Україна стала Спартою XXI століття

Прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу закликав перетворити свою країну на «над-Спарту», а колишній міністр оборони США Джим Меттіс, за повідомленнями ЗМІ, називав Об'єднані Арабські Емірати «маленькою Спартою». Мілітаризовані держави — аж ніяк не нове явище у світовій історії. Незвичним є інше: сьогодні дедалі більше країн прагнуть взяти цю модель за взірець, водночас переосмислюючи її відповідно до реалій XXI століття, а їхній вплив виявляється неспівмірно більшим, ніж можна було б очікувати з огляду на їхні розміри.

Війна знову стає звичним «продовженням політики іншими засобами»

Розвиток технологій, що дедалі частіше грають на боці слабших держав, а також суперництво і внутрішні суперечності, які виснажують ресурси Вашингтона, Москви й Пекіна, створюють для таких компактних, рішучих і водночас мобільних гравців унікальні можливості, здатні ось-ось змінити всю парадигму міжнародної політики. Ба більше, саме вони можуть поставити крапку в епосі нового так широко обговорюваного суперництва великих держав — іще до того, як вона встигла по-справжньому сформуватися, — і відкрити шлях до нового, значно менш передбачуваного світового порядку, обриси якого лише починають вимальовуватися.

Нові «Спарти» здатні досягати у війнах результатів, що значно перевершують їхні реальні можливості. Вони спираються на цілісне уявлення про власну місію, яке часто формується під впливом історичних травм і водночас містить у собі потенціал нових конфліктів. Їм не притаманні ілюзії — вони послідовно сповідують принципи реальної політики. Брак території, населення чи військової потужності вони компенсують винахідливістю, гнучкістю та вмінням діяти нестандартно. Такі держави значно краще пристосовані до викликів XXI століття, ніж неповороткі «великі держави», суперництво яких іще нещодавно вважали головною рушійною силою світової політики, або ж невеликі країни, що й далі покладаються на міжнародне право та сподівання на справедливий світовий порядок. Саме нові «Спарти» дають змогу краще зрозуміти особливості нинішньої міжнародної системи й напрямок, у якому розвиватиметься світова політика в майбутньому.

Україна як нова Спарта

Стародавня Спарта вимагала, щоб кожен її повноправний громадянин-чоловік більшу частину свого дорослого життя проводив у казармах і на військовій службі. Україна, яка вже понад чотири роки відбиває повномасштабну агресію значно більшого сусіда, що має ядерну зброю, не може дозволити собі таку радикальну модель.

Після російського вторгнення в лютому 2022 року в країні було запроваджено воєнний стан і загальну мобілізацію. При цьому спочатку мінімальний вік призову становив 27 років і був знижений до 25 лише у 2024 році. Чоловікам віком від 25 до 60 років, які підлягають військовій службі, заборонено виїзд за кордон.

Безстрокова служба, важкі умови на передовій та випадки примусового вручення повісток, що час від часу потрапляли в об'єктиви телекамер — наприклад, біля входу до фітнес-клубів, — сприяли масовому ухиленню від мобілізації та тривалому дефіциту особового складу. Додатковою проблемою стала корупція, що супроводжувала як видачу дозволів на виїзд за кордон, так і надання відстрочок від служби. Водночас призначення Михайла Федорова міністром оборони породило надії на те, що цю проблему вдасться найближчим часом узяти під контроль. Попри всі труднощі — часом буквально на межі можливостей, — Україні все ж удавалося зберігати достатню чисельність збройних сил для продовження війни.

Жінки в Спарті мали значно ширші економічні та політичні права, ніж у більшості інших давньогрецьких полісів. У сучасній Україні вони також відіграють ключову роль у забезпеченні оборони країни. Сьогодні в секторі безпеки й оборони служать понад 130 тисяч жінок, приблизно 10 тисяч із них — безпосередньо на лінії фронту. Вони виконують практично всі види військової служби, зокрема й бойові завдання.

