Хитра гра Путіна. Про що домовилися Вірменія і Азербайджан
Вірменія підписала капітуляцію в Карабасі, Азербайджан і Росія перемогли: натовп у Єревані захопив парламент, побив спікера та вимагає відставки уряду Пашиняна
Те, що зараз відбувається у Вірменії та Азербайджані, треба дивитися керівництву України, Володимиру Зеленському та Андрію Єрмаку, Кравчуку, Демченку і всім іншим нашим політикам, які штовхають Україну до миру з Росією на її умовах — якщо ви на таке підете, наслідки будуть більш жорсткими, тож дивіться на Єреван, вчіться.
Прем'єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян підписав угоду про перемир’я — а по суті, це капітуляція Вірменії в Карабасі. Мир підписано на умовах Азербайджану, президент РФ Путін дав Вірменії гарантії безпеки і своїх миротворців, тобто Росія в результаті капітуляції підсилює свої позиції в регіоні. У повному програші Вірменія — Пашинян визнав повний розгром і нездатність чинити подальший опір. І ось зараз обурений натовп вірмен захопив уряд, люди вимагають відставки влади. Ні поліція, ні будь-хто з чиновників не намагаються зупинити людей.
Про що домовилися? Аналіз роблю на основі заяви, опублікованої вірменськими ЗМІ:
— Вірменська армія повністю виводиться з Карабаху. Безпеку вірменських поселень забезпечує невеликий контингент російських миротворців. Російських миротворців можна вивести з регіону повністю через 4,5 року, згідно з односторонньою заявою Азербайджану, без будь-яких умов. Азербайджан отримує повний контроль над регіоном, який може стати абсолютним через кілька років;
— Азербайджан до 1 грудня повертає собі майже весь Карабах, у Вірменії залишаються тільки ті міста в гірських районах, які вона ще контролює, — Степанакерт, Мардакерт, Мартуні. Шуша і всі інші райони, зайняті азербайджанською армією, залишаються під контролем Баку. Вірменія віддає Кельбаджар і весь Кельбаджарський район, Лачин і весь Лачинський район, Агдам і весь Агдамський район, контроль за новою дорогою Варденіс-Мардакерт, а дорога Лачин-Шуша також повністю віддається Азербайджану. Лачинський коридор охоронятимуть вже російські миротворці. Тобто всі магістралі контролюють азербайджанці, які дозволяють стежити за порядком тільки російському контингенту, чисельність якого суворо обмежена;
— Вірмени зберігають меншу частину Карабаху, що залишилася, за це Азербайджан отримує стратегічну перевагу — пряму дорогу через Вірменію в Нахічевань, і з'єднується зі своїм анклавом через трасу — формально траса вірменська, фактично транспортне сполучення з Нахічеванню забезпечуватимуть російські прикордонники і ФСБ;
— Росія у виграші від поразки Вірменії, і тепер зрозуміла хитра гра Путіна. Він дав Алієву гарантії невтручання і війною повністю придушив спроби вірмен звернути на прозахідний курс. Росія тепер посилює свою присутність, по суті, Вірменія передає частину своєї території для створення Азербайджаном шляхів сполучення і цей шлях взагалі не контролює. Росія, як гарант угоди, стає головним гравцем вірменської політики. І стає важлива для Азербайджану як гарант коридору в Нахічевань. Знищення азербайджанцями російського вертольота нічого не змінить у політичному розкладі (це сталося поза зоною бойових дій в Карабасі, на кордоні з Нахічеванню);
— Туреччина не є учасником угоди, але ця війна — найбільша геополітична перемога Ердогана, який зробив Туреччину найвпливовішим гравцем на пострадянському Кавказі. У тексті заяви, яку розповсюдили вірмени, цього немає, але азербайджанські ЗМІ запевняють, що до складу миротворців у Карабасі увійдуть також турецькі військові.
Цей мирний протокол — найважливіша стратегічна перемога Азербайджану. Невеликий гірський район, який залишають Вірменії, стратегічного значення не має і може бути зайнятий в будь-який зручний час. Російські миротворці мають мандат на 5 років, їх можна після цього вивести.
