«Більшої брехні, ніж на війні, не бачив». Відверта розповідь штурмовика та режисера Олега Сенцова про виживання в бою, реалії армії та кіно
Як не втратити себе та бійців попри «двохсоті» накази командування, з чого насправді складається фронтове життя і чому на війні не почути останніх слів, — монолог Олега Сенцова, який добровільно став військовим і все ж трохи залишився режисером.
Нещодавно на кінофестивалі у Чехії український режисер та військовослужбовець Олег Сенцов показав те, що почалося влітку 2023 року посеред реального бою з росіянами на півдні України.
Тоді Сенцов, командир підрозділу 47‑ї окремої мехбригади, перебуваючи зі своїми підлеглими на одній із ділянок контрнаступу ЗСУ на Херсонщині, увімкнув свою компактну камеру гоу-про. І та без пауз просто зафільмувала фактично від першої особи все те, що відбувалося навколо.
«Я не включаю постійно гоу-про. Забуваю про нього. Або забуваю його взяти, або забуваю зарядити, бо для мене це не пріоритет. Пріоритет — узяти зброю, підготувати бійців і виконати бойове завдання та нікого не втратити, — розповів NV Сенцов. — Бій іде сплесками. Коли відбувається активність у бою, тобі не до того, щоб натискати на кнопку запису в гоу-про».
Проте зйомку реального бою він зберіг і зрештою перетворив на документальний фільм Реал. Відео спеціально не монтували, лише відкоригували звук. І глядачі побачили півтори години війни без прикрас і зайвих епітетів. Так, як її постійно бачить сам режисер, що став військовим.
Від самого початку повномасштабної війни колишній російський політвʼязень Сенцов долучився до українського війська. Спочатку служив у підрозділі територіальної оборони, а згодом у 47‑й окремій механізованій бригаді. Кілька разів був поранений. Тож повернення до режисури під час війни стало для Сенцова випадковістю.
20 лютого Реал вийшов в український прокат, після чого NV поспілкувався з його автором.
Редакція подає інтервʼю із Сенцовим у вигляді монологу.
«Немає коли сказати останні слова»
Ми не розбирали ситуацію після Реалу, після того бою, про який мій новий документальний фільм. Після Реалу зняли комбата за те, що відійшла піхота. Коли ранок тільки почався, я теж сказав в радійку [рацію]: давайте скасуємо операцію, бо вона вже не так іде. Але у відповідь чув: «Ні, уперед, уперед». Було зрозуміло, що логістику порушили і будуть убивати. Я теж казав, і це є в Реалі: «Давайте відводити увесь склад» — «Ні, ні, продовжуємо, продовжуємо».
Ми тоді були під щільним обстрілом і з цілковито порушеною логістикою. Люди там помирали, бо їх не могли евакуювати.
Скажу більше про увесь контрнаступ: ніколи не було after action review [перегляду боїв]. Командирів знімають із посад, не пояснюючи. Ні на якому рівні це не обговорюють. І це проблема. Проблема в управлінні є, і жодного зворотного звʼязку та обговорення немає.
У 47‑й бригаді для більшості людей цей контрнаступ був першим бойовим досвідом або першим великим бойовим досвідом, — коли триває наступ і відбувається пряме зіткнення з противником. Та й таку щільність обстрілів важко з чимось порівняти. Тому люди губляться, люди туплять.
Іноді люди брешуть. Більшої брехні, ніж на війні, я ніде не бачив. Кажуть, що вони там є, а їх там немає. Ти розраховуєш, що вони там, а їх там немає. А там противник. Кажуть: «Не стріляти». Потім по нас стріляють-стріляють, а ми не відповідаємо, бо думаємо, що це наші. А це були росіяни. І виходить, що нам збрехали. Бо сказали, що вони там, а їх там не було.
Цінність фільму Реал у тому, що він півтори години показує процес бою і ти розумієш, як воно відбувається насправді. Немає коли сказати останні слова. Це буває дуже зрідка. Я знаю один випадок, коли боєць зумів попрощатися. Він був у машині, яка змогла доїхати на евакуацію. Це одна з трьох машин, яку підбили. І він передав у радійку: «Я Джоні, я помер».
Такого переважно не буває: людина не встигає доповісти, що сталося. Люди зникають зі звʼязку і більше не виходять.
Я в побуті можу бути більш роздратованим, ніж на бойових, — там я маю бути максимально зібраним. Особливо якщо це стосується такої операції, коли життя і смерть, твоя і твоїх бійців, — тоді максимальна зібраність і максимальна чіткість. І це передається одразу підлеглим. І це працює. Кіпіш і крики в радійку не допомагають.
Коли виходиш із боюхи чи з позиції, або зі штурму, або з оборони, або просто із завдання, і розумієш, що вже вийшов, відʼїхав 3‑4 кілометри, уже перебуваєш у безпеці — ти видихаєш. Полегшення й ейфорія — це ні з чим не порівняти: ми сьогодні вижили, ми повернулися.
