Родич Сталіна. Як чекіст Реденс топив у крові Україну, за що був розстріляний і чому Хрущов його посмертно реабілітував

Одеський кат

Станіслав Реденс народився 17 травня 1892 року в невеличкому польському містечку Мінську Мазовецького повіту у родині польського кравця Франца Реденса. Він рано осиротів і добре знав, що таке злидні й важка праця. Працюючи на металургійному заводі з підліткового віку, юнак приєднався до більшовицького руху, а у дні революції 1917 року опинився в Москві та вступив до Московської Ради робітничих та солдатських депутатів.

Його життя стрімко змінилося після зустрічі з Феліксом Дзержинським, головою Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВНК). Той помітив молодого енергійного слідчого, який працював допізна, і запропонував йому стати своїм особистим секретарем. Це означало не звичайне призначення на посаду, а посвячення у найвищі кола радянського терору.

Кар'єра Реденса швидко йшла вгору, невдовзі він став заступником голови Секретно-оперативного управління ВНК. У 1919 році чекіст познайомився з Анною Аллілуєвою, старшою сестрою Надії Аллілуєвої — дружини Йосифа Сталіна. Заради неї Реденс розлучився, хоч мав у першому шлюбі двох синів, і став членом родини диктатора. Новий статус надав йому ще й величезну владу.

У 1920 році Сталін призначив свояка головою Одеської губернської НК, наказавши розібратися з бандитами й контрабандистами. Реденс з ентузіазмом узявся за справу і перше, що зробив, — розпустив місцевий апарат, який вважав недієздатним.

«Співробітники Одеської губерніальної НК дуже часто клопочуть за арештованих, — ішлося в одному з наказів. — Нагадую, що такі явища неприпустимі, і співробітники, які клопочуть за якихось арештованих, будуть мною притягатися до відповідальності».

Також Реденс заборонив чекістам звертатися до радянських установ від імені НК, а іншим наказом розпорядився відправляти без суду і слідства на примусові роботи своїх співробітників, якщо від них тхне алкогольним перегаром.

Реденс і 80 чекістів, які прибули разом із ним із Москви, наводили на Одесу набагато більше страху, ніж усі місцеві бандити, разом узяті. Місцеві жителі з жахом переповідали, як родич диктатора виволік зі шпиталів 640 поранених бійців Української Галицької Армії й учинив над ними розправу. Також він викрив і перебив 300 підпільників, які готували заколот проти більшовиків і мали зв’язки з грецьким консулом. А ще — показово розстріляв 19 людей, що раніше служили у білого генерала Петра Врангеля й українського отамана Симона Петлюри.

Газети того часу писали про сотні розстріляних за ніч, трупи яких, за чутками, возили містом вантажівками. Реденс пишався своїми справами й пояснював, що всього лише вимітає з Одеси «білогвардійське охвістя». І якщо для цього потрібні масові розстріли — вони будуть.

Заморити українців голодом

Після Одеси Реденс переїхав до Харкова, а згодом — до Криму, де очолив місцеву НК. Відомий літератор Іван Шмельов згадував про те, як розшукував свого зниклого сина й прийшов до Реденса по допомогу. А той лише знизав плечима і цинічно відповів: «Тут, у Криму, була така каша! Де я його шукатиму…».

У 1931 році Реденса перевели на посаду керівника Головного політичного управління Української СРР. Він одразу ж з ентузіазмом включився в механізм репресій, керуючи сфабрикованою справою Українського національного центру, за якою до різних термінів засудили 50 осіб. Також його «талант» розкрився під час кампанії з масового вилучення валюти у населення. Начальники місцевих відділів звітували йому про колосальні обсяги того, що відібрали в людей: сотні тисяч золотих карбованців, доларів та коштовностей. А він давав вказівки шукати ще.

Та головним завданням Реденса стало забезпечення сталінського плану хлібозаготівель, іншими словами — організації Голодомору в Україні. Під його керівництвом пройшли масові репресії. За перші вісім місяців 1932 року чекісти відкрили 858 групових справ і заарештували понад 19 тис. людей. Проте Сталін був незадоволений темпами боротьби з «контрреволюцією» і вимагав у Реденса ретельніше виявляти «гнилих елементів» і «агентів Пілсудського».