Окрім служби у Збройних силах України, жінки дедалі активніше обіймають керівні посади як у державному управлінні, так і в приватному секторі. Наприклад, жінки безпрецедентними темпами відкривають власні підприємства. У 2025 році на їхню частку припало понад 60% усіх нових компаній, зареєстрованих в Україні. Вони також обіймають чимало ключових державних посад, зокрема посаду прем'єр-міністра та посаду посла України у США.

Стародавні спартанці називали себе Homoioi, що означає «рівні» або «подібні одне одному». Таке самосприйняття було прямим наслідком казармового укладу, що визначав їхнє життя. Проте головне значення мало не це, а згуртованість, яку він формував.

Україна — значно складніше й розмаїтіше суспільство, ніж давня Спарта, але в умовах війни згуртованість має не менше значення. Цьому сприяє сучасна українська національна ідея, вільна від багатьох елементів, що розколювали суспільство чи мали виключний характер і з’явилися у XX столітті. Ще сильніше суспільство об'єднує наявність ворога, який відкрито прагне знищити Україну як державу та стерти саму українську ідентичність.

Після Революції гідності 2013−2014 років саме розуміння української ідентичності помітно змінилося. Якщо раніше воно значною мірою ґрунтувалося на етнічному походженні, то після демократичної революції головним критерієм стали спільні цінності. Українцем вважався кожен, хто підтримував європейський шлях розвитку країни та відкидав російське панування. До цієї спільноти природним чином увійшли євреї, греки, кримські татари, вірмени, грузини й навіть етнічні росіяни. Повномасштабна війна ще більше розширила межі цього поняття: після вторгнення багато людей неукраїнського походження почали називати себе «українцями за вибором».

Саме ця згуртованість дала змогу мобілізувати суспільство в роки війни. З 2022 року волонтери зібрали мільйони доларів на забезпечення армії всім необхідним. У перші місяці вторгнення, коли тисячі чоловіків вирушали на фронт, державі катастрофічно бракувало взуття, форми, касок і бронежилетів. По всьому світу прихильники України збирали кошти й буквально «прочісували» інтернет у пошуках нового та вживаного спорядження для українських військових. Також бракувало боєприпасів і фінансування. Значну частину цих потреб узяли на себе українські волонтерські організації, як-от фонд «Повернись живим» і фонд Сергія Притули, що зібрали мільйони доларів на закупівлю безпілотників.

У міру розвитку війни змінювалися й потреби країни. Волонтери оперативно адаптувалися, постачаючи генератори, намети, павербанки й інше обладнання, що допомогло українцям пережити тяжку зиму кінця 2025 — початку 2026 року. Без перебільшення можна сказати, що без безпрецедентних зусиль українських та міжнародних волонтерів країна, можливо, уже не змогла б продовжувати опір.

Згуртована спільнота, здатна швидко впроваджувати інновації, багаторазово посилює військовий потенціал держави. Українська індустрія безпілотників, про яку сьогодні говорять у всьому світі, цілком заслужено перебуває у центрі уваги. Понад 500 українських компаній щороку виготовляють майже 10 мільйонів FPV-дронів для потреб фронту.

Однак повітряні безпілотники — це лише частина історії. Саме українські морські дрони змусили російський Чорноморський флот відвести свої кораблі на сотні кілометрів від українського узбережжя після того, як одне за одним було знищено кілька російських суден.

Потужна математична й інженерна школа, наявність кваліфікованих фахівців і необхідність боротися за саме існування країни дозволили Україні створити гібридну систему протиповітряної оборони, яку нині уважно вивчають американські військові. Крім того, українська армія розробила систему управління бойовими діями з використанням технологій штучного інтелекту.

