Вчитися пам’ятати радість. Як досвід українських військових і ветеранів трансформувався у мистецький проєкт на Венеційській бієнале
Still Joy — From Ukraine Into The World_Biennale Arte 2026. PinchukArtCentre (Фото: Valentyna Rostovikova_PRYZM photography)
Виставка Still Joy — From Ukraine Into the World (Тиха тривка радість – від України до решти світу) відкрилася 7 травня 2026 року на 61-й Міжнародній арт-виставці Венеційська бієнале в межах офіційної паралельної програми.
Виставку, організовану центром сучасного мистецтва PinchukArtCentre, можна буде відвідати у Palazzo Contarini Polignac з 9 травня до 1 серпня цього року. Вона об'єднує твори та інсталяції провідних міжнародних та українських митців та мисткинь, які розмірковують над поняттям радості як життєвої сили та сміливого прояву людяності.
Основною проєкту стали свідчення українських військових і ветеранів, зібрані ветераном, морським піхотинцем Глібом Стрижко. Як зазначають організатори виставки, ці історії стали скульптурними елементами, завдяки яким фрагменти реальності знаходять своє місце у загальній експозиції.
Репортерка NV Саша Горчинська дослідила, як історії про війну транформувалися у мистецький проект та наскільки наше розуміння радості є зрозумілим також іноземному глядачу.
Ідея
«Минулого літа, в червні, ми зустрілися з Бйорном Гельдхофом, куратором, артдиректором центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre. Він розповів про те, що є ідея, і одразу акцентував на бажанні показати Україну на міжнародних виставках з іншого боку: що попри весь той жах і біль, який ми переживаємо, у цьому все одно зберігається радість. У багатьох моментах саме радість дарує нам силу і внутрішню стійкість, гартує її. Отже, Бйорн запропонував мені почати зі збору історій військових і ветеранів із різними досвідами — як чоловіків, так і жінок, які у різні періоди долучилися до служби, можливо, пережили полон або інші досвіди. І потім передати ці історії митцям, які на їх основі створять певні композиції. Мені дуже зрезонувала ця ідея», — розповідає у інтерв'ю NV Гліб Стрижко.
З перших днів повномасштабної війни в Україні він був серед тих, хто обороняв Маріуполь у складі батальйону морської піхоти України, також командував десантно-штурмовим відділенням 1-го окремого батальйону морської піхоти. У квітні 2022 року з пораненнями був переданий до російського полону, звідки був звільнений через вісім місяців.
«Після всіх тих доволі жахливих досвідів, які я пережив, відчуття внутрішнього щастя і радості відчувається у рази більше. Коли я радію, то радію у десятеро сильніше, ніж середньостатистична людина. В той же час, коли я сумую, то сумую так само набагато сильніше. І оця гострота емоцій мені допомагає у житті», — додає Гліб Стрижко.
Йому вдалося зібрати близько двох десятків історій від військових і ветеранів, які далі передали команді Бйорна Гельдхофа. Це і стало стартом створення виставки Still Joy, в основі якої — радість.
«Для нас це було одним із головних питань: як саме працювати з цими свідченнями. По-перше, вони дуже об'ємні — 10, 20, інколи 30 сторінок, — тож ми вирішили фокусуватися на певних фразах чи ситуаціях з життя, фрагментах розповідей. Сам процес відбору, звісно, уже є певним фреймуванням того, що людина сказала. Тому для нас було дуже важливо не робити цього самостійно, а перебуваючи в діалозі з людьми, які надали свої свідчення. Наступним кроком було звернутися до художниці та архітекторки Богдани Косміної й працювати разом із нею над пошуком форми та розробкою методології роботи з військовими. І, звісно, завжди в діалозі з самими військовими», — розповідає NV Бйорн Гельдхоф.
Після того, як відібрали першу серію цитат з інтерв'ю, повернулися з цим до авторів цих цитат: вони мали можливість щось змінити або додати. Тоді у Богдани Косміної виникла ідея також включити до виставки їхній почерк і малюнки — вони, додає артдиректор PinchukArtCentre, стали дуже чутливими елементами всередині виставки. Їхня присутність у просторі є постійно відчутною.
«Всі ці історії були неймовірними: складними, болісними, смішними, героїчними, дуже ніжними. У них маленькі щоденні радощі чи розповіді про поранення й відновлення перетиналися з моментами щастя — народженням дитини, поверненням близької людини з полону, можливістю побути з родиною чи спостерігати за природою», — розповідає Олександра Погребняк, кураторка PinchukArtCentre, яка працювала над створенням виставки.