«Якби я виконував усі накази, мене б уже вбили»
Мені буває страшно на війні. В Авдіївці ми не могли розширитися, нас піджимали. Це тривало пʼять годин. Через наші ряди був контрнаступ, уже дві групи були розбиті, ми нічого не могли, логістика теж була проблемна. Коли я побачив, що на нас їдуть шість танків повної піхоти, то зрозумів, що це смерть, — у нас є пʼять хвилин, щоб пожити. Вони стріляли, шукали, але не знайшли нас. І поки піхота йшла, нас уже встигли забрати. Лік ішов на хвилини. І на жаль, багато наших побратимів залишилися там.
Війна — це логістика, логістика і ще раз логістика. Не буде логістики — не буде постачання військ забезпеченням, щоб виконувати бойові завдання, щоб у процесі бою робити евакуацію, підвозити бойові комплекти, замінювати техніку, робити ротації.
Нічого цього не буде. Люди довго не витримають, це неможливо фізично. На цьому, на логістиці, усе базується. Без цього нічого не росте.
У досвідченого бійця, у досвідченого злагодженого обстріляного підрозділу під керівництвом адекватного командира, над яким іще адекватні командири, шанси вижити в рази вищі. Але завжди є відсоток везіння.
Армія досить ієрархічна і стала консервативна система. Вона повинна такою бути. Зміни в армії не можуть бути ізсередини. На своєму рівні я можу зібрати своїх бійців, пропланувати нашу операцію, потім зібрати і проговорити, що було не так. І їздити на наради, і вигрібати, пояснювати, чому я це роблю так, а це не так.
Якби я виконував усі накази, які мені віддавали, то мене б уже вбили. І я б утратив у 10 разів більше людей. Я не відмовився від жодного наказу, і коли вони були абсолютно «двохсоті» [вбивчі], я їх виконував. Але я виконував їх так, щоб зберегти життя бійцям. Я пояснював деяким генералам: «Поставите нас сюди, [і] ми просто нічого не зробимо, усі загинемо, ви не виконаєте завдання, у вас буде мінус підрозділ, у вас буде дірка в обороні, — навіщо це робити?»
І жодного разу я не бачив, щоб хтось зверху краще знав і дав такий наказ, щоб дійсно все було сплановано. Люди, які живуть у космосі, дають сигнали, не розуміючи, що відбувається на землі. Коли треба, тобі тикають книжку, а коли не треба, то все фігня. Я не кажу про всі підрозділи, але таких випадків дуже багато. Управління і планування військами і операціями — це велика проблема. Ми витратили багато ресурсів на не дуже розумні речі.
«Треба залучати всіх у цю війну»
«Ми підтримуємо ЗСУ і молимося за них, але не хочемо стати її частиною» — це хороша позиція. Десь там ідеальні класні хлопці, а ми тримаємо економічний, культурний, політичний та ще якийсь фронт. Це зручна позиція, але вона хибна.
Люди в ЗСУ зробили вибір. Вони роблять неймовірні речі, і я це бачив.
Я читав висловлювання закордонного політика, який казав: «Що ви хочете, щоб Європа та Штати пішли ва-банк? А чому ви самі не йдете ва-банк?» Наша держава все вкинула у війну? Ні, не все.
Я хочу, щоб цього року чи наступного тижня війна закінчилася. Але наше бажання і реальні обставини — це зовсім різні історії.
Ми всі хочемо, щоб до свят швидко закінчилася війна. Такого не буде, це вже зрозуміло. Треба вибудовувати політику вдовгу. Треба будувати уряд єдності, обʼєднувати всі партії та залучати всіх у цю війну.
«Сама система така»
Наше суспільство неоднорідне. Армія теж неоднорідна. Не всі люди, які носять піксель, однакові. Не всі бійці в одному підрозділі однакові. Вони по‑різному поводяться і по‑різному служать. Є розумний боєць, який вартий десятьох, а є юрба нарваних чуваків, які й до інших токсично ставляться. Я це бачив.
Є люди, які за першої можливості звалили. Є ті, хто задовбалися, хто психологічно виснажені. Ми живемо з виглядом, що ніби все добре. Подивіться на білборди. Там написано, що ми бережемо людей, тренуємо, готуємо, усе класно. А що відбувається насправді? Відбуваються паршиві речі, про які навіть не хочеться говорити. Бо це точно не залучить людей до армії. Але воно є, і з цим не борються. Сама система така. З ким не поговори, — з командиром, з генералом, — усі розумні чуваки і все розуміють.
Усі ми розумні заднім числом.
