Це особиста війна Путіна. В яку гру грають Росія та Китай
Останні п’ять років стали майстер-класом із порівняльної політики, оскільки одночасно сталося те, чого ми ніколи раніше не бачили
Три наймогутніші лідери світу — Володимир Путін, Сі Цзіньпін і Дональд Трамп — вжили крайніх заходів, щоб утриматися при владі понад встановлені терміни повноважень. Один провалився. Двом удалося. І ця історія дуже багато говорить про наш сучасний світ.
Трамп зазнав невдачі з однієї дуже простої причини. Американські закони та норми змусили його поступитися владою наприкінці його чотирирічного терміну. Незважаючи на всі його спроби дискредитувати результати виборів та атаки його прихильників з метою залякати законодавців та скасувати його поразку на виборах.
У Путіна і Сі справи йдуть краще, принаймні поки що. Не обтяжені демократичними нормами, вони запровадили нові закони, щоби фактично стати довічними президентами.
І це дуже прикро для народів, якими вони керують.
Бог бачить, сучасні демократії мають свої проблеми, але у них все ще є дещо, чого так не вистачає тоталітаризму. Насамперед — здатність змінювати курс, часто шляхом зміни лідерів, та публічно обговорювати альтернативні ідеї, перш ніж розпочати дії.
Ці якості особливо цінні в епоху технологічних і кліматичних змін, що прискорюються, коли шанси на те, що одна людина віком від 60 років (як Путін і Сі) прийматиме все більше й більше правильні рішення, все більше залишаючись на самоті в міру свого старіння.
Проте у 2020 році Путін змусив російську Думу фактично зняти обмеження на кількість президентських термінів. Це дозволить йому знову балотуватися на посаду президента 2024-го і залишатися на своїй посаді до 2036 року.
А Сі у 2018 році переконав своїх законодавців змінити конституцію Китаю та скасувати обмеження на термін президентського правління. Тепер він може офіційно залишатися на своєму посту вічно. За умови, що його буде переобрано президентом у 2023 році. Можете припустити з високою ймовірністю, що так і буде.
У 1982 році Ден Сяопін ввів обмеження на президентство Китаю двома термінами поспіль з однієї причини: щоб запобігти появі другого Мао Цзедуна, чиє авторитарне лідерство та культ особистості в сукупності тримали Китай у бідності, ізоляції, а часто й у смертоносному хаосі. Сі успішно проїхав прямо через цей блокпост. Він вважає себе незамінним та непогрішним.
Але, як ми всі ясно бачимо, дії Путіна в Україні є рекламою, що ходить, говорить і гавкає, тієї небезпеки, яку несе довічне президентство людини, яка вважає себе незамінною і непогрішною.
Потрібно, щоб напад Путіна на Україну зазнав краху
Україна — це особиста війна Путіна, і він скоїв усі можливі помилки. Він переоцінив силу своєї армії, недооцінив готовність українців боротися та вмирати за свою свободу і повністю неправильно витлумачив готовність Заходу (як урядів, так і бізнесу) об'єднатися для підтримки України.
Або помічники Путіна годували його брехнею, боячись сказати правду, або він настільки переконався у своїй непогрішності, що ніколи не сумнівався в собі, внаслідок чого не готував уряд і суспільство до того, що його власний представник назвав «безпрецедентною» економічною війною з боку Заходу.
Все, що ми знаємо, напевно, це те, що Путін заборонив будь-яку критику в ЗМІ і зробив практично неможливим для росіян покарати його на виборах за варварську дурість.
У Китаї ситуація ще страшніша. З кінця 1970-х років близько 800 мільйонів китайців вирвалися з крайньої бідності. А Сі виглядає набагато серйознішим за Путіна. Проте небезпеки автократії тут очевидні.
Сі не хотів проводити серйозне розслідування обставин, у яких з’явився коронавірус в Ухані, або принаймні ділитися будь-якими висновками цього розслідування зі світом. Можливо, через побоювання, що це може погано позначитися на його керівництві.
Його прагнення покладатися на локдауни і тільки китайські вакцини, які, зважаючи на все, менш ефективні ніж західні проти штаму Омікрон, серйозно підриває економіку Китаю.
І ставка Сі на союз із путінською Росією швидко провалилася. Коли двоє лідерів зустрілися 4 лютого на відкритті Олімпіади в Китаї, вони виступили із заявою про те, що «дружба між двома державами не має кордонів та „заборонених“ сфер співпраці».
Те, що Путін сприйняв цю безмежну дружбу як зелене світло для вторгнення в Україну, явно приголомшило Сі. Китай є великим імпортером нафти, кукурудзи та пшениці з Росії та України. Тому російське вторгнення збільшило його витрати на імпорт цих та інших продуктів харчування, а також сприяло падінню фондового ринку Китаю (хоча він і почав відновлюватися). Це також змусило Китай проявити нейтралітет до нападу Росії на Україну, який загострив відносини Пекіна з Європейським Союзом, найбільшим торговим партнером Китаю.
