Шлях України до Оскару
Нарешті український фільм — у списку номінантів на премію Оскар
Навіть якщо документальна стрічка Мстислава Чернова 20 днів у Маріуполі пролетить, це все одно, без перебільшення, український національний тріумф. Бо подолано один із двох фантомних болей української культурної спільноти. Нам боляче, що Україна немає власних оскарівського та нобелівського лауреатів.
Тоді як ворожа Росія все це має. Причому нобелівський лауреат Михайло Шолохов — співець радянської влади, пропагандист, популяризатор насильницької колективізації. Його авторство Тихого Дону давно й аргументовано оскаржується. А на його алкоголізм звертав персональну увагу товариш Сталін. А оскароносна російська стрічка Втомлені сонцем знята переконаним монархістом, затятим путіністом та публічним українофобом Нікітою Михалковим. На цьому фоні відсутність українців не лише серед відзначених, а й навіть номінованим виглядає дуже печально. Якщо б не сказати — неприпустимо.
Щодо Нобелівської премії в Україні давненько навчилися долати біль відсутності, хоча ліки від цього болю швидше нагадують плацебо — речовину без лікувальних властивостей, яку дають пацієнтам під виглядом такої собі таблетки від усього. Розраховане плацебо на здатність пацієнта повірити в лікувальні властивості речовини. Є підтверджені факти одужання, бо хворий почав вважати себе здоровим — і тим самим мобілізував властивості організму до відновлення.
Хочеться на видиху прокричати: «Нарешті!» — та коротке слово чомусь стає грудкою в горлі
Подібним плацебо є перелік нобелівських лауреатів, які мають українське походження або просто колись жили на території України. Серед них — Олександр Солженіцин, Світлана Алексієвич і той-таки Шолохов, українці по матері. Борис Пастернак, син уродженців Одеси — і серед нобеліантів таких добрий десяток. Фізик Петро Капиця — волиняк по батькові, а його колега Лев Ландау працював у Харкові. Відмовився висуватися на Нобелівську премію поет Микола Бажан. І є напівлегенда про те, що поета Василя Стуса вбили в радянському концтаборі, в тому числі, через кандидування на цю відзнаку.
Зі шляхом до Оскара в Україні інша історія, варта окремого документального чи навіть художнього фільму. Опускаємо випадки, коли в знімальних групах оскароносних стрічок працювали люди з українським корінням — від акторів до технічного персоналу. Згадаємо двобої претендентів. Чого варта історія без малого десятирічної давнини, коли спалахнув скандал довкола стрічок Поводир і Плем`я. Режисер останнього, Мирослав Слабошпицький, звинуватив український Оