Свідок геноциду. Жителька Бучі розповіла НВ про те, як жило і вмирало її місто під окупацією
Обстріли з танків, голод і холод, убивства сусідів і знайомих, — серед цього майже місяць окупації прожила перекладачка з Бучі.
Світлини з визволеного ЗСУ міста Буча шокували не тільки Україну, але й увесь світ. На них фотоапарати військових і представників ЗМІ зафіксували докази насильства, учиненого солдатами й офіцерами «другої армії світу» проти цивільних. Це були не просто вбивства, а ще й відверті катування.
Але фото та відео зі звільненого міста відображають лише наслідки різанини, як назвав історію окупованої Бучі президент Європейської Ради Шарль Мішель.
Настав час почути з уст очевидців про те, що залишилося за кадром, — про події, які відбувались у цьому колись 30-тисячному місті поблизу Києва, поки там перебували «визволителі».
Саме про це НВ розповіла місцева перекладачка Олена Л., яка з початку війни і майже до звільнення міста перебувала у рідній Бучі.
Вона попросила не називати її прізвище у публікації, пояснивши: «Я наче не боюся, але тепер боюся усього».
— Що відбувалося у перші дні, коли росіяни зайшли в Бучу?
— 24 лютого я прокинулась і за звичкою подивилась у Facebook. Там було написано, що Росія все-таки напала. І тут я відразу почула вибухи десь далеко, наче в полях за Бучею, але визначити було важко. Перше, що я зробила в стані паніки, — побігла набирати воду в шестилітрові пляшки, бо знала: коли війна, першою зникає вода. Потім я розбудила маму, сказала, що почалося. Вона не повірила. Та я теж не могла, мозок відмовлявся вірити. Ми увімкнули телевізор. На екрані були перелякані ведучі: Гордєєв, ще хтось, вони розповідали про вибухи, намагалися заспокоїти (здається, себе передовсім), були щирими і справжніми. У кадрі з’являлися то заплакана Єфросініна, то заплакана Кравець, Усі в дикому шоці, кудись встигли виїхати, під Київ… Так ми й сиділи цілий день перед телевізором, нажахані.
З того дня всі спогади розпливаються — мабуть, мозок таким чином намагався захиститись від усього. Але я пам’ятаю, що перші дні у нас іще все було: і газ, і світло, і вода. Ми дивились телевізор, читали Інтернет, ховалися в темній кімнаті: у нас є така, без вікон, але зі скляними розсувними дверима, які я позаклеювала скотчем; і на всіх вікнах був скотч у вигляді букви «х» — кажуть, так можна мінімізувати ризики, коли шибки вилітають від вибухової хвилі. У бомбосховище ми не ходили жодного разу. Може, це нас і врятувало, — тепер уже хтозна.
24 лютого був пекельний бій у Гостомелі. Ми сиділи у своїй темній кімнаті й тряслися від вибухів. Що відбувається, дізнавалася з Інтернету, реконструювала події, бо в нас нічого не видно, п’ятиповерхівки затуляють (вони згодом і прийняли на себе удар). Власне, відтоді бойові дії навколо нас не вщухали. І вдень, і вночі. Телевізор, інтернет… На вулицю, навіть у свій двір, виходити було страшно. Пам’ятаю, я намагалася працювати, щоб хоч якось розігнати паніку і страх, але не дуже вдавалося.
Щодо їх появи в Бучі… Наш мікрорайон Склозаводська — це околиця. Власне, є три Бучі: Лісова, центральна і Склозаводська. Між Склозаводською і центральною досить велика відстань, яку можна долати в три способи: залізницею, по вулиці Яблунській або по Варшавській трасі. Яблунська стратегічна, по ній можна потрапити в центральну Бучу — і в Ірпінь. Спочатку вони посунули в центр (27 лютого), там були бої, на Варшавці, на Вокзальній, їх там зупиняли. І думали, що зупинили, підняли знову наш прапор. Але, здається, 1 березня вони з’явились уже на Склозаводській… Знайома попередила, що біля нашого клубу стоїть танк, нам треба сховатися, бо зараз буде обстрілювати. Ми швидко намостили собі матрац із подушками на підлозі біля опорної стіни, практично під комп’ютерним столом, і лягли. Слухали, як той танк їздить, гарчить, будинки поливали кулями (так це звучало — «піу-піу-піу»). Потім сусіди розказували, що обстріл почався, бо в них з одного будинку кинули коктейлем. Вони рознесли той будинок і почали стріляти вже по всіх. Потім почалися якісь абсолютно страшні вибухи на близькій відстані. Думаю, це танки стріляли. Чи вибухали. Хтозна.