Диктатор дав дозвіл на створення позасудового органу, який міг виносити смертні вироки. Цим органом стала трійка, до складу якої, крім Реденса, входили ще два чекісти. Вони старалися, як могли, засудивши впродовж місяця до розстрілу 108 осіб, а справи ще на 100 відправили на розгляд. Також було ухвалено постанову Про ліквідацію основних куркульських і петлюрівських контрреволюційних кубел, і Реденс одразу провів нараду, на якій чекісти обговорили план арешту 3.425 громадян за різними «контрреволюційними» звинуваченнями.

Лише за листопад-грудень 1932 року кількість заарештованих у хлібозаготівельних справах зросла з 11 тисяч до 16 тисячі осіб. У Дніпропетровській області партійно-чекістська трійка ухвалила вислати 700 сімей та відправити 700 чоловіків до концтаборів. Загалом у 1932 році органами ГПУ УСРР було страчено 71 574 особи.

У лютому 1933 року Реденса перевели до Москви, відзначивши за роботу в Україні другим знаком Почесний працівник ВЧК-ГПУ, а Клубу ГПУ в Києві присвоїли його ім'я.

Не витримав протистояння з Берією

Окрім України, Реденсу вдалося послужити кілька місяців на Кавказі. Він прибув сюди у 1928 році на посаду уповноваженого ОДПУ, але тодішній голова Державного політичного управління Грузинської РСР Лаврентій Берія його швидко вижив. Як писав Микита Хрущов у спогадах, Берія наказав своїм людям заманити непитущого Реденса до ресторану, напоїти й вивезти та викинути голим у стічну канаву. План спрацював: коли міліція знайшла Реденса у непристойному вигляді, Сталін тут же відкликав родича до Москви. А Берія потирав руки, що позбувся суперника на Кавказі.

Стосунки між Реденсом і Берією завжди були складними, і в епоху Великого терору 1937−1938 років той вирішив остаточно добити свояка Сталіна. Адже тепер, коли після смерті Надії Аллілуєвої минуло п’ять років, родинні зв’язки послабились.

На той час Реденс очолював УНКВС по Московській області, а Берія очолював усе НКВС. Виконуючи прямі накази наркома внутрішніх справ Миколи Єжова, свояк Сталіна інспектував московські тюрми, при чому нерідко робив це разом із першим секретарем Московського обласного комітету ВКП (б) Микитою Хрущовим. Реденс також затверджував розстрільні списки — переважно за чашкою чаю, особливо не вдаючись у суть матеріалів, а потім відсилав їх на підпис Єжову.

Кар'єра Реденса процвітала, він отримував нагороди й невдовзі став депутатом Верховної Ради СРСР. Але після арешту Єжова його також звільнили з посади та у січні 1938 року призначили наркомом внутрішніх справ Казахської РСР. Цей перехід на іншу роботу Реденс називав засланням, відчуваючи, що над ним згущуються хмари.

20 листопада того ж року йому зателефонували і попросили терміново прибути на Луб’янку. Тут на чекіста особисто заарештував Берія, устигнувши зібрати на нього пухке досьє і, заручившись підтримкою Георгія Маленкова, переконати Сталіна, що той пригрів змію на своїх грудях.

Чотири з половиною місяці Реденс відкидав звинувачення проти себе, але врешті «визнав» свою провину в шпигунстві на користь Польщі й участі в «антирадянській змові». Його арешт і слідство були частиною загальної чистки, що накрила колишніх соратників Єжова. Реденс, який раніше сам вибивав зізнання з людей, тепер на власній шкірі відчув, що таке катування. Його змусили зізнатися у всіх абсурдних звинуваченнях. На суді 21 січня 1940 року він сказав у своєму останньому слові: «Ваш вирок буде тим, що я заслужив. Я бажаю процвітання радянській владі. Прошу лише потурбуватися про моїх двох дітей».

Станіслава Реденса розстріляли 12 лютого того ж року у Москві, а 1948 року заарештували і його дружину Анну Аллілуєву «за образу Радянської влади», її засудили до восьми років в окремій камері. Звільнили жінку лише після смерті Сталіна, за особистим наказом Лаврентія Берії.

У 1956 році родичі Реденса подали клопотання про його реабілітацію, проте отримали відмову. Але через п’ять років, після прямого втручання Микити Хрущова, який на той час очолював СРСР, Військова колегія Верховного суду СРСР визнала його невинним.

«Узяв гріх на душу — Реденса реабілітував», — так прокоментував своїм знайомим свій учинок військовий прокурор Борис Вікторов, на якого натиснули з рішенням.