Багатих в Україні не люблять. Я це знаю не з книжок. Я — одна з них
І я добре розумію, чому ставлення до нас — критичне. Це не примха. Це відповідь. На десятиліття привласнення, закритих ринків, куплених рішень, мовчазної відстороненості у спільній біді. Але багатство більше не означає лише гроші
Останнім часом чую ці розмови постійно. У соціальних мережах (кейс Тимофія Милованова про зарплати в КSE), в медіа, у приватних бесідах з друзями. Хтось говорить про зростання лівих настроїв. Хтось — про ненависть до багатих як загрозу для стабільності.
Але насправді це не ідеологія. Це — реакція.
На несправедливість. На історичну памʼять. На те, як поводяться ті, хто має більше.
Я — частина цієї групи. Дружина бізнесмена. Представниця привілейованого класу на дорогому автомобілі у великому будинку (в меншому три коти не поміщаються). Людина, яка працює у фармацевтичному бізнесі та у сфері соціальних проєктів і благодійності.
І я добре розумію, чому ставлення до нас — критичне.
Це не примха. Це відповідь. На десятиліття привласнення, закритих ринків, куплених рішень, мовчазної відстороненості у спільній біді.
Але багатство більше не означає лише гроші.
Сьогодні воно означає: моральну позицію. Залученість. Вплив. І відповідальність.
Сьогодні у нас є шанс. Перезібрати уявлення про те, хто такий український багатій
Війна зробила суспільну оптику жорсткою. Усі усе бачать. І бачать не те, що ти говориш — а те, що ти робиш. Якщо у тебе є ресурси — ти автоматично в полі зору.
І якщо не видно конкретної дії на користь спільного — роздратування зростатиме. І це нормально. Бо коли «мати» — це лише про володіння, а не про внесок — суспільство має повне право не любити.
Сьогодні в нас є шанс. Перезібрати уявлення про те, хто такий український багатій. І створити нову етику — не декларативну, а вкорінену в діях.
Я мрію, щоб українське багатство асоціювалося не з глянцем, а з лікарнею, яку воно врятувало. Не з поїздкою на шопінг, а з дронами, які воно оплатило. Не з піаром, а з інфраструктурою, яка залишиться після.
Не з винятками, а з прикладом.
Ми, багаті, маємо перестати оборонятись і почати творити.
Не з почуття провини. А з відчуття причетності.
Бо ми не окремо від країни. Ми — в ній.
І якщо хочемо майбутнього, в якому нас не зневажають — доведеться заслужити повагу. І за себе, і за «того чоловіка».
Не словами. А системними, чесними, сталими діями.
Це більше, ніж благодійність.
Це — новий суспільний контракт. У якому ресурси = відповідальність. А вплив — не привілей, а обов’язок.
Я не даю рецептів. Але я точно знаю: мовчання більше не працює.
Тож запитання до нас, тих, хто має більше: що ми несемо? І що залишиться після нас?
Текст опубліковано з дозволу авторки
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV