Сирійські заручники Кремля. Яку різницю між Країною козаків та Московією помітили священники з Алеппо, мандруючи цими краями 370 років тому

Країна козаків — ніби земний рай

Невідомо, чи планував Макарій мандрувати аж так далеко на північ, коли навесні 1652 року вирушив зі своїми супутниками з Алеппо до Константинополя (Стамбула). Йому тоді виповнилося 52 роки, синові Павлові — 25. І сподобила їх на ту подорож нужда. В Османській імперії того часу немусульмани мали платити державний податок (харадж), і часом він був непосильний. Принаймні, Павло саме так пояснює головну спонуку подорожі — навідатися до правителів християнських держав за матеріальною підтримкою.

І в Константинополі, і далі у Волощині (теперішній Румунії) Макарій приймав московитських купців, а ті переказували, що цар Олексій радий прийняти його з найвищими почестями у себе. Вочевидь, через це сирійці й вирішили податися на край світу. Хоча Макарій напевно знав про подібну подорож до Москви патріарха єрусалимського Феофана ІІІ у 1620 році. Він зупинявся в Києві, спілкувався довго з гетьманом Петром Сагайдачним і висвятив Іова Борецького на митрополита Київського та Галицького, а також хіротонізував багатьох очільників українських православних єпархій.

Тодішні українські землі на південному заході починалися на правому березі Дністра. Першим містом козаків на шляху сирійців був Рашків. Усі його мешканці на чолі з панотцями і воєводою вийшли назустріч гостям.

«Починаючи з Рашкова й по всій землі русів, тобто козаків, ми помітили пречудову рису, що збудила у нас подив: усі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин і доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб та церковні піснеспіви, — зазначив Павло у путівнику. — Крім того, панотці не залишають сиріт напризволяще, аби ті не вешталися невігласами вулицями, навчають грамоти».

Українські землі, на той час спустошені війною за незалежність з королівськими силами Речі Посполитої, зачарували сирійців. Адже на пустельній кам’янистій батьківщині вони ніколи не бачили такого розмаїття зелені, лісів, садків та водойм. Наслідки війни також впали в очі.

«Усяке місто й містечко в козацькій країні повні люду, особливо маленьких дітей. Мабуть, у кожному місті їх понад сорок-п'ятдесят тисяч або ще й більше. Ці діти, численніші від трави, усі вміють читати, навіть сироти. А сиріт і вдовиць дуже багато, бо їхніх батьків і чоловіків убито в безперервних війнах, — писав Павло. — Вони, тобто козаки, мають, одначе, гарний звичай: одружують своїх дітей юними, і через те козаки численніші од зірок небесних та піску морського».

Діти викликали у Павла особливе захоплення. Уже у Рашкові, а це перша сторінка його записів про Україну, сирієць не стримується: «Та ніщо так не дивувало нас, як врода маленьких хлопчиків і їхній спів, що линув із самого серця, у гармонії зі старшими».

А це вже записано про Медвин неподалік Києва: «У кожному домі по десять і більше дітей із білим волоссям на голові. Вони погодки і […] виходили з будинків подивитися на нас, але більше ми на них милувалися: високий стоїть скраю, біля нього нижчий за нього на п’ядень, і так все нижче і нижче до найменшого з іншого краю. Нехай буде благословенний їх Творець!»

Складнощі перекладу

Як спілкувалися сирійці з українцями? Єдиною спільною мовою для них була тільки грецька, однак здебільшого книжна. Її тодішні українці, частіше священники, вивчали в братських школах, як-от у Київській — майбутній Могилянській академії — чи в такій же навчальні в Острозі.

Звісно, такою грецькою непросто було передати, а відтак і зрозуміти сирійцям особливості повсякдення чи історії козаччини, яку намагався передати Павло. Тому у його записах найбільш достеменним виглядає побачене на власні очі. Наприклад, увага українців до гостей різко контрастувала зі стриманим ставленням до них у Молдові. Там Макарія «ніхто […] не приймав і пригощав навіть коржом». Тим часом у козаччині повсюдно влаштовували прийоми, у яких сирійцям виявляли почесті. Так, приймаючи їх у Чигирині, гетьман Богдан Хмельницький, на відміну від правителів дунайських князівств, посадив патріарха на почесному, вищому місці, а сам сів нижче.

