«Чекаємо на ЗСУ». Розповідь українського лікаря про життя у російській окупації у Запорізькій області
Читайте NV у Google
Лікар із десятирічним досвідом роботи — про життя в окупації, російських військових та свою мрію виїхати звідси
Від початку повномасштабної війни майже 60% території Запорізької області опинилася у російській окупації. Про те, як живе ця частина України та як там працюють медики НВ, розповів лікар міської лікарні, який з міркувань особистої безпеки попросив про анонімність.
Наше місто опинилося в окупації буквально з перших днів війни. Тоді до лікарні надходило багато мирних жителів із осколковими пораненнями та мінно-вибуховими травмами. Тоді ж до нашої лікарні стали надходити російські солдати та українські полонені військовослужбовці. Кілька разів були випадки, коли росіяни привозили до нас доліковуватися українських військових, яких оперували самі. Потім їх забирали, і яка їхня подальша доля, я не знаю.
Наразі російські лікарі лікують своїх поранених самі, і нас до цього не залучають. Тепер у них свій шпиталь, який розмістився у приміщенні колишнього ковідного відділення лікарні.
Багатьох медикаментів немає. Російські військові не пропускали автобуси з медпрепаратами, тому виник дефіцит витратних матеріалів, зокрема рукавичок, бинтів, розчинів для обробки ран.
Оскільки зараз більшість міських лікарень закрилася, багатьох пацієнтів везуть до нас, зокрема й тяжких хворих. Крім того, до нас надходить багато пацієнтів із Маріуполя. А лікарів стаціонару зараз поменшало приблизно на 60−70%, тому суттєво зросло навантаження на медперсонал, чергувати доводиться частіше. Чимало лікарів залишили місто ще в лютому-квітні, та й то лише завдяки своїй рішучості.
Хоча я нічого [з російськими окупантами] на підписував, паралельно з українською зарплатою нам видали другу — у російських рублях. Втім, нещодавно були збори з [окупаційною] військовою адміністрацією міста і, судячи з усього, вони збираються пропонувати українським лікарям писати заяви й переходити працювати в Росію. І хоча колектив лікарні здебільшого притримується проукраїнських поглядів, не всі мають змогу виїхати з окупованої території. Тому, думаю, багато хто змушений буде погодитися [перейти на роботу в РФ]. Припускаю, що згодом, щоб залишитися на робочому місці, змушуватимуть отримувати російські паспорти.
Щодо мене, то я, радше всього, намагатимусь вирватися на підконтрольну Україні територію, бо нічого підписувати [з окупаційною адміністрацією] не хочу. Хоча не впевнений, що вдасться вирватися, бо лікарів із окупації випускають не всіх.
З мого міста, наприклад, можна спробувати виїхати або у північному напрямку — до Запоріжжя, або у південному — через Крим. Якщо їхати у бік Запоріжжя, то багато хто стоїть у величезних колонах на евакуацію, ледь не тиждень. А якщо їхати у бік Криму, то начебто більшу частину охочих випускають, але я чув, що там бувають допити, а декого б’ють. Втім, коли їдеш до Криму, то хоча б снаряд не прилітає поруч з машиною. Щонайменше, це ліпше.
Але взагалі дорога через російські блокпости вкрай гнітюча — я кілька разів проїжджав через блокпости з російськими солдатами.
У більшості випадків на окупованій частині області розрахунок іде у гривнях. Скажімо, на ринку ціни вказані в українській національній валюті, а от квитанції на оплату комунальних послуг частково приходять у рублях, а частково у гривнях. Поки що у місті є вода та електрика. А ось газопостачання відключили.
Також на прилавках з’явилися російські товари, і їх більшість. Із українських товарів магазини розпродують залишки.
А взагалі більша частина жителів на тимчасово окупованій території чекає на ЗСУ та деокупацію. Адже всі бачать, що відбувається насправді, і багато хто з тих, хто раніше був нейтральним, тепер стали проукраїнськи налаштованими. Хоча, звісно, є й ті, що перейшли на бік ворога. А ще стало багато стукачів. Назвати це повноцінним життям не можна — постійний страх.
Але навіть це не заважає появі у місті проукраїнських листівок, фото яких поширюються у місцевих групах.