Щоб вистояти в такому небезпечному світі, сучасній Спарті необхідно діяти гнучко й за потреби використовувати можливості, що відкриваються. У перші роки війни президент Володимир Зеленський зумів використати свою світову популярність, щоб заручитися підтримкою західних союзників, водночас домагаючись зняття обмежень на застосування окремих видів західного озброєння. Після повернення Дональда Трампа до Білого дому, попри тиск із боку Вашингтона з вимогою укласти угоду з Росією, Україна відмовилася йти на поступки. Натомість Київ переорієнтувався на поглиблення співпраці з європейськими країнами, прагнучи забезпечити собі подальшу військову підтримку.

Що робить державу «новою Спартою»?

Найочевиднішими претендентами на статус «нової Спарти» можна назвати Ізраїль і Руанду. Обидві країни об'єднують потужні національні міфи, що сформувалися під упливом тяжких історичних травм. Руанда не має високотехнологічного сектору, порівнянного з ізраїльською «нацією стартапів», однак саме вона однією з перших створила загальнонаціональну систему доправлення медикаментів за допомогою безпілотників й активно перевела державні послуги в цифровий формат.

Головне ж, що об'єднує обидві країни, — це їхні загартовані в боях збройні сили, що діють далеко за межами власної території.

Ізраїль залишається провідною військовою державою Близького Сходу. Він завдавав ударів по Ірану та Ємену, а також проводив масштабні наземні операції в Лівані. Руандійські війська брали участь в операціях від Центральноафриканської Республіки до Мозамбіку, а вплив Кігалі став одним із ключових чинників, що визначають ситуацію на сході Демократичної Республіки Конго. Такі військові втручання далеко не завжди призводили до стабільності й часто самі ставали джерелом хаосу. Проте саме ця особливість є не недоліком моделі, а однією з її характерних рис.

Найяскравішим прикладом у Європі стає Польща. Країна реалізує масштабну програму переозброєння: витрати на оборону вже наближаються до 5% ВВП — це найвищий показник серед країн НАТО. Варшава інвестує мільярди доларів у закупівлю озброєнь, розширює власне військове виробництво і планує до 2039 року збільшити чисельність збройних сил до 500 тисяч осіб.

Фінляндія та Естонія, попри значно менші розміри, також послідовно нарощують свій оборонний потенціал. Як і Польща, вони спираються на сильну національну ідентичність, що ґрунтується на протистоянні російській загрозі, а також мають динамічну економіку й розвинений технологічний сектор.

Менш однозначними прикладами «спартанської моделі» є Об'єднані Арабські Емірати й Еритрея. Обидві країни активно проєктують військову силу за межі своїх кордонів. Зокрема, ОАЕ втручалися в конфлікт у Лівії, тоді як Еритрея брала участь у бойових діях в ефіопському регіоні Тиграй, а також у Судані й Сомалі. Тридцятирічна боротьба Еритреї за незалежність від Ефіопії сформувала потужний національний міф, однак авторитарний режим країни майже не сприяв розвитку інновацій і економічному зростанню. ОАЕ, натомість, мають значно сучаснішу та диверсифікованішу економіку порівняно з більшістю сусідів, проте їхня національна ідентичність залишається менш цілісною через надзвичайно високу частку іноземців і трудових мігрантів.

Ще двома випадками, що перебувають на межі, є Іран і Північна Корея. Проксісили Ірану сіють хаос у всьому регіоні, тоді як північнокорейські військові гинуть на окупованих територіях України.

Національні ідеології обох країн, що ґрунтуються на революційних міфах й ідеологічній мобілізації, справді мають значну об'єднавчу силу. Проте ця згуртованість значною мірою тримається на репресіях. Якщо не брати до уваги розробку озброєнь і проведення таємних операцій, ні Іран, ні Північну Корею не можна вважати прикладами держав, що успішно розвивають інновації.

Слабкість «нової Спарти»

Модель «нової Спарти» має і свої очевидні недоліки.