Це сталося вже на початку серпня 1654 року. «Гетьман попрощався з нашим владикою патріархом, провівши його за фортечну браму, і сів у свій повіз-однокінку. Він не має королівських карет, оздоблених коштовними тканинами й запряжених цугом баскими кіньми, хоча в гетьмана таких тисячі, — зауважив Павло побутову суворість гетьмана-вояка. — Він тут-таки поїхав під зливою, подаючись до свого війська. Перед заходом сонця він, попросивши вибачення, прислав нам грошей на дорогу й листи до урядовців підвладних йому міст, аби нам усюди надавали житло, харчі, питво, коней і повози, а також листи до царя московського та воєводи путивльського».

Путивль тоді вважався прикордонним містом, бо за річкою Сейм, на якій воно стоїть, починалися вже московські володіння. Дорогою до нього алеппці зупинилися в давньому селі Корибутові, а виїхавши з нього Павло занотував: «Ми проїхали одну велику милю й увечері зупинилися на ночівлю посеред чистого поля в повному спокої та безпеці. Паші для коней було вдосталь, і так безпечно, що кожен мандрує самотою, хоч би мав із собою вози щирого золота».

Перші острахи

Сучасний московський історик Борис Флоря дорікає: «Українські співрозмовники нічого не говорили вченому арабу про етнічну спорідненість українців та росіян». Не помітили її й самі гості з Близького Сходу.

Уже в Путивлі вони зустріли грецьких паломників, які поверталися з Московії і попереджали їх: «Якщо хтось хоче скоротити своє життя на п’ятнадцять років, нехай їде в країну московитів […]. Він повинен забути про жарти, сміх, бо московити ставлять наглядачів при архієреях і при монастирях і підглядають за всіма, хто сюди приїздить, і вдень, і вночі крізь дверні щілини підглядаючи, чи [хто бува] не пиячить, бавиться грою, жартує або лається», — переказував Павло.

І вже тоді Московія карала Сибіром. «Щойно помітять чиюсь велику чи малу провину, того негайно висилають у країну мороку з конвоєм, який веде злочинців. Звідти не можна втекти, повернутися чи врятуватися — посилають до країн Сибіру, віддалені на відстань трьох із половиною років, де море-океан і вже немає населених місць», — з острахом пише Павло про подальшу ціль їхніх мандрів.

Заїхали сирійці у Московію під осінь, і далі потерпали від розгрузлих доріг, а згодом і від холоду. Коли прибули до Коломни, місто накрила моровиця, певний різновид чуми. Вона дійшла тоді й до царської столиці, спустошила всі села навкруги. Померли 10 тис. коломенського люду, як зазначив Павло, а з ними мало не всі священники та ченці. А певного ранку не прокинувся і набряк перекладач, якого за наказом царя вислали сирійцям назустріч. Відтак нажахані мандрівники з місяць не виходили з монастирських келій, де їх розмістили. Бо без перекладача не могли й кроку зробити. Доки з різдвяними морозами пошесть не відступила.

Під домашнім арештом

До Москви вони прибули вже на початку лютого 1655 року. Гостей поселили в жіночому монастирі поблизу кремля. «Тут ми вступили на шлях зусиль та самоприборкання, шанобливого страху і мовчання», — намагався бути політкоректним Павло у своїх описах.

Однак далі пояснив: «Щодо жартів і сміху, то ми стали їм зовсім чужі, бо підступні московити підглядали і спостерігали за нами та про все, що помічали у нас доброго чи поганого, доносили цареві та патріархові. Тому ми суворо стежили за собою, не доброю волею, а потребою, і проти бажання вели себе за способом життя святих. Бог нехай визволить і звільнить нас від них [московитів]!»