Цікаво, скільки чиновників у Пекіні зараз бурчать собі під носом: «Ах, ось що буває, коли у вас довічний президент…».
Мене втішає той факт, що одне з найбільш заїжджених зовнішньополітичних кліше зараз починає здаватися безглуздям. Раніше часто говорили, що лідери Китаю та Росії кмітливі і завжди грають націями, як шахові гросмейстери, а ці дурні американці з їхнім неквапливим підходом до світу як до м’яса з картоплею, вміють грати лише у шашки.
Насправді мені здається, що Путін грає не в шахи, а в російську рулетку. І що успіх відвернувся від нього, коли він пробив діру прямо в серці російської економіки.
І Сі здається паралізованим. Він не може зрозуміти, в яку гру йому грати, адже його серце просить протистояння із Заходом, а розум каже йому, що він не може собі цього дозволити. У результаті Китай займає нейтральну позицію до найбільших воєнних злочинів, скоєних у Європі з часів Другої світової війни.
Тим часом Сонний Джо в кутку грав у лего, методично поєднуючи одного союзника з іншим, пов’язуючи їх загальними цінностями та страхом перед зовнішньою загрозою, і створив міцну коаліцію, яка може впоратися з цією кризою.
Принаймні зараз хаотичні демократії з їх регулярною ротацією у владі переграють довічних президентів, яким сьогодні як ніколи раніше потрібно задушити всі джерела інакодумства.
Цей контраст зараз дуже доречний, адже рух за глобальну демократію сповільнився. Еволюція демократії у всьому світі після Другої світової війни пройшла кілька етапів, стверджує Ларрі Даймонд, експерт з демократії зі Стенфорда та автор книги Бурхливі вітри: порятунок демократії від російської люті, китайських амбіцій та американського самовдоволення.
Після Другої світової війни США та їхні західні союзники доклали колосальних зусиль для просування демократії по всьому світу. Рух застопорився і навіть дав задній хід у 1960-х роках внаслідок хвилі військових та урядових переворотів в Африці, Азії та Південній Америці.
Але у 1970-х стартувала нова хвиля демократії після падіння диктатур у Португалії, Іспанії та Греції. Демократія також поширилася на Азію і навіть дійшла до площі Тяньаньмень у Китаї. Потім падіння Берлінського муру в 1989 році викликало ще одну хвилю демократії у Східній та Центральній Європі, і в Росії.
Але починаючи з 2006 року, коли Америка ослабла через дві війни на Близькому Сході та фінансову кризу 2008 року, а також приголомшливе економічне піднесення Китаю, демократія увійшла в «глобальну рецесію», сказав мені Даймонд.
«А Китай і Росія неухильно просували наратив про те, що демократії слабкі і морально і політично занепадають. Вони можуть призвести до порядку. Авторитаризм — це майбутнє».
Сьогодні питання полягає в тому, додав Даймонд, чи була декларація Сі та Путіна від 4 лютого, «що розповідає про те, чому їхні „демократичні“ системи перевершують збанкрутілі, безпорадні ліберальні демократії», насправді найвищою точкою їхньої автократії?
Ясно одне, в'їдливо зауважив Даймонд: недавні помилки Путіна і Сі «дають авторитаризму погану славу».
Але для того, щоб повернути авторитарну хвилю назад, потрібні дві важливі речі.
По-перше, потрібно, щоб напад Путіна на Україну зазнав краху. Адже це може призвести до того, що він втратить владу. Безумовно, Росія без Путіна може виявитися не кращою, а навіть гіршою, ніж з ним. Але якщо вона стане кращою, то і весь світ стане кращим, коли в Кремлі буде гідний лідер.
Другий момент ще важливіший. Америка має продемонструвати, що вона не лише гарна у створенні союзів за кордоном, а й може знову створити здорові коаліції вдома — забезпечити гарний уряд, економічне зростання, безперечну передачу влади та багато іншого. Наша здатність робити це в минулому принесла нам повагу та наслідування у світі. Ми були такими, і ми можемо знову стати такими.
Якщо це вийде, то мій улюблений текст із мюзиклу Гамільтон знову стане актуальним. Особливо те місце, де Джордж Вашингтон пояснює Олександру Гамільтону, чому він добровільно йде у відставку і не балотується на третій термін:
Вашингтон: Якщо ми все зробимо правильно/ Ми навчимо їх, як прощатися/ Ти та я.
Гамільтон: Пане президенте, вони скажуть, що ви слабкі.
Вашингтон: Ні, вони побачать, що ми сильні.
Переклад НВ
НВ має ексклюзивне право на переклад та публікацію колонок Томаса Фрідмана. Републікацію повної версії тексту заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