Мовне питання. Як Україна розгубилася в супермаркеті культури
Читайте NV у Google
Україна багато років намагається вирішити мовне питання, але простих відповідей на нього немає
16 січня в Україні набула чинності 30 стаття мовного закону, яка зобов’язує сервісний сектор надавати послуги українською мовою.
Українське суспільство побачило в цьому підставу ще раз обговорити мовне питання в країні, де сенси та ідеї давно відсунуті на другий план пошуками формули економічного зростання, яке, здавалося б, має нас усіх настільки задовольнити, що будь-яка культурна тема перестане хвилювати.
Сперечаються один з одним апологети української та російської мов, активно використовуючи геополітичні аргументи і навіть називаючи імена Петра Порошенка та Віктора Медведчука як персоніфікацію двох полюсів мовного питання.
Ідеї підштовхнути всю українську громаду розмовляти українською мовою вже дуже багато років. Напевно, дійсно комфортніше жити в суспільстві, де всі розмовляють однією мовою. Це простіше, зручніше, практичніше.
Але ми успадкували Україну, яка говорить різними мовами. Ба більше — ми успадкували Україну, яка живе в абсолютно різних культурних площинах.
Ось міленіал, який вихваляє космополітичну культуру барів і нічних клубів. Ось представник книжкової інтелігенції, який цитує в соцмережах Амадоку Софії Андрухович. Ось пенсіонер, який переглядає радянські фільми в YouTube. Ось випускник американського університету, який повернувся в Україну і мріє про повсюдне використання англійської мови. А ось переконаний собаківник, що виступає за екологію і доріжки в скверах без сміття.
Коли нам кажуть, що масовий перехід на українську мову вирішить багато, якщо не більшість питань української культури і країни загалом, прорізається голос у нашого внутрішнього скептика. Що, і Оскари українським фільмам почнуть роздавати? Економіка почне зростати на 7%? Зарплати у працівників державної системи медицини виростуть?
Неймовірно легко піддатися ідеї дивитися на все крізь призму мовного питання. Тут і електоральні розклади, і вічні комунікаційні проблеми українського суспільства, яке живе за своїми неписаними правилами. Одне з таких: мовчу — значить, погоджуюся.
Культурний супермаркет сучасної України дає не так багато підстав, щоб ця сама культура достукалася до кожного. Навіть до вашого сусіда, який, як завжди, робить шумний ремонт у неділю вдень. У середовищі, де культурний прогрес відбувається не сам собою, не за історичною інерцією, а тільки внаслідок індивідуальних зусиль, мова стає відображенням того, де ми бачимо головні проблеми країни.
Мова — важливий тригер для сучасної української культури. Інструмент, щоб нагадати про себе. Привід висловитися, показати свою небайдужість, похвалитися своєю освіченістю. Все це має високу ціну, адже за нами — і нашими дописами в соцмережах — стежать якщо не представники політсил, то пильні алгоритми Facebook, які підказують політтехнологам нові ідеї, як розділити українське суспільство на керовані частини.
Ідея різко рубонути з плеча — зокрема з мовного питання — народилася у XX столітті. Різко поставити всіх на місце. Різко проголосити правильне правильним, а неправильне неправильним. Чітко розставити розділові знаки в складному реченні, що описує сучасне життя.
Багато хто живе з відчуттям того, що мовне питання в Україні стоїть надзвичайно гостро. Звичайно, є чимало ображених — когось звинуватили в тому, що його українська мова є ознакою належності до провінційної культури. Комусь зробили зауваження, що часом варто все-таки переходити на українську мову. Зростають взаємні віртуальні образи вкрай умовних мовних груп.
Нам неймовірно хочеться спростити Україну. Зробити Україну зрозумілою, однозначною, гомогенною. Проголосити єдину, всіма прийнятну версію України, в якій культура більше не стикатиметься з екзистенційними викликами, а Медведчук, який показує в своїй декларації фрагмент Біблії Гуттенберга, більше не буде тим культурним полюсом, проти якого всім треба воювати.
Ми реально не справляємося з тією складністю, про яку свідчить нинішній стан України. Виявляється, і Тарас Шевченко зі Степаном Бандерою — не авторитет для кожного. І пост у соціальних мережах зі змістом «Порошенко, повернися» не знаходить підтримки у всіх. І наші діти — покоління 10−13-річних — частенько розмовляють між собою російською, хоча вони, здавалося б, повинні були стати втіленням нашого україномовного майбутнього.
У підсумку, як зазвичай, Україна виявляється нижче за наші очікування. Ми ж так мріяли про просунуту європейську країну, яка знає відповіді на всі основні питання. Ми стояли за це на Майдані, ми голосували за це на виборах, а на виході отримуємо гетерогенне суспільство з культурою, розірваною на клапті в спектрі від продукції Netflix і книг Софії Андрухович до шоу Кварталу 95, фільмів Ельдара Рязанова і архітектури новозбудованих храмів УПЦ МП.
Де ж той шуканий нами рецепт спрощення ситуації? Як нам вийти з сучасного супермаркету культури з кошиком товарів, який зробить нас кращими і здоровішими?
Спершу треба визнати, що ми насправді розгублені. У розгубленості перебуває випускник Києво-Могилянської академії, у свідомості якого конкретними цитатами закарбувалися поради професорів використовувати тільки українську мову. У розгубленості перебуває житель Луганська, наляканий російською пропагандою і страхами про те, що слідом за українською мовою йде фашизм. У розгубленості перебуває пересічний мешканець Житомира і Херсона, Миргорода й Очакова, який взагалі використовує у спілкуванні суржик, а месенджер Viber ніяк цей суржик не виправляє.
Тим часом у країні відбувається те, що й має відбуватися з демократією, яка розвивається. Зростання, а потім обіцяне владою зниження комунальних тарифів і дискусія про ціну газу. Закупівлі вакцин від COVID-19 і суперечка про глобальний капіталізм, який наївся дешевих грошей Центробанків. Світовий ліберальний консенсус та ідеї вільної торгівлі, демократії, відкритості.
Якою мовою про все це говорити і писати? Чи залежить якість ідей від тієї мови, якою ми про них говоримо? Чи повинна мова бути рушійною силою змін?
Звісно, українське суспільство ставить перед собою ці питання в максимально гострій формі, адже Україна звикла відповідати тільки на ті питання, не відповісти на які неможливо через їх гостроту.
І ось тут нам варто звернути увагу на США. Днями офіційним президентом США стане Джо Байден. Він стає лідером розвиненої американської демократії, яка ледь не стала заручницею праворадикальних груп, таких як Proud Boys і прихильником конспірологічної теорії QAnon. Чи буде Байден однозначно вказувати пальцем, хто має рацію, а хто винен?
Ні. Байден спробує стати президентом для кожного, хоча у пересічних американців можуть бути різні погляди на майбутнє Америки, міграції, економіки, відносин з Китаєм і Росією.
Абсолютно аналогічним чином кожному з нас варто засвоїти той урок, що ми не можемо бути зрозумілими і прийнятними тільки для себе і своєї сторінки в Facebook. Ми маємо бути зрозумілими для всіх, хто хоче чути наші ідеї і наші відповіді на нагальні питання. У нас немає права замкнутися тільки в середовищі своєї культури — праворадикальних націоналістів, хіпстера з Великої Житомирської або розчарованих скептиків із закарпатського міста Берегове, перед якими маячить перспектива еміграції до Угорщини.
Наша культурна, мовна розгубленість — це перше, що ми повинні подолати, малюючи ту саму дорожню карту, яку нам радять для розвитку провідні світові консалтинги. Простого шляху немає. Але є вся складність сучасної України, коли на запитання українською мовою звучить відповідь російською. Найцінніше в таких умовах — це чути один одного, не піддаючись на заклики розділитися на групи і жити у відокремленому, пасивному сподіванні великого майбутнього, яке ось-ось має нас наздогнати.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