Насамперед, мілітаризація погано поєднується з демократичною політикою. Руанда залишається військовою диктатурою на чолі з колишнім керівником розвідки. Прем'єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу, який у минулому був бійцем елітного підрозділу спецпризначення, уже кілька десятиліть залишається однією з ключових постатей ізраїльської політики. Автори вважають, що наступним лідером України майже напевно стане виходець зі збройних сил. При цьому і Ізраїль, і Україна залишаються демократичними державами, хоча у їхніх політичних системах і досі зберігаються сильні антидемократичні тенденції.

Президент Руанди Поль Кагаме очолював повстанську армію тутсі, яка зупинила геноцид, улаштований радикальними представниками більшості — хуту. Ужиті після цього заходи, покликані запобігти повторенню етнічного насильства, справді виявилися ефективними, але водночас суттєво обмежили громадянські свободи всередині країни.

Військові операції Руанди в сусідніх державах, офіційно пояснювані необхідністю запобігти новим діям організаторів геноциду, які там переховувалися, самі стали одним із чинників багаторічної регіональної нестабільності.

Ізраїль також залишається прикладом складної спадщини таких процесів. Його відносини з арабським населенням країни, палестинськими територіями та сусідніми державами, а також дедалі виразніший нахил до етнічного націоналізму — це один із найдетальніше досліджених прикладів таких суперечностей у сучасному світі.

В Україні та Польщі історична пам’ять, що ґрунтується на колективній травмі, сприяє внутрішній єдності кожної з країн, однак при зіткненні цих національних наративів виникають гострі суперечності. Саме вони сьогодні дедалі більше ускладнюють польсько-українські відносини на тлі наближення виборів у Польщі.

Ще однією проблемою може стати збереження інноваційного потенціалу. Тиск, що супроводжує мілітаризацію та високий рівень суспільної мобілізації, далеко не завжди сприяє розвитку нових технологій.

Україні варто було б відмовитися від закритої системи розподілу оборонних контрактів і відкрити рівні можливості для всіх компаній, здатних залучати інвестиції та створювати нові розробки. Схоже, Володимир Зеленський і його команда вже рухаються в цьому напрямку, але роблять це недостатньо швидко.

Сила «нової Спарти»

Попри всі свої недоліки, «нові Спарти» мають ту саму головну перевагу, що й давня Спарта: вони максимально пристосовані до ведення воєн. Це набуває особливого значення, оскільки епоха масштабних збройних конфліктів знову стала реальністю. За останні роки кількість воєн між державами подвоїлася, і наразі ніщо не вказує на зміну цієї тенденції.

Водночас у всьому світі посилюється етнічний націоналізм — ідеологія, яка історично нерідко стає супутником збройних конфліктів. Особливо показовими в цьому сенсі є дві найбільш густонаселені країни світу. За часів Сі Цзіньпіна Китай просуває концепцію єдиної китайської нації, у якій культуру народу хань розглядають як «стовбур дерева», тоді як решту етнічних груп — лише як його «гілки та листя».

В Індії Нарендра Моді зробив ідеологію гіндутви — політичної концепції індуїстської ідентичності — одним із фундаментальних принципів державного устрою. Це суттєво змінило початкове бачення країни, закладене авторами індійської Конституції, і поставило під загрозу становище релігійних меншин. І Росія за часів Путіна, і США за часів Трампа, попри етнічне й культурне розмаїття цих країн, демонструють помітний поворот до етнонаціоналізму на рівні вищої політики.

У Європі праві партії поки що поступаються ліберальним силам за чисельністю, проте продовжують зміцнювати свої позиції на виборах.

Однак найбільші переваги «новим Спартам» дає саме зміна характеру сучасної війни. Український досвід наочно продемонстрував, наскільки важливу роль сьогодні відіграють автономні системи озброєння та безпілотники, що дають значно слабшій стороні можливість успішно протистояти набагато потужнішому противнику.

