Кривава реальність України та Idealpolitik Заходу. Що мають зрозуміти українці?
Читайте NV у Google
Що ж робити українцям у стані майже психотичного розриву між кривавою щоденною реальністю та фантазійним ідеальним світом, у якому живуть «вони»
Правозахисна організації Amnesty International робить скандальну заяву про те, що ЗСУ своїми діями наражають мирне населення на небезпеку. Міжнародний комітет Червоного Хреста повідомляє, що не гарантував безпеку українських захисників Азовсталі, які згодом опинилися в російському полоні. Колишній канцлер ФРН Герхард Шредер з'їздив до Путіна у Москву і привіз з собою пропозицію «найлегшого вирішення» газової кризи — запуск Північного потоку-2. На цьому фоні треба однозначно переглянути наше ставлення до всього, що відбувається на міжнародній арені, бо використання поняття Realpolitik як мантри (ще, чомусь, дуже часто у покрученому англійському варіанті, замість того, щоб по буквах нормально прочитати німецькою — майже як українською — Реальполітік) заважає побачити Idealpolitik, в її викривленому сучасному розумінні.
Неможливо навіть приблизно порахувати, хто і скільки разів в Україні за останні роки вживав слово Realpolitik — коли доречно, коли ні. На цьому тлі особливо вражає, що антонім до цієї концепції — Idealpolitik, або невідомий в Україні (окрім вузького кола експертів), або забутий геть усіма. А от міжнародні організації, пересічні бюргери і топові політики західних країн про цю концепцію не забули. Альтернативна до силової концепції, з якою ми знайомі як з «політикою реальною», наголошує на моральному аспекті міжнародних відносин, цінностях, мирну, на цивілізованій взаємодії та малює свій, ідеальний світ порозуміння і злагоди. Важко заперечити, що до нього варто прагнути, однак нам в Україні всілякі благі побажання сісти і поговорити з ворогом, «почути іншу сторону» ніяк не допомагають врятуватися від ракетних обстрілів, стримати рашистську навалу, звільнити окуповані території й наших військовополонених, а також здійснити безліч інших, цілком реальних і дуже силових кроків. Для пересічного мешканця європейської держави, що розташована поодаль від росії і в якій післявоєнний мир вже давно не порушувався суттєвими катаклізмами, ідеальний світ моралі і діалогу видається цілком реальним і, що гірше, навіть щодо росії.
Ідеальполітика сприймає міжнародні відносини так, наче до них можна застосовувати моральні принципи міжособистісної взаємодії. На жаль, для більшості далеких від обстрілів і погроз винищення як нації жителів європейських країн, які вірять в силу діалогу, силовий сценарій розв’язання конфлікту — це щось, за визначенням, погане. За замовчуванням діє припущення, що як у школі неможна застосовувати до розбишаки, який б'є інших учнів, силові методи впливу (а тим більше — покарання), так і до сторін конфлікту, який не всі навіть спроможні назвати війною, слід застосовувати такий самий принцип. Пригадайте лишень, у скількох голлівудських фільмах і серіалах вам траплялася сцена, коли якийсь хлопчик в окулярах, над яким знущається тупий шкільний хуліган, нарешті дає йому в пику і за це жорстко отримує на горіхи. Директор відсторонює обох від уроків (тобто покарання отримують обидва), батьки засуджують своє чадо за те, що він дав бій нападнику, і ми чуємо заїжджену фразу про те, що відповідь насиллям на насилля — не вихід. Коли у відповідь на черговий військовий злочин рашистів ООН у своїй реакції закликає не злочинця, а «обидві сторони», дотримуватися якихось принципів — ми маємо майже таку саму ситуацію. Коли Amnesty International витрачає час і зусилля на те, щоб заявити світові, що й українські збройні сили наражають на небезпеку мирне населення, нас намагаються посадити на стільчик поруч з «розбишакою» у кабінеті директора.