Ми всі подальші дні лежали чи сиділи посеред пекла. Того дня, коли все трохи затихло, я не витримала і відрубилася. Мама потім казала, що чула, як падали на асфальт гільзи, тобто стріляли зовсім близько від нас. Що це було — перестрілка з теробороною чи обстріл, я не знаю досі. Потім нас почали бомбити: гатили по п’ятиповерхівках із гранатометів, розбили водонапірну вежу, не стало газу, будинок швидко холонув. Я ще встигла понабирати трохи води…
Сусіди казали, що танки стоять біля клубу і біля гаражів. Уже значно пізніше інша сусідка розповіла, що того дня заїхало 40 танків, вони пограбували нашу «Фору» [магазин], винесли звідти алкоголь і їжу, танцювали й веселилися в клубі. Ще одна сусідка дістала поранення — під час обстрілу нашого кварталу вона сиділа на кухні біля вікна і… розв’язувала кросворди. Хоча напередодні я її попереджала: не підходьте до вікон. Здається, наш народ складно лякати навіть танками. Снаряд БМП влетів їй у стіну, пробив наскрізь, пошкодив трубу, її поранило осколком. Раніше вона ховалася в погребі, але більше не могла туди спускатися, тому приходила до нас. Ми замикались і разом сиділи в темній кімнаті, слухали вибухи.
Через кілька днів ця жінка дізналася про евакуацію, прискочила до нас, крикнула в щілину між дверима й одвірком: «Мене вивезуть, ключ на груші, корм для котів на кухні!» — і дременула. Залишивши нас приголомшеними і шокованими навіть більше, ніж від війни. Це було 10 березня. Наші телефони сіли, ми не знали, як їх зарядити, уже не було не те що інтернету — навіть радіо.
Відтоді кожен день здавався схожим на попередній, але водночас із кожним днем ставало все важче і важче. Допікав холод (надворі мороз, у хаті — нуль і пара з рота), перспектива голоду, бо особливих запасів у нас не було, ми занадто вірили в цивілізацію. Щовечора ми лягали спати о шостій (щоб зігрітися, бо під ковдрами тепліше), спали до сьомої ранку, але й тоді не хотілося вставати, ворушитися. Бо вставати означало йти розпалювати багаття, щоб хоч води нагріти на чай чи каву. Або просто теплої води попити. Я казала собі, що не можна піддаватися депресії, треба боротися, але щодня ставало гірше і страшніше, бо обстріли посилювалися.
Удень могла панувати нетривала тиша, а от уночі навколо все вибухало. Ми чули запах сірки. І розуміли, що ми справді посеред пекла. Постійно боялися, що на дах нашої одноповерхівки впаде літак, бомба чи ракета прилетить. А потім уже й боятися перестали — настає якась така мить, коли ти змиряєшся з неминучістю. Хоча коли ракета прилетіла за 800 метрів від нашого дому, і його буквально підняло в повітря, а балки під дахом підступно затріщали, де й подівся цей примарний спокій. Це просто тваринний страх, який наказує тобі кудись бігти. Його можна приборкати зусиллями раціонального мозку, але дуже важко. Тому ти просто скручуєшся клубком і внутрішньо конаєш від жаху.
— З Бучі було важко виїхати?
— Вулиця Яблунська була з обох боків заблокована постами. Виїхати можна було тільки в ті дні, коли оголошували зелений коридор. Але ми й про це не знали. Машини в мене немає, в укриття ми не ходили, інформації нуль — ми не знали, що в центральній Бучі проходить евакуація. Можна було йти пішки в Ірпінь, на Романівку, але зі старенькою мамою і двома котами в торбі це було проблематично плюс легко могли підстрелити. Нам дуже пощастило, що ми змогли зарядити старий телефон, дізнатися про евакуаційний коридор (останній, як виявилося), виїхати машиною із сім'єю сусідів, з їхньою маленькою дитиною. Ми були на 95% упевнені, що нас розстріляють. Але на блокпостах випустили, ми повільно проїхали Варшавською трасою — під дулами танків, я так розумію — доїхали до місця евакуації і потім рушили колоною за автобусами.
