Побудова системи охорони здоров’я Косово: уроки для України

Ще перед початком війни, у 1990 році, система охорони здоров’я (СОЗ) у Косово зазнала значного нападу — через наростання міжусобиць між албанцями Косово та Югославією, Міністерство охорони здоров’я Белграда взяло під контроль відповідну структуру у Косово. В результаті, понад 60% албанців втратили роботу — хто був звільнений, а хто залишив роботу на знак протесту. Медики, що залишилися, були зобов’язані говорити сербською й писати кирилицею. Доступ до послуг для албанців різко знизився. У відповідь на кризу, Косово створило «паралельну» систему охорони здоров’я. Проте вона не була успішною через проблеми із фінансуванням й брак кваліфікованих медичних кадрів: «паралельна» медична освіта не давала достатньо практики. Незважаючи на всі старання, здоров’я населення погіршувалося, створюючи ще більший соціальний тягар.

Таким чином, СОЗ Косово перед війною була ослаблена, й не могла реагувати на виклики місяців бойових дій. За попередніми оцінками, щонайменше 12 тис. людей загинуло від прямих наслідків війни. Другою головною причиною смертності в країні були хронічні захворювання — іншими словами, люди помирали від відсутності доступу до медичної допомоги. 90% медичних закладів «паралельної» системи були пошкоджені або зруйновані. Міжнародні організації, зокрема Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) та Світовий Банк, були основними партнерами протидії колапсу СОЗ. Розроблений ними план побудови мав серед пріоритетів розбудову первинної ланки, яка брала роль «gate-keeper», до спеціалізованої допомоги, регуляцію приватного сектору, доступні програми ліків тощо. ВООЗ також розробила план розбудови мережі закладів із визначеним переліком сервісів, необхідного обладнання та персоналу.

Варто зазначити, що СОЗ Косово до війни, була схожа на українську до реформи — як і всі пост-радянські країни ми успадкували модель Семашка, де з ефективного був хіба що контроль згори. Після збройного конфлікту Косово отримало небачену до цього донорську допомогу — як фінансову так і консультаційну. В рамках повоєнної реформи, Косово «розділило» функції провайдера й закупівельника послуг, делегувавши останню Агенції охорони здоров’я (Health Care Commissioning Agency). При цьому між первинкою й вторинкою точилися постійні суперечки щодо функцій, а зарплата й мотивація залишалась низькою. Як результат — показники здоров’я населення, задоволеність послугами, ефективність роботи системи зростали непропорційно. Незважаючи на вікно можливостей й великі донорські ресурси, повоєнна реформа у Косово не досягнула в очікувані терміни поставлених цілей.

Післявоєнний період може виявитися не легшим, ніж воєнний

Останні двадцять років дослідники й експерти дискутують над причинами, що завадили успіху побудови системи після Косовської війни. Наступний перелік здається мені найрелевантнішим для України:

1. Стратегія повоєнної реформи була ініційована й створена міжнародними організаціями, з низькою залученістю місцевих лідерів та експертів. Брак прозорої комунікації органів влади, неврахування думки медичних працівників й неурядового сектору, і як результат, недовіра до уряду, заклали основу для розвитку подальших проблем.

2. Попри розроблену стратегію, Косово не мало детального плану її реалізації.

3. Донори та уряд вважали, що реформу можна провести у стислі терміни. Стан здоров’я населення був поганий — країна потребувала стабільної СОЗ. На жаль, вони виділили більше часу на стратегію реформи, а не власне її реалізацію.

4. Як тільки міжнародні організації досягнули своїх цілей щодо врегулювання гуманітарної кризи, вони завершили активний етап допомоги (1999−2001). При цьому ані вони, ані місцевий уряд не вкладали в розвиток людського потенціалу. В результаті не було досвідчених кадрів та лідерства на місцях, які б могли ухвалювати рішення щодо впровадження реформи.

5. У післявоєнному періоду активізувались політичні сутички між партіями, що підривало процес побудови не лише СОЗ, а й відновлення країни.

Немає ідеального прикладу повоєнної побудови СОЗ, на який Україні можна спертися. Досвід Косово показує, що війна призвела до колапсу СОЗ, де координаційну роль довелося перебрати міжнародним партнерам. Водночас, незважаючи на повномасштабну збройну агресію РФ, українська економіка та медицина працює. Однак аналізувати досвід інших країн, знаходити паралелі та помилки, яких не варто допускати — просто необхідно. Післявоєнний період може виявитися не легшим, ніж воєнний. Тож нам потрібно не завтра, а вже зараз створювати основи для повоєнної побудови СОЗ — планувати мережу закладів відносно реальних демографічних показників, залучати громадськість до обговорень і ухвалення рішень, реформувати медичну освіту, підтримувати роботу Національної служби здоров’я України (НСЗУ), розвивати людський потенціал та лідерство на місцях, вкладати у розвиток електронної системи охорони здоров’я (ЕСОЗ) та досліджень, адаптуватись до нових запитів населення, зокрема, ветеранів тощо.

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