Попри явну військову перевагу США, Ірану вдалося завдати суттєвої шкоди противнику за допомогою безпілотників. Так само ліванська «Хезболла» застосувала дрони проти Ізраїлю, продемонструвавши, що навіть самі «нові Спарти» не застраховані від того, як сучасні технології вирівнюють можливості сторін, що протистоять одна одній.

Загальна картина складається не на користь так званих великих держав. Росія, яка на початку війни мала — принаймні формально — значну перевагу, остаточно загрузла у війні з Україною. США, попри свою військову зверхність, так і не змогли досягти бажаного результату в протистоянні з Іраном — і стикалися з подібною проблемою неодноразово протягом останніх десятиліть. Китай, попри масштабну модернізацію збройних сил, поки що не пройшов перевірку реальною війною. Якщо Україні та Ізраїлю вдасться зберегти свою військову перевагу, внутрішню згуртованість і здатність до інновацій, їхня модель державного розвитку цілком може стати прикладом для наслідування та бути поширеною далеко за межі цих країн.

Світ по-спартанськи

На нашу думку, саме малі й середні держави, організовані за зразком стародавньої Спарти навколо потужної армії, найближчими роками значною мірою визначатимуть міжнародний порядок денний. Великі держави — США, Росія і навіть Китай — дедалі більше занурюються у внутрішні проблеми. Війна знову стає звичним «продовженням політики іншими засобами», а сучасний характер бойових дій — із використанням безпілотників, роботизованих систем і штучного інтелекту — дедалі частіше грає на руку стороні, що обороняється, і слабшим державам. Україна й Ізраїль уже пропонують модель, яка є привабливою на вигляд для невеликих країн, багато з яких поступово стають на шлях посиленої мілітаризації.

Передбачалося, що світ увійшов в епоху нового суперництва великих держав, де доля малих держав залежатиме від того, наскільки майстерно вони зможуть лавірувати між глобальними центрами сили. Однак «спартанський світ» може виявитися зовсім іншим — рівноправнішим, але водночас значно конфліктнішим.

За такого сценарію демократія і права людини можуть відійти на другий план, хоча відданість України цим принципам — принаймні поки що — вселяє певний оптимізм. Водночас порівняння України з Ізраїлем і Руандою наочно демонструє, які ризики несуть постійна мілітаризація суспільства, посилення націоналізму й тиск на демократичні інститути.

Україні й іншим державам, які можуть обрати «спартанський шлях», варто уважніше вивчити досвід Фінляндії. Після Другої світової війни країна зберігала високий рівень мілітаризації, але водночас зуміла перетворитися на одну з найуспішніших економік Європи. Цьому сприяли розвинена культура державної служби, високий рівень громадянської відповідальності, орієнтація на національну оборону й одночасне дотримання політики військового нейтралітету.

У найкращому разі нова спартанська модель може стати основою для розмаїття демократичних держав із самобутніми національними рисами, що роблять ставку на освіту й інновації, — своєрідної яскравої мозаїки країн-стартапів. Проте можливий і гірший сценарій. Тоді ця модель може повернути світ до мілітаризованого божевілля, яке у XX столітті вже втопило Європу в крові. Ця тенденція неминуче породить масштабні та складні суперечки щодо демократії, прав людини й національної ідентичності, а також значно розширить простір для нових конфліктів — далеко за межі традиційного суперництва між Вашингтоном, Пекіном і Москвою.

Згідно з концепцією «пастки Фукідіда», зіткнення між державою, що набирає сили, і вже утвердженою державою є майже неминучим. За часів Фукідіда це було протистояння Афін і Спарти. Сьогодні вважається, що подібне протистояння розгортається між Китаєм і Сполученими Штатами. Але що, коли ми хибно розуміємо цей історичний урок? Спарта перемогла Афіни в Пелопоннеській війні, проте невдовзі обидві держави занепали. Можливо, зараз ми стоїмо біля витоків нової епохи. Епохи, що нагадує про злет Спарти й водночас відкриває простір для нових держав, які набирають сили.

Переклад NV

Оригінал