Саме тому на Склозаводській залишилося так багато людей — ні машини, ні інформації, ні можливості піти пішки, бо відстані там великі. Там було страшне відчуття покинутості, апокаліптичності, відчуття, що ми на острові, а до Києва — тисячі кілометрів. А виття покинутих (не)людьми на ланцюгах собак іще й підливало масла у вогонь.
— Що було з їжі, води. Як люди виживали?
— З нашого вікна видно було двері одного зі сховищ. Після того, як нас «асвабаділі» від благ цивілізації, чоловіки там узялися розпалювати багаття, жінки — готувати. Ми туди не ходили, але передавали харчі: овочі, м’ясо, таке інше — а натомість нам та сама сусідка приносила гарячу воду і по мисці гарячої страви. Один раз на день поїсти — виявляється, цього може бути досить. Через кілька днів натовп біля того сховища почав рідішати. Я дуже сподіваюся, що тамтешні мами з дітками змогли евакуюватися пішки (бо напередодні перед тим, як майже всі зникли, я бачила у вікно, що жінки радяться групкою). Жену від себе думку про те, що дізналася про укриття в «Агробудпостачі», де людей тримали силоміць, а потім убивали.
Їжа була. У когось більше, у когось — менше, але всі ділилися. В одноповерхівках є погреби, у багатьох там картопля й закрутки. Вижити можна було, хоч і в нелюдських умовах. Перший тиждень морозилки ще тримали холод, на кухні було, як у холодильнику, тому потроху пускали в хід запаси м’яса, риби, сала, таке різне. Навіть у нас чимало всього було, хоча здавалося, що нічого нема. В українців завжди так.
По воду ходили до криниці неподалік від старого цвинтаря. Наші безстрашні чоловіки-сусіди нам допомагали, приносили воду, дрова. Я їм казала: «Не ходіть так багато і далеко, це небезпечно», але вони тільки відмахувались. Кажуть: «Эти смирные, сказали нам носить белые повязки на рукавах, тогда трогать не будуть». Це я цитую нашого сусіда, етнічного росіянина, між іншим, який нам дуже допомагав. Взагалі на нашому відрізку Яблунської жило багато росіян, їх туди заселили в 50-ті роки ХХ століття, коли збудували склозавод. Не знаю, може, цим пояснюється, що ми нічого не знали про вбивства. У нас на кутку всі думали, що порівняно з Ірпенем і Бучею у нас убили небагато людей: одного чоловіка з тероборони і двох (наших) дівчат за мародерство. Жахлива правда відкрилася тільки позавчора…
— Як вели себе росіяни? Що відбувалося на вулицях?
— Стріляли, нищили. У моєму полі зору щонайменше дві квартири в п’ятиповерхівках були спалені. Старі вікна в дерев’яних рамах не витримували вибухових хвиль і розбивалися. У п’ятиповерхівці з видом на озеро взагалі застрягла бомба — так казали. У перший день появи вони зайшли до сусідки на вулиці Яблунській. Сказали: «Не бійтесь, ми мирних не чіпаємо». На жаль, серед нашого народу багато колаборантів, тому вона їм усе розказала і показала: де є люди, де немає… Або просто старість і страх узяли своє, і вона думала, що вони будуть краще до неї ставитися, якщо розкаже. Потім, як я зрозуміла з нових відео, вони поставили танк у дворі будинку навпроти її хати… Дуже швидка карма.
Один будинок неподалік згорів від обстрілу. Загиблу там жінку поховали у дворі.
По вечорах танки виїжджали на вулицю і стріляли. Залякували. Типу «всем спать». Уранці теж стріляли. І посеред ночі. Спочатку було страшно, потім почало набридати і викликало лише глухе роздратування з матюками. Сусідів ми просили не палити вогнище після темряви. Вони не сильно слухались, грілися біля своєї буржуйки у дворі, потім казали, що над ними літав дрон, його було видно.
— Вони ходили по домах? Що казали, як поводились?