«Між нами завжди буде кордон»
Повномасштабна війна настільки сильно ментально розвела нас із росіянами, що ми зараз справді дві абсолютно різні політично нації. Цей водорозділ сильніший, ніж коли у 1991 році ми розділилися після розпаду Радянського Союзу.
Я люблю історію і дивлюсь на речі ширше. Зараз на Іодзімі [японський острів, який американці штурмували протягом 16 лютого — 26 березня 1945 року, в завершальній фазі Другої світової] проходять спільні меморіальні заходи за участі японців та американців. Хоча під час Другої світової між двома народами була ненависть одне до одного. Бо американці їх знищували, а японці не хотіли здаватися й чинили спротив.
Було бомбардування Токіо, коли померло 120 тисяч японців. Були жахливі втрати з обох боків. Минуло 80 років, і ми стоїмо тут. Усе колись закінчується. І я впевнений, що війна закінчиться нашою перемогою.
Росія сьогодні — це нацистська Німеччина 1942−1943 років. Тут нема про що говорити. Але в перспективі, я сподіваюся, Росія перестане існувати в тому вигляді, як нацистська Німеччина, і стане звичайною країною, з якою можна говорити. Нам зараз це важко усвідомити, я кажу про приклади в історії. І як би нам не хотілося, щоб між нами з Росією було море з крокодилами, — між нами завжди буде цей кордон. Якщо ми переможемо у війні і не допоможемо Росії перезавантажитися як державі і нації, щоб вони перестали бути дикунами, то ми будемо постійно з ними воювати.
Я кажу про відрізки у століття. Зараз це вороги, які хочуть нас знищити, і ми маємо зламати хребет цьому монстру. Росіяни мусять визнати свою поразку і неправоту. Тоді це буде справді перемога, яка приведе до сталого миру.
«Я самоучка в кіно»
Упродовж мого життя обставини складалися так, щоб я не став режисером. І весь час я з ними боровся. Мої спроби потрапити у світ кіно й долучитися до якоїсь групи нічим не закінчувалися.
Але кіно я любив завжди. Із самого дитинства. Коли мені було 13 років, я подивився телепередачу, яка розповідала про фільм Френсіса Форда Копполи Апокаліпсис сьогодні. Сам фільм не показували, але були шматки з нього. Я зовсім з іншого боку подивився на кіно та на кінопроцес. Почав замислюватися над тим, як знімають фільми. І через 17 років дійшло до того, що я захотів знімати кіно.
Це збіглося з періодом, коли я почав писати книжки про дитинство. Потім написав перші сценарії фільмів Гамер ті Носоріг. І я памʼятаю, що на свій день народження, коли мені виповнилося 30 років, я сказав, що зніматиму кіно. Розповів це своїм друзям. Вони мені відповіли: «Ми знаємо, що ти своєрідна людина, але це складно і треба вчитися». А я сказав, що мене це не лякає. Відтоді я вирішив іти цим шляхом.
Я самоучка в кіно. Уся моя освіта — це перегляд інших фільмів. До початку карʼєри мені б хотілося мати зустріч, на якій би старші колеги дали мені пораду чи пояснили, як працювати. Але такої зустрічі в мене не було. Не було людини, яка б мені сказала: «Я тобі допоможу».
Моя перша короткометражка була дуже погана. Друга — теж. Після цього я вирішив знімати повний метр. Знайомі казали, що я збожеволів, після двох невдалих короткометражок починаю знімати повнометражне кіно. Коли я зняв Гамера, у мене був диск із фільмом, я був на межі розлучення із дружиною, було двоє дітей і цей фільм. Більше у мене нічого не було. Я вирішив, що це мій єдиний шанс пробитися в кіно.
Я скрізь ходив і всім давав диск із Гамером. Коли підходив до людей, то щоб я від них відчепився, вони, як гарячу картоплю, кидали мене далі. Давали різні контакти, і так я потрапив на фестиваль у Роттердамі. А згодом надіслав фільм українському режисеру Валерію Балаяну.
Памʼятаю, подзвонив йому і сказав: «Доброго дня! Я — Олег Сенцов, режисер фільму Гамер. Ви мене бачили, а зараз я надішлю вам свій фільм, який відбирають на Берлінале. Подивіться його, хочу почути вашу думку». Я і не збрехав, що фільм не їде, але й не сказав, що його вже відібрали.
Балаян погодився і сказав, що подивиться. Я надіслав йому диск поштою. Він подивився і сказав, що це цікаво. Звернув увагу на певні моменти, які треба допрацювати. І це мене підтримувало, я відчув рух вітру у своїх вітрилах. Він класна людина і режисер, який критично ставиться до процесу.
Я теж критично дивлюся на свою творчість і поки що не зняв жодного хорошого фільму. Але сподіваюся, що ще зніму.
Уперше це інтерв'ю було опубліковане у щомісячному журналі NV № 2 за 2025 рік. Придбати журнал можна за посиланням тут.
