інтереси треба враховувати. Але чи означає це, що слід нехтувати правом Тайваню самостійно визначати свою (гео)політичну долю? Питання більшою мірою риторичні.

Народи Балкан знають, що таке сербська імперщина

Історія з відставкою Бориса Джонсона була дуже показовою в плані того, на що ми з нашої української дзвонарні звертаємо у міжнародній політиці. Безумовно, честь і хвала пану Джонсонюку за його всебічну підтримку України. Разом з тим, багато українських експертів і тим більше пересічних громадян просто не цікавилися і не занурювалися у перипетії внутрішніх політичних процесів уряду Бориса Джонсона. Ми пропустили це все повз нашу увагу. Серйозно, кого в Україні серйозно цікавило життя й політика албанців у самій Албанії чи в тому Косово, як не кількох експертів? Нехай ситуація з Китаєм і Тайванем трохи краще в плані обізнаності про те, що в них відбувається, але й тут є потенціал для покращення. Про прагнення великої частини каталонців до незалежності від Іспанії згадувати навіть не буду, бо, по-перше, сильними лишається асоціації з проведеним і не визнаним у них референдумом 2017 року та псевдореферендумами росіян на окупованих територіях, а, по-друге, одним чи двома реченнями не вдасться пояснити, хто за що бореться і чим Барселона та Мадрид невдоволені. До України прикута увага всього світу, хоча й вона з часом вивітрюється, але ми маємо чудову нагоду почати з себе, переосмислювати наше ставлення до світу, різних країн і народів. Ми маємо подорослішати і стати серйознішими та розумнішими. Ми можемо приділити і нашу увагу міжнародній політиці та іншим країнам, бо повага до них, зацікавленість в їхній історії й політиці, відмова від накидання відомих нам штампів на міжнародні події, повернеться повагою і серйозним ставленням до нас. Звісно, весь світ одним махом не охопити, але почати варто принаймні з гарячих точок і тих місць, в яких ситуація загострюється. Будемо сподіватися, що конфлікт між Сербією та Косово відкладається на місяць, тож маємо час визначати для себе, на чиєму ми боці. Балкани — складний і цікавий регіон. Китай і Тайвань — тим більше. Зовнішньополітична думка широких верств населення, про яку я згадав у першому абзаці, формується як достатньою кількістю матеріалів від експертів з різних країн і регіонів, так і всіма нами — представниками цього населення, які перед тим, як обізвати когось сепаратистом чи поспівчувати борцям за територіальну цілісність, знаходять час і завзяття копнути глибше, поцікавитися, розібратися, в цілому — стати розумнішими.

На завершення додам, що коли журналісти The Washington Post поцікавилися у Вьоси Османі, чи поділяє вона думку про те, що надання Україні статусу кандидата на вступ до ЄС, затягне процес вступу західнобалканських країн, вона відповіла, що ні, бо для неї це навпаки показник того, що розширення ЄС -можливе, а ЄС нарешті розглядає цей процес більше як геостратегічний, а не лише бюрократичний. Мудра позиція мудрої президентки невизнаної і маловідомої нам «території».

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