Ідея Still Joy виникла у їхньої команди ще практично на самому початку планування виставкової програми 2026 року. Тоді, згадує Олександра Погребняк, планувалося створення двох частин виставки. Передусім хотілося зробити виставку, яка чесно говорить із нашого сьогоднішнього досвіду тут, в Україні, й водночас дивовижно резонує з переживаннями людей у різних частинах світу.
В березні 2026 року Still Joy відкрилася у PinchukArtCentre в Києві, а згодом стала частиною офіційної паралельної програми Венеційської бієнале. Втім, її внутрішня логіка виникла саме з українського контексту й з дуже конкретних особистих розповідей, зазначає кураторка:
«Ми з Бйорном перечитували кожну історію багато разів, щось для себе виділяли, обговорювали. Ми розуміли, що ця виставка говоритиме про радість не всупереч війні й не поза нею, а як про дуже вперте бажання жити навіть у найважчих обставинах. Фрагменти історій ставали свідченнями цього — життя триває, а радість залишається його невід'ємною силою».
Радість, яка виростає з горя
Те, що всі записані історії — різні, є дуже важливою деталлю, підкреслює Гліб Стрижко. У цьому також і є їх краса, адже розуміння радості для кожного і для кожної також дуже різне, і часто ця радість межує з досвідом і спогадами, які, як здається на перший погляд, з радістю не мають нічого спільного:
«Для когось це — витягнути тіло полеглого побратима, бо це означає, що тепер є можливість з ним попрощатися. Для когось це — народження дитини, вагітність під час служби, звільнення зі служби, виховання дитини. Для когось — розуміння, що після виходу з полону кохана дружина все ще чекає на тебе. Для когось це зовсім інші, можливо, більш буденні речі, як, наприклад, ранкова кава. Коли все навколо стріляє, коли сиплеться бліндаж, але ти кожного ранку заварюєш собі там фільтр каву, і це певна асоціація з тим, як починалося цивільне життя у Києві. Дуже цікаво дивитися, як люди вчаться пам’ятати цю радість у своєму житті».
Те, що за дванадцять років перебування у війні й за чотири роки війни повномасштабної ми усі й досі намагаємося знаходити радість у інколи дуже простих, а інколи, можливо, у жахливих речах, говорить про нашу внутрішню стійкість, додає Гліб Стрижко. Сьогодні в Україні люди дуже потребують говорити й бути почутими, а війна постійно провокує нові історії: болю, втрати, любові. Й так само швидко намагається поглинути їх у щоденній втомі та потоці нових трагедій, наголошують творці виставки.
«Я вважаю, що свідчення військових всередині виставки мають подвійну функцію. По-перше, вони показують радість як щось складне — гірко-солодке, що також може містити смуток. Це формує розуміння радості, яке дуже відрізняється від того, як про неї інтуїтивно думають. Думаю, це дуже важливо, тому що таким чином виставка постає не як виставка про задоволення, а як виставка значно глибша, яка працює з людською душею», — говорить Бйорн Гельдхоф.
Однією з тих, чия історія увійшла до проєкту Still Joy, стала військовослужбовиця Юлія Фобія, старша сержантка, бойова медикиня 39-ї окремої бригади морської піхоти. У морській піхоті офіційно служить з 2023 року. До цього їздила на фронт як доброволиця і волонтерка — цей шлях у медицині розпочався для неї ще у Києві, на Майдані Незалежності, під час Революції Гідності, з того, що вона почала допомагати місцевим медикам, а згодом працювала як санінструкторка.
У розмові з Глібом Стрижко Юлія згадала чимало епізодів зі своєї служби, в тому числі, позитивних. Вона каже: тоді, у сам той момент, іноді складно фокусуватися на чомусь позитивному, тож закарбовується у пам’яті більше негативних спогадів.
