«В очікуванні Ґодо». Чому Грем зрадив ідеали, у які вірив, але все одно 10 разів приїжджав до України, — Енн Епплбаум

«Служба у Військово-повітряних силах стала однією з найважливіших подій у моєму житті, — казав він у 2015 році. — Вона дала мені мету, що була більшою за мене самого. І звела мене зі справжніми патріотами».

Як і його близький друг Джон Маккейн, Грем був переконаний, що Америка має залишатися ядром широкого союзу демократичних держав. Ті кілька зустрічей, що відбулися в мене з ним, проходили саме в такій атмосфері — на Мюнхенській конференції з питань безпеки й інших трансатлантичних форумах, у яких він тоді брав участь із завидною регулярністю.

Що рухало Гремом, так і залишиться загадкою.

Не менш серйозно він ставився й до самої американської демократії. В інтерв'ю виданню The Atlantic у 2014 році Грем назвав себе прагматичним політиком, який відкидає популістські гасла. «Я розумію, що Вашингтон переживає кризу і не працює так, як належить. Але проблема в тому, що всі лише кричать одне на одного, а ніхто не намагається нічого виправити, — казав він. — А я саме намагаюся це зробити».

Коли Дональд Трамп уперше з’явився на американській політичній арені, Грем одразу зрозумів, із ким має справу. Він побачив у ньому носія чужої ідеології — цілковито протилежної тому ідеалістичному патріотизму, який сам сповідував і проповідував із юних літ. У приватних розмовах Трамп глузував з армії, яку Грем щиро любив, називаючи військових «лохами» й «невдахами». Він будував свою політику на брехні, цинізмі й особистій вигоді, демонструючи зневагу до прозорості, підзвітності влади та самої демократії.

У 2015 році Грем називав Трампа «расистським провокатором, ксенофобом і релігійним фанатиком», заявляючи, що тому «саме місце в пеклі». А ще — «психом».

Коли Трамп переміг на виборах, Грем, як і багато інших, зрозумів, що йому доведеться зробити непростий вибір. Певний час він просто мовчав. Навесні 2016 року я зустріла його на одній із тих самих європейських конференцій. Він був настільки пригніченим на вигляд, що, здавалося, не міг говорити.

Але згодом, подібно до багатьох інших республіканців — а якщо дивитися ширше, то й багатьох людей, яким доводилося жити в умовах політичної «окупації» чи переживати радикальну зміну режиму, — він вирішив відмовитися від власних переконань. Він поховав той патріотизм, що колись був для нього головним життєвим орієнтиром, і перетворився на гучного й розважливого колабораціоніста.

Коли Трамп переміг на виборах, Грем зрозумів, що йому доведеться зробити непростий вибір. А згодом він усіляко підкреслював свою близькість до президента. Він грав із Трампом у гольф, виправдовував його в телеефірах і незмінно підтримував, поки той крок за кроком руйнував союзи, які Грем усе життя захищав, водночас підриваючи демократичні інститути всередині самих Сполучених Штатів.

У 2021 році Грем відмовився голосувати за визнання Трампа винним у межах процедури імпічменту — навіть після того, як той спровокував штурм Капітолія та спробував скасувати результати президентських виборів.

Що рухало Гремом, так і залишиться загадкою.

Можливо, його вабила близькість до влади. Можливо, він боявся втратити місце в Сенаті, а разом із ним — і політичну вагу. Та десь глибоко всередині він, мабуть, розумів: він зраджує ідеали, у які щиро вірив замолоду.

Після початку другого президентського терміну Трампа позиція Грема набула ще суперечливішого вигляду. Коли Росія вторглася в Україну у 2022 році, він — залишаючись вірним своїм попереднім переконанням щодо ролі Америки як провідного захисника демократії — підтримав Київ і послідовно виступав за постачання йому американської зброї. Однак його зусилля майже не вплинули на Трампа, який принижував українського президента, призупиняв військову допомогу і намагався змусити Україну капітулювати.

На відміну від Грема, Трамп протягом десятиліть симпатизував не демократичним союзникам, а авторитарним лідерам. Його давні ділові й особисті зв’язки з Росією лише зміцнювали цю прихильність.

Грем не міг цього не розуміти.

І все ж він десять разів відвідував Україну. З останньої поїздки він повернувся лише за день до смерті. Він знову й знову вносив законопроєкти про нові санкції проти Росії — настільки часто, що його ініціатива перетворилася на своєрідний політичний мем, на таку собі версію п'єси «В очікуванні на Ґодо» у виконанні Конгресу: законопроєкт незмінно з’являвся знову, але так і не ставав законом, оскільки президент не хотів псувати стосунки зі своїми російськими друзями.

Можливо, у глибині душі Грем розумів, що зрадив ідеали старої Американської республіки — той моральний кодекс, на якому він виховувався. Можливо, саме тому він до кінця залишався відданим справі України. Тепер його не стало, а разом із ним назавжди замовк і один із небагатьох голосів у найближчому оточенні Трампа, у якому ще зберігався зв’язок із тією, колишньою республікою.

Переклад NV

Повну версію тексту читайте на The Atlantic