Замість цього Азербайджан виторгував набагато більш важливу перевагу — пряму дорогу в Нахічевань. Це стратегічний політичний і економічний виграш, який радикально зміцнює загальне становище Азербайджану.
Невідомо, чи вдасться уряду Нікола Пашиняна зберегти владу. До останнього дня вірменське керівництво присипляло народ розповідями, які навіть близько не відповідали реальній ситуації. Тепер у людей шок, адже їм говорили про близьку перемогу, говорили, що ворог виснажений і ось-ось зазнає поразки.
Насправді вірменські війська повністю залишили Шушу, азербайджанці здійснили прорив оборони, і, як видно, у вірменської армії вже немає сил зупинити цей наступ. Азербайджанська піхота не впирається у вузли опору, а обходить їх горами попри втрати. Після залишення Шуші падіння Степанакерту — справа найближчих днів. Позиції навколо Шуші були більш вигідними, але їх втримати не вдалося. Падіння Степанакерту означатиме падіння Мартуні, Чартару і відхід до Ходжали й Мардакерту, які також не вдасться довго утримувати, адже удар по них буде завдано також і з півночі.
По суті, війна була програна 17−18 жовтня. У ці дні вірменська оборона в районі Джебраїлу і Гадруту була повністю прорвана, і азербайджанські війська вийшли на оперативний простір до кордону Вірменії і до Лачину. Однак керівництво Вірменії вирішило не повідомляти народу про важку обстановку, а продовжувало розповідати про наступ загальновійськових з'єднань противника як про «прориви ДРГ».
Замість тверезої оцінки критичної обстановки і вироблення нової тактики у зв’язку з безпрецедентним пануванням у повітрі азербайджанських дронів, керівництво Вірменії продовжувало заспокоювати самих себе і не реагувало адекватно на цей новий фактор. В результаті спроба контрнаступу під Горадізом провалилася під ударами безпілотників, а найкращі вірменські ударні підрозділи були розстріляні на відкритих просторах під Фізулі-Гадрутом-Джебраїлом без прикриття ППО, це позбавило стійкості оборону в битві за гірські райони Лачин-Шуша.
Замовчування проблем в обороні призвело до того, що критичні ситуації початкового періоду війни виправдовували, а не виправляли. Дивна негнучкість для демократичного вірменського суспільства. Але зрозуміла для нас, для пострадянських демократій.
Адже, судячи з відео, очевидно, що сили і засоби ППО застосовувалися вкрай розосереджено, що не дозволило протягом усієї війни прикривати війська від дронів, позбавило змоги прикрити навіть самі засоби ППО або хоча б завдати великих втрат головним ударним засобам Азербайджану — Байрактарам. Тори, Буки і все, що є, треба було направляти під Горадіз і Джебраїл відразу після початку азербайджанського наступу, причому застосовувати ППО комплексно, а не кидаючи в бій ЗРК по одному. Новітні вірменські винищувачі Су-30 взагалі не виконали жодного бойового вильоту, оскільки їм не забезпечили цілевказування, вірменське командування залишило на землі свої найдорожчі системи озброєнь.
При цьому вірменська армія билася в цих умовах оточення і завдала азербайджанцям великих втрат, була здобута перемога в цілому ряді боїв, війська виявляли масовий героїзм і самопожертву, відступали тільки після великих втрат. Чому ж за 40 днів повалилося те, що будувалося (теоретично) 26 років?
На запитання, на які треба було відповідати під час війни, прем'єру Пашиняну доведеться відповідати перед людьми зараз.
Будь-якій владі в будь-якій демократичній країні доведеться нести політичну відповідальність за поразки на фронті, у нас в Україні це було в 14−15-му, зараз звинувачення в здачі національних інтересів вбили рейтинг чинного президента, а Вірменія переживає свої проблеми в ці дні. Дивимося — це і для нас дуже повчально, це те, з чого треба робити висновки. Адже й у нас прийнято замовчувати проблеми в обороні, і у нас критика владою найчастіше замовчується, і у нас немає об'єктивного аналізу бойових операцій, особливо невдалих, і у нас величезні проблеми, які намагаються прикрити бравурними рапортами. Ціна показухи й непрофесіоналізму — велика кров. Дивлячись на події в Нагірному Карабасі і в парламенті в Єревані, нам треба думати про себе.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