— Ми з розповідей чули, що ходили. По квартирах у дев’ятиповерхівці. По хатах, які виходили фасадом на Яблунську. Ми живемо ніби на «другій лінії», то до нас, на щастя, не заходили. Ставили танки. Про евакуацію казали: «Можем вывезти в Беларусь». Але коли вже перша хвиля жаху зійшла (я так розумію, найбільше людей було вбито якраз тоді, коли вони зайшли в Бучу), то сказали надівати добре помітні білі пов’язки. Мабуть, щоб снайпер їх здалеку бачив. Тоді можна безперешкодно пересуватися. Але на фотографіях я бачила труп з білою пов’язкою на рукаві. Тобто зрештою пов’язки перестали працювати… Одного разу росіяни під'їхали до скупчення людей на «танкетці» (маленький танк), спитали щось про те, як кудись проїхати. Тепер я розумію, що сусіди-чоловіки просто берегли нашу психіку. Вони знали про вбивства, але не розказували.
— Є кадри, де убиті люди з зав’язаними руками. Я так розумію, що вони їх тримали, а потім вбили?
— Цього я не знаю, сама тільки позавчора шоковано це побачила. У нашому кварталі чоловіки пересувалися більш-менш вільно. Але в останні дні перед їхнім відходом було дуже багато повідомлень про вбивства чоловіків — та й жінок. Наша місцева спільнота рясніла некрологами, знайомими обличчями сусідів… «Розвозили воду — застрелили», «готувала їжу на подвір'ї — застрелили», «побачили на вулиці — застрелили». Росіяни дуже сильно звірствували в останні дні. Кажуть, 25-го березня зайшла якась нова ротація. Зайшла й отак вийшла.
— Є свідчення, що вони намагались убити всіх чоловіків?
— Очевидно, вони захопили в полон тих людей, які переховувалися в «Агробудпостачі». У перший же день убили чоловіка біля будинку на Яблунській, 17. Я ще тоді подумала, що планомірно вбиватимуть чоловіків. Здається, наші сусіди-чоловіки дивом залишилися живі. Розповідали, що неподалік фабрики «Деліція» стоїть машина з двома трупами.
— Також є кадри з розчавленими танками машинами, у яких іще знаходились мирні люди. Є страшне відчуття, що вони робили це для розваги.
— Цілком імовірно. На щастя, я цього не бачила, це робили за кілометр від мого дому.
— Що вас вразило?
— Наш порятунок із Бучі був дивом. Ми майже місяць прожили в зоні бойових дій і геноциду. Наші сусіди по будинку справа виїхали на самому початку, а в їхню квартиру переселилися з аварійного (від обстрілів, звісно) будинку інші, сім'я з дитиною. І тато в цій сім'ї — справжній герой. Він допомагав нам в усьому: приносив воду, рубав дрова, змайстрував крутий мангал із цегли, щоб краще тримав тепло. Він пригнав у двір машину, яку його друг покинув у Бучі, коли виїжджав. Першу евакуацію 19-го ми проґавили, бо я вимикала телефон, а коли ввечері 19-го ввімкнула, то побачила смс від подруги: «Евакуація 19-го». А що всі дні там були однакові, то я переплутала дату і думала, що 19-те — наступний день. Та виявилося, що поїзд пішов і шанс втрачено. Але через день випав іще один шанс виїхати (цього разу — останній). І завдяки героїзму цього сусіда ми змогли врятуватися.
Саме це і вразило — щоденний героїзм людей. Допомагати літнім людям, ділитися останнім. Допомога, яка приходить нізвідки — і саме тоді, коли вона тобі потрібна. Вразило, як рельєфно на війні проступає назовні справжня натура людини. Її вже нічим не приховаєш, бо всі маски злетіли.
А ще — на їхніх блокпостах були жінки. Казали, що ці «біатлоністки» патрулюють наше селище. Якось одна сусідка з тих, хто залишився, вийшла на балкон на четвертому поверсі побазікати по мобільному (Бог її знає, як вона той мобільний заряджала), і сусід накричав на неї: «Сховайся, тебе зараз підстрелять, тут снайперки ходять». А коли виїжджали, то вже побачили цих снайперок у військовій російській формі. Вони разом з іншими напруженими росіянами вийшли зустрічати нашу машину. Водій вийшов розмовляти. Ми сиділи на задньому сидінні. Раптом мені на голову впала коробка сусідського добра, і я необережно зробила різкий рух рукою, щоб відсунути коробку назад. І та снайперка взялася за автомат. Якби я трохи різкіше ворухнулася — вона б мене пристрелила.
