«Частіше це робили жінки». 90 років тому доведені до божевілля голодом українці вдавались до канібалізму — маловідомі спогади очевидців

«Що тут діється, відомо тільки одному Богу на небі, бо ми відрізані від цілого світу, — писав галицький часопис Нова Зоря 31 серпня 1933 року. — Матері вбивають своїх дітей і їдять їхнє м’ясо. На днях привезли до лічниці матір, котра зарізала свого 10-літнього сина. Від надмірного спожиття м’яса вона занедужала й померла. Люди щасливі, коли погине кінь або корова, тоді можуть наїстися. Злодійство зростає неймовірно. Злодіїв убивають на місці. Народ вимирає».

Чутливу тему канібалізму в часи Голодомору історики й досі досліджують з обережністю. Людожерство і трупоїдство не притаманне здоровій психіці людини, проте це аномальне явище в історії української нації було. Голодомор довів деяких людей до божевілля і повного здичавіння. Про мораль і людяність уже не йшлося — хтось керувався лише інстинктом виживання та рефлективно шукав будь-що, що могло стати їжею. Ні до, ні після більшовицького геноциду подібного в історії українства не було.

У 2009 році Служба безпеки України розсекретила донесення Державного політичного управління УСРР про випадки людо- та трупоїдства в Україні. За цими документами, відомо про 1022 кримінальні справи про канібалізм, які містять докази. Історики стверджують, що загалом за такий злочин засудили понад 2,5 тис. людей.

Доктор наук Василь Марочко дослідив, що у першій половині 1932 року були поодинокі факти людожерства. А вже у другій половині 1932-го і в 1933-му це стало досить поширеним явищем в усіх областях України, де лютував голод.

«До людожерства найчастіше вдавалися жінки, можливо, щоб зберегти сім'ю, коли в жертву приносили меншу дитину, щоб вижили старші, — пише Марочко. — Особливо це було у весняний період. Часто жертвами канібалізму ставали безпритульні діти, які в пошуках їжі ходили селами. Також за ці роки з'їли кілька мільйонів собак і котів».

Кіносценарист Борис Хандрос, автор документальних фільмів про Голодомор, доходить висновку, що канібалізм став межею між людиною і нелюдом, між людиною і звіром. Водночас у мемуарній літературі зафіксовано багато прикладів, як голодні люди намагалися рятуватися від канібалів та боротися з ними. Очевидці свідчать, що у селах жінки об'єднувалися і влаштовували чергування для захисту своїх і сусідських дітей від односельчан-людожерів.

«Канібалізм сягнув межі, коли радянський уряд почав друкувати плакати з такою пересторогою: Їсти власних дітей — це варварство», — пишуть угорські дослідники Аґнес Варді та Стівен Варді з Дюкейнського університету.

У статті британського історика Саймона Себага-Монтефіоре для лондонського видання Evening Standard ідеться: «Люди вбивали своїх дітей та їли їх, зникли кішки й щури, вимерли цілі села. Візки, що забирали мертвих, просто почали збирати слабких і ховати їх заживо. В одному звіті начальник служби таємної поліції Києва повідомив про 69 випадків канібалізму за два місяці».

Помста непокірним

Більшовики планували завершити колективізацію сіл в СРСР до 1932 року. Але на заваді стала Україна, населення якої на 80% складалося із селян. Люди постійно бунтували, не бажаючи іти в колгоспи й віддавати владі врожай і худобу. Для прикладу, у 1930 у році в рахунок держпостачання від українців удалося забрати лише 30% вирощеного зерна. Цього ж року зафіксували понад 900 випадків селянських мітингів і протестів. Для порівняння, це аж 56% від усіх протестів за весь час існування Радянського Союзу.

Йосип Сталін навіть вимушено призупинив колективізацію в Україні. Але 11 серпня 1932 року він дає члену Політбюро Лазарю Кагановичу наказ перетворити Україну в найкоротший термін на справжню фортецю СРСР і зразкову республіку. Наголошує, що треба будь-якими способами домогтися покірності селян, інакше Україну можна втратити.

Генеральний секретар ЦК КП (б)У Станіслав Косіор обіцяє: «Селянин хоче задушити радянський уряд кістлявою рукою голоду. Ми покажемо йому, що таке голод!»

Створити штучний голод виявилося просто. Селянам, попри неврожайний 1932 рік, підняли план державних заготівель. Спочатку на 33%, пізніше — удесятеро. У колгоспів держава забирала все — не тільки зерно, але й насіння, соління, сало, овочі. Більшовики-емісари виносили із селянських комор і горищ будь-що їстівне: картоплю, цибулю, гарбузи, сушені яблука, сливи, калину. А потім майже 50% цих продуктів згноїли на складах, які охороняла армія.

Уже в листопаді 1932-го в українських селах не залишилося жодних харчів. Тим більше, що двома місяцями раніше вийшов закон про три колоски, що передбачав кримінальну відповідальність за крадіжку й розкрадання соціалістичної власності — не можна було навіть підбирати жменьку збіжжя після збору врожаю на полі.

Деякі селяни намагались утекти від голоду в міста. Але 27 грудня 1932 року вийшов указ Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР і обов’язкове прописування паспортів. Довкола сіл виставили озброєних червоноармійців, які не випускали селян із пастки, прирікаючи на жахливу голодну смерть. Причини масової гибелі влада фальшувала: за медичними документами, люди в Україні помирали нібито від лихоманки, ангіни, тифу, пневмонії, дифтерії чи нещасного випадку.

Голодне божевілля

Пік голоду припав на зиму 1933 року. На городах уже не залишилося ні мерзлих стеблин кукурудзи, з яких можна було зробити борошно, ні бур’яну. У садах іще з осені визбирали кісточки вишень, слив та абрикосів. З'їли всіх собак, котів, птахів, щурів, мишей. Тисячі людей, особливо діти, померли від отруєнь та епідемії тифу й дизентерії, спричиненими таким харчуванням. Тваринний інстинкт фізичного виживання затьмарював розум і перетворював деяких людей на хижаків.

За словами Матвія Дем’янишина, жителя одного із сіл на Поділлі, його сусіди вбили двох своїх дітей: «Одній дівчинці сім років, другій — дев’ять. М’ясо дітей з'їли, частково реалізували на базарі у Ситківцях». За інформацією Дем’янишина, під час слідства у сусідів знайшли 15 фунтів м’яса, кістки та два дитячі черепи.

Марія Лантрат із Луганщини свідчить, як одна її сусідка вбила маленьку доньку, а інша — ще живого, але ослабленого голодом чоловіка: «Отут у нас, як тільки в'їжджаєш у Граківку, там Корольови. Так та матір дочку зарізала. Ну скільки їй, чи п’ять год було, чи шо? І ще тут коло Каплок одна жінка зарізала свого чоловіка. Ну, Бог його знає, він там… Вона до його: уставай, уставай, у сусіда, он бачиш, уже там саде Сьомка Плескачів, а ти лежиш. А куди ж йому вставать, як він голодний? І як вона його зарізала — у ящичок поскладала, посолила. Ну, наїлася ж, конєшно».

Також Лантрат згадує, як їхала бричкою з поля разом із бригадиром, а якийсь старенький дід попросив довезти його до села, до родичів. Бригадир злякався незнайомця та погнав коней дужче. А наступного дня на тому ж місці Марія побачила голі кістки.

Ірина Петрук із Житомирщини розповіла таку історію: «У 1933 році жила одна жінка, у якої було дев’ять дітей, а молодшому було п’ять місяців. Для порятунку старших вона вбила немовля і зварила з нього холодець. Коли сусіди помітили, що перестала плакати дитина, а інші діти вже не такі голодні — пішли в органи влади і розповіли про свої підозри. Тоді прийшли люди і почали шукати дитину, заглянули в грубку і побачили горщик — відкрили, а в ній головка дитини, посипана зеленню. Коли хотіли забрати горщик, жінка почала кричати: „Не чіпайте, хай, діти поїдять“».