«Мені спершу було складно описати це словами, згадати якісь конкретні історії, щоб вони набули форму. Проте за годину розмови з Глібом мені вдалося віднайти щось, що викликало у мене радість, яку я на той час не розуміла. Наприклад, коли я працювала на евакуації, переживала за бійців, слухала те, що відбувається в операційній, бачила з дрона їхні важкі-важкі бої. Знала, що деякі з них можуть не повернутися із завдання й стануть безвісти зниклими. Але потім зрозуміла, що у моєму випадку запах у машині — неприємний, різкий, перемішаний, такий у цивільному житті не повторюється ніде — це і була радість. Тому що коли у моїй машині залишався цей запах, це означало, що ми евакуювали хлопців з того берега. Вони вже повернулися, ми доставили їх на стабілізаційний пункт. Той їдкий запах, який ми вимивали, насправді приносив радість. Тому що це означало, що ми їх забрали, що вони — живі», — ділиться Юлія Фобія.
Ще один з її спогадів — як поранені бійці отримували у подарунок різнокольорові шкарпетки з малюнками, що викликало у них посмішки та справжню дитячу радість.
«Я вважаю, що через радість ми можемо показати, що українці, попри все, продовжують боротися і знаходять радість у маленьких, важливих деталях. Що навіть серед важких темних часів, у боротьбі, де поруч смерть, ми все ж знайшли ці промінчики світла», — говорить військовослужбовиця.
Сприйняття міжнародною аудиторією
На запитання про те, наскільки зрозумілою є така концепція радості, трансформована з тяжкого, часом травматичного воєнного досвіду, для іноземної аудиторії, Бйорн Гельдхоф відповідає так:
«Це одна з речей, які я чув від відвідувачів виставки: вони не могли уявити такої глибини всередині самої ідеї радості. Люди по-різному це осмислюють. Дехто каже: це те, чого нам потрібно навчитися, це те, що ми маємо забрати із собою, це також надає нам сили. Тож незалежно від того, чи можуть вони повністю зрозуміти, через що пройшли українські військові - а я погоджуюся, що не можуть, — це не означає, що ці свідчення не мають цінності або не можуть змістовно долучатися до цієї розмови».
Ці свідчення, додає Бйорн Гельдхоф, мають глибокий вплив на людей, які насправді не здатні повністю зрозуміти, через що пройшли українські військові. Зокрема завдяки співчуттю та емпатії, що дозволяє їм побачити перед собою військового, перш за все, як людину — таку ж саму, як і вони самі, з почуттями, болем і радощами:
«Це змінює саму розмову, особливо в культурному контексті, де ідея мілітаризації історично завжди була складною. Створюючи образ солдата як людини, ми ускладнюємо цю розмову й дозволяємо говорити про військових у спосіб, який є дуже незвичним, особливо в західному контексті. Водночас це знову демонструє неймовірну силу України — те, чому багато людей на Заході можуть повчитися».
Для того, аби зробити більш видимим цей образ українських військових у світі, організатори виставки Still Joy привезли Гліба та Юлію на її відкриття у Венеції — там вони мали змогу поспілкуватися з відвідувачами та розповісти про події в Україні від першої особи.
«Для нас було важливо протягом відкриття надати слово Юлії та Глібу, які поділилися своїми свідченнями, і запропонувати їм розповісти про свої історії повністю. Я думаю, це один із тих аспектів, із якими ми завжди маємо бути обережними. У виставці - або в будь-якому форматі, де ти береш чиюсь історію та репрезентуєш її, ти завжди робиш відбір. А цей відбір завжди певною мірою чинить насильство над повною історією людини, яка стоїть за нею. Тому ми запросили Юлію та Гліба розповісти свої історії зі своєї власної перспективи — без куратора чи будь-якого іншого посередника між ними та аудиторією», — згадує про відкриття у Венеції Бйорн Гельдхоф.
Про одну з таких зустрічей розповідає Гліб Стрижко. Він пригадує, як до них з Юлією підійшли журналісти з Кореї та запитали, чому вони обоє вдягнені у військову форму. Ті журналісти, каже ветеран, спершу подумали, що це їхні «костюми на виставку». Та коли дізналися, що це — справжня форма морських піхотинців з України, були шоковані.
«Для них історії, написані на цих стендах, стали не чимось абстрактним, а дуже конкретним. Вони бачать цитату Юлії Фобії на виставці, й тут же бачать перед собою живу людину, яка починає це розповідати. Тому мені здається, що це — дуже важливо», — каже Гліб Стрижко.
Він також розмірковує про те, чому мистецтво ніколи не буде «поза політикою» і «поза війною». На думку ветерана, мистецтво також є важливим елементом дипломатії та може покрити широку аудиторію. Й це може стати сильною стороною України у міжнародних відносинах — говорити про те, що відбувається на полі бою, також і мовою мистецтва.