На харчі гості не нарікали. «Нашому владиці патріарху призначалося з царської кухні та царського столу щодня хліб, потім риба для чотирьох сортів страви, ікра та багато напоїв: вишнева вода темно-червона і великі глеки меду, — звітує Павло. — Для нас же і служителів, крім меду, доставляли щодня велику бочку квасу, напою з жита та вареного ячменю з п’янким хмелем».

Однак сирійці опинилися ніби під домашнім арештом. «Тут існує звичай, доки [прибулець] не представиться цареві і не буде допущений до його руки, ні сам він не виходить із дому, ні до нього ніхто не приходить, тож і ми зовсім не могли виходити з дому», — журився Павло, бо очікування царського прийому тривали 10 днів.

Коли нарешті господар кремля зволив прийняти гостей, від нього прийшли посланці з інструкціями щодо подарунків. Їх розкладав сам Павло і зауважив, що кожну річ, призначену цареві, слід було класти на окремий таріль і вкрити шовковою тканиною. Він упорядкував таким чином 180 подарунків.

Цілування руки цареві — обов’язковий ритуал для кожного запрошеного у його палати. Навіть для патріарха, що виглядало дещо принизливо, бо відколи Макарій зайняв катедру в Дамаску, ніхто від нього не вимагав аж таких знаків пошани. Глава Антіохійської церкви вибачився за скромні піднесення — адже в дорозі він був уже три роки. Хоча й привіз гілки фінікового дерева з плодами і купу священних речей, як-от скалки від господнього хреста і каменя з кров’ю Всевишнього.

Через кілька днів Макарій отримав у відповідь три сороки соболів (в’язанки по чотири десятки шкурок), такі ж сороки куниць і білок — для його супутників. Павло вказує ще й на гроші — 200 рублів патріархові, нижчим чинам — по 15, 10 и два рублі. Однак автор не уточнює, яка саме то була валюта і з якого металу. Адже в тодішній Московії золоті монети не карбувалися взагалі через брак відповідних фахівців. А срібні — перебивали із завезених з-за кордону. Очевидно саме такі рублі й отримали гості.

Невдовзі сирійці почали «набридати цареві з постійними проханнями відпустити їх додому», як зазначив Павло. «Московити, як ми вже казали, дуже облудні та підступні і досягають своєї мети шляхом крайньої повільності: обіцяють виконати справу [прохача] з дня на день — їхні зволікання вимотують душу».

Тут нагодився місцевий патріарх Нікон. Він недавно заснував на Валдаї новий монастир і запросив сирійців навідатися туди. Так цареві заручники й вислизнули з Москви. Відвідали заодно багаті доми у Новгороді та Волхові, де отримали чимало подарунків.

Мандрівники вже зібралися їхати до Путивля, та раптом прискакав гонець із листом від царя. Той просив Макарія повернутися негайно до Москви для невідкладних справ. Звелів залишити всі свої речі і чимдуж прибути до столиці. Сирійців охопив розпач — настільки не хотіли вони більше лишатися серед московитів. З важким серцем вони таки піддалися волі царя, і той тримав Макарія при собі ще рік.

Саме тоді збиралися хмари над патріархом Ніконом. За протоколом, якщо сказати сучасними словами, він залишався правити Москвою замість царя, коли той виряджався кудись на війну. А з-поміж титулів Нікона був навіть «Великий Государ».

Та невдовзі царю Олексію Михайловичу почав муляти такий статус владики. От саме для цього він і протримав Макарія біля себе ще рік — він правив служби у присутності царя, аби Нікон затямив, що йому завжди буде заміна.

Додому сирійці повернулися вже під кінець 1656 року. Однак якою б ненависною не стала для них тоді Москва, і Макарій, і Павло ще повернуться до неї через десять років, аби засудити Нікона за незгоду перейти на оновлені грецькі церковні правила, зокрема хреститися трьома перстами, а не двома. Станеться так званий Великий розкол Московської церкви, у якому Антіохійський патріарх заради щедрих дарів зіграє роль незаперечного авторитета. Павло ж помре на зворотному шляху в Грузії.