Дар’я Гусаченко з Луганщини описує у спогадах, як молодою дівчиною стала свідком такої жахливої сцени: «Значить, ідем ми з поля, а одна ловила чужих дітей, отам, на вершині села. І різала. Ой… Тут ми йдемо з поля — міліція у неї у дворі. Ну, ми й зашли туди. А воно вариться, ручка маленька й отак стриба в пічі, у чавунці. Я не видержала, упала. Мене підняли. Я кричу: „Ой, тягніть мене додому, я не дойду вже додому!“. А додому там же не дуже і далеко. Плачу, кричу. Приходю. Мати: „Шо таке?“. Я: „Та до теї, Васки, ходили ж, дивилися. Маленька ручка у чавунці отак плига у кип’ятку!“. А… барахлишка навикидали такого маленького, шо в крові, хто зна' й скіко!».

Олександр Маслюк, який проживав неподалік від житомирського ринку, згадує: «У продуктовому магазинчику один чоловік купив буханець хліба і знайшов там нігтя, пішов до міліціонера, показав той будинок. Після того, як прибули правоохоронні органи, на складі було знайдено тисячі людських голів. Також на Житньому ринку різали людські тіла, робили й продавали котлети».

Дослідники підтверджують полювання на людей, особливо дітей. Банди створювали псевдоакції для того, щоб потім своїх жертв як здобич зарізати на м’ясо і хоч якось вижити або нажитися в умовах голоду. Тому звечора батьки, з метою уникнути такої долі, починали переховувати дітей.

Марії Онищенко з Новосанжарського району, що на Полтавщині, було на той час шість років, але вона пам’ятає ці чорні зимові дні дуже добре: «Батько забрав нас із мамою до дідівської хати. З сусіднього села до Бридунів прийшли ще двоє його братів із жінками й дітьми. Жили всі кучно, 12 душ у хаті. Дід мав охотніччю гвинтовку, то вони по ночах стерегли із синами хату, по очереді. Жінки та діти сплять, а хтось із чоловіків на варті, в окошко спогляда. Боялися, що нас з'їдять, бо в селі, звідкіля втекли дядьки Петро і Василь, таке було вже».

За словами Надії Рогозянської, якій у 1933-му теж було шість років, її мати на засув закривала хвіртку і кричала, щоб не виходили, бо на вулиці, що поряд, їли дітей: «Ну, це страшне. А скількох хоронили таких, що ще рухалися. Чому? А щоб не заїжджати. Сьогодні він іще рухається трохи, а завтра знову заїжджати. Не було ні коней, ні підвод, ні тих, хто б їх возив. Тож тих, хто ще живий був, валили на той віз і кидали в могилу».

Ользі Тимощук запам’яталося, як її мала сестричка Оленка йшла вулицею, і один чоловік почав її кликати до себе. Вона, нічого не розуміючи, радо побігла до нього. На щастя, з’явився батько і забрав її. «А один чоловік покликав до себе батька, — продовжує вона, — випити чарку горілки й на закуску запропонував холодець. Коли той побачив там шматочки пальців рук із нігтями, то злякався і втік, пізніше заявивши у міліцію. Маніяка арештували та посадили до в’язниці».

За словами історика Станіслава Кульчицького, Голодомор 1932−1933 років охопив близько 30 млн населення України. За його даними, унаслідок тих страшних подій померли 3 млн 238 тис. людей.

Днями українські та західні правозахисники заявили, що збирають досьє на російського диктатора Володимира Путіна, який використовує голод як зброю в Україні. Юристи компанії Global Rights Compliance задокументовують випадки блокування гуманітарних коридорів із продовольством, обстріл об'єктів із харчами й закриття зернових коридорів.

«Путін намагається продемонструвати свій контроль над Україною, і тому оголошує лідерам країн Африки й Азії, що тепер він є господарем продовольства, — вважає професор Єльського університету історик Тімоті Снайдер. — Що він тепер має владу над голодом. Що він буде вирішувати, кому жити, а кому помирати. Що, звичайно, є дуже прямим відлунням 1930-х років і політики Сталіна».