Для більшості жителів європейських країн силове розв’язання конфлікту — це щось погане
Ситуація з заявою міжнародного комітету Червоного Хреста щодо азовців, яким ця організація, виявляється, і не збиралася гарантувати безпеку, трохи інша. Це ми у себе в Україні очікуємо (насправді вже ні), що міжнародні організації за своїм профілем діяльності будуть, перепрошую за тавтологію, дієвими, а не спамитимуть інформаційний простір пустими заявами про свої занепокоєння, глибокі чи не дуже. Ми бачимо живих людей, героїв нашої Батьківщини, яких катують, яких цинічно вбивають, це — наша тривожна й кривава реальність, в якій ми вимагаємо предметних, жорстких і рішучих дій. Багато міжнародних організацій працюють з іншою реальністю, в якій вони дотримуються своїх принципів й цінностей, а також роблять усе, щоб просувати свою Ідеальполітику, в межах якої заклики належно поводитися з військовополоненими чи висловлення глибокої стурбованості вважається цілком собі «потужною» дією. А якщо заявити про рішуче засудження — то це взагалі дія найдієвіша. Уявіть, що вся ваша організація весь час працює над забезпеченням ідеалів в уявленому світі миру та злагоди, а тут раптом ви стикаєтеся з реальним і кривавим агресором, який в гробу бачив ваші цінності, чи будете ви в принципі спроможними когось від нього захистити своїми гарантіями? Навряд чи.
Росіяни добре вміють загравати з Ідеальполітикою заходу: Путін подає себе як борця за традиційні цінності, і на Заході є навіть публічні інтелектуали, які ведуться на це, як, приміром, Джордан Пітерсон. Розмову про цінності традиціоналізму та лібералізму Захід розуміє. Але коли «матриця дає збій» і твіттер посольства росії у Великій Британії пише про те, що азовців треба вішати, Захід розуміє вже гірше. Прорахунок полягає в тому, що цінність покарання проголошених росією «фашистів» у брутальний спосіб — це не та цінність, що існує в сучасному світі західної Ідеальполітики. Нюрнберзький процес давно минув, тож тепер ніяких повішань, треба почути кожного, застосувати моральне засудження, посадити за стіл переговорів і далі за репертуаром. Тут росіяни прорахувалися. На жаль, прораховуємося і ми, коли без ідеальполітичних пояснень закликаємо до кенселингу російської культури, бо європейцям незрозуміло, яке відношення до путіна мають Достоєвський з Толстим. В ідеальному світі європейців є ідеалізована велика російська культура (ну бо все, що російське, «велике» за визначенням), на яку спрацьовує дивовижна вибіркова сліпота — в ній не бачать російського імперіалізму й шовінізму. Тут ми маємо шанс змагатися на полях боротьби Ідеальполітики, вказуючи європейцям на те, під яким кутом варто дивитися на російський імперіалізм в літературі та мистецтві.
Який же стосунок має візит Шредера до москви і його зустріч з путіним до Ідеальполітики. Після стількох щонайменше сумнівних заяв і скандальних вчинків, розмов про виключення з партії та всього іншого, на Шредері не поставили хрест, за ним все ще залишається шанс реабілітувати себе. Некоректно сказати, що з ним поводяться якось м’яко та улесливо — з ним поводяться відповідно до принципів Ідеальполітики, за якої треба бути високоморальним настільки, щоб надати шанс на виправлення кожному. Благородна ціль, але вкрай непрактична, коли йдеться вже про енний візит до кривавого диктатора і газового шантажиста, до якого (тобто путіна) застосовуються ці самі принципи — благородне надання шансу покаятися, виправитися, доєднатися до ідеального світу миру та злагоди.
Що ж робити нам, українцям, у стані такого майже психотичного розриву між кривавою реальністю, яку ми проживаємо щодня, та фантазійним ідеальним світом, в якому живуть «вони».
По-перше, не забуваймо про універсальний принцип: обізнаний — значить озброєний. Нам не слід обмежуватися виключно Реальполітикою в аналізі міжнародних відносин і зовнішньої політики різних країн — ми зобов’язані розуміти їхню Ідеальполітику.
По-друге, нам треба відкинути марні надії на те, що західна Ідеальполітика стане «адекватною» відповідно до наших уявлень, але нам не треба покладати рук і наполегливо розвінчувати рашистські фейки і протидіяти російським наративам. Це біг на витривалість, на дуже довгу дистанцію.
По-третє, нам треба опанувати мову Ідеальполітики, хоча це дуже важко, бо для нас вона буде більше мовою абстракцій, відірваних від реальності, ніж живою мовою сьогодення. Про які «закликаємо обидві сторони до…» чи «повернутися до переговорів задля…» може бути мова, коли росія нищить Україну й українців щодня?! Однак наше обурення можуть не почути, якщо ми навіть не спробуємо заговорити мовою ідеалів та фантазій. Ми — сильна нація, спроможна на все, тож я вірю, що і на фронтах Ідеальполітики ми зможемо здобути перемогу!
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