Читайте NV у Google
Що говорить про політв'язнів міжнародне право і як усе відбувається в дійсності
Чергове затримання, повідомлення про катування і маніпуляції доказами, нескінченні обшуки і конвоювання до Москви, судові засідання в Ростові-на-Дону, багаторічні вироки і нездоланне почуття непевності перед обличчям системи, яка завтра може прийти по всіх, хто висловлює незгоду. Кожна історія політв'язнів по-своєму унікальна, і, водночас, схожа на понад сто інших політично мотивованих кримінальних переслідувань у Криму з 2014 року. Серед них десятки облич кримських татар, проукраїнських активістів та носіїв альтернативних чи опозиційних режиму поглядів, або ж інших осіб, які через особливості їхнього кримінального переслідування можуть вважатись політичними в’язнями.
Суспільство вже звикло чути слово «політв'язні», інтуїтивно асоціюючи його з несправедливістю. Наскільки внутрішнє переконання відповідає міжнародному праву, і чим може (і чи може) допомогти останнє — пояснимо нижче.
Політв'язень: як ідентифікувати?
Міжнародне право не містить універсального і однозначного визначення поняття «політв'язень», хоч окремі міжнародні організації, наприклад, Рада Європи, виробили своє бачення цього терміну. У цій непевності можна вбачати недолік, однак, вона значною мірою виправдана. Найчастіше складно відрізнити з переконливою точністю, коли особа справді стала жертвою політичних переслідувань, від ситуацій, де затримання і засудження є обґрунтованими і законними.
Кожна держава має право визначати перелік дій, які вважатимуться злочинами і переслідувати осіб, що такі дії вчиняють. Деякі злочини, наприклад, тероризм, шпигунство, державна зрада чи заклики до порушення територіальної цілісності, завжди супроводжуються політичними мотивами, адже їхні виконавці борються проти чинного політичного порядку або переслідують політичні інтереси однієї держави на шкоду іншій. Однак, у цьому випадку політичні мотиви не позбавляють державу права карати правопорушників задля збереження власної безпеки.
Однак, деякі режими перетворюють це право на інструмент боротьби проти голосів, незгідних з їхньою політикою. Також держави можуть маркувати опозиційні погляди як «екстремістські» попри відсутність ознак екстремізму у його загальноприйнятому розумінні. Де ж серед цієї невизначеності пролягає межа між «звичайними» злочинцями та політичними в’язнями?
Існує кілька сигналів про те, що переслідування особи є політично мотивованим і така особа може вважатися політв'язнем. Одним з них є позбавлення волі за здійснення права на свободу слова, думки та совісті, свободу релігії, свободу мирних зібрань, якщо такі права здійснюються у правомірний спосіб, тобто за відсутності насильства чи закликів до нього, пропагування заборонених ідеологій тощо.
Іншим сценарієм є вибіркові затримання лише деяких осіб серед усіх, хто бере участь у певній, навіть незаконній, діяльності. Якщо у вуличних протистояннях задіяні кілька груп, але влада ув’язнює тільки представників деяких з них, оминаючи, наприклад, своїх прихильників, то такі затримання можуть вважатися політично вмотивованими, навіть якщо затримані дійсно порушили закон.
Ще одним варіантом є тримання особи під вартою непропорційно довше, ніж того вимагає характер вчиненого правопорушення. Наприклад, якщо під час опозиційного мітингу особа вчинила хуліганство, не завдавши фізичної шкоди іншим особам, утримання під вартою протягом багатьох місяців може вказувати на політичні мотиви переслідування.
Зрештою, особа може вважатись політв'язнем, якщо її засудження стало результатом несправедливого судового розгляду чи інших грубих порушень її процесуальних прав, наприклад, маніпуляцій з доказами, і є підстави пов’язувати такі порушення з політичним мотивом влади, навіть якщо на перший погляд були законні підстави притягнення до відповідальності.
Усі ці маркери, а часто їхнє поєднання, простежуються у справах десятків осіб, затриманих російською владою в Криму.
Ахтем Чийгоз, Мустафа Дегерменджі, Алі Асанов, Талят Юнусов, Арсен Юнусов, Ескендер Кантеміров, Ескендер Емірвалієв та Ескендер Небієв були засуджені за організацію та участь у масових протестах 26 лютого 2014 року у Сімферополі, в ході яких постраждали декілька осіб. Звинувачення учасників проукраїнського мітингу, на думку правозахисників, ґрунтувалось на сумнівних доказах. Водночас, жодних розслідувань щодо проросійських учасників протистоянь навіть не було розпочато.
Юрій Ільченко був звинувачений у закликах до екстремізму і розпалюванні міжнаціональної ворожнечі через пости в соцмережах, що засуджували російську політику щодо Криму. Так само, Ільмі Умеров був засуджений за висловлювання на підтримку територіальної цілісності України, яке російське обвинувачення і суд трактували як заклики до порушення територіальної цілісності Росії.
Цей список можна нескінченно доповнювати деталями справ кримських незалежних об'єднань та журналістів чи активістів, яких продовжують звинувачувати в диверсійній діяльності на користь України, шпигунстві, екстремізмі та тероризмі.
Отже, статус політв'язнів є невизначеним. Чи може міжнародне право компенсувати цю непевність статусу додатковими гарантіями прав тих, хто вважається «політв'язнями»?
Гарантії прав політв'язнів: «усі» і «ніхто»
Права осіб, позбавлених волі під час збройного конфлікту, захищають дві галузі права: міжнародне гуманітарне право та міжнародне право прав людини. Міжнародне гуманітарне право закріплює спеціальні норми для захисту осіб, ув’язнених стороною супротивника. Водночас, загальні стандарти захисту основоположних свобод продовжують гарантуватися міжнародним правом прав людини. Саме воно трактує ключові права і свободи, пояснюючи, яке затримання є безпідставним, який судовий процес слід вважати (не)справедливим тощо.
Держава, яка здійснює ефективний контроль над частиною території іншої держави (як Росія у Криму), відповідальна за підтримання публічного порядку на цій території, зокрема, захист населення від злочинності. Відповідно, така держава може затримувати осіб і притягати їх до відповідальності за вчинення злочинів.
У той же час, громадяни держави, частину території якої контролює інша держава, наділяються низкою додаткових гарантій, якщо вони порушують встановлені іноземною державою правила з політичних мотивів (наприклад, через патріотичні почуття чи як акт незгоди з політикою окупанта).
Зокрема, суди, що розглядають справи таких осіб, повинні врахувати, що ці особи не пов’язані з іноземною державою обов’язком вірності, тому політичні мотиви принципово відрізняють їхні правопорушення від інших злочинів. Такі особи також повинні за змоги утримуватися окремо від «звичайних» злочинців. Практика міжнародних трибуналів також підтверджує, що особа не може бути переслідувана лише за сам факт підтримки держави, територія якої перебуває під іноземним контролем.
Право прав людини не надає окремий комплекс прав політв'язням, так само як і не гарантує людині право вважатися «політв'язнем» чи отримувати привілеї від цього статусу. Це знову ж пов’язане з розмитою відмінністю між ситуаціями, коли особа справді може вважатися політв'язнем, і коли це слово використовується як ярлик для політичних маніпуляцій.
У цілому, справедливо стверджувати, що у більшості випадків міжнародне право не надає додаткових гарантій політв'язням порівняно з іншими особами, позбавленими волі. Винятком є лише невелика група осіб, які, діючи з політичних мотивів, порушили норми, запроваджені іноземною державою, що контролює частину території іншої держави. Однак, не всі такі особи є політв'язнями, і, навпаки, не всі політв'язні порушили запроваджені норми саме з політичних мотивів.
Лещата невизначеності і лещата системи
Міжнародне право не пропонує додаткового арсеналу інструментів, яким політв'язні можуть захищатись від режимів порівняно з іншими особами, позбавленими волі. Воно зобов’язує держави захищати кожного і кожну, хто перебуває під їхньою юрисдикцією і встановлює, що «ніхто» не може стати жертвою найжахливіших порушень незалежно від мотивів переслідування.
Що ж може зробити Україна для захисту осіб, які вважаються політв'язнями? Навіть попри відсутність контролю над своїми територіями Україна несе обов’язок порушувати питання політичних переслідувань та інших порушень прав людини у своїй дипломатичній діяльності, наприклад, у переговорах чи міжнародних організаціях. Сьогодні політичні переслідування у Криму (серед іншого) є предметом міждержавної скарги України проти Росії у Європейському суді з прав людини. Важливо також продовжувати документувати порушення прав людини, навіть якщо перспективи притягнути винних осіб до відповідальності поки видаються далекими.
Крім того, досвід показує, що в умовах збройного конфлікту обмін засудженими і затриманими особами (як з політичних мотивів, так і за «звичайні» злочини) може бути корисною практикою. Цей крок дозволяє державі повернути своїх громадян і відновити дотримання їхніх прав. Така практика була застосована у конфліктах в Ємені та між Хорватією і Югославією.
Які б інструменти українське суспільство не обрало, його зусилля часто є останньою надією для тих, чиї права роками перебувають у лещатах системи, що переслідує їх з політичних мотивів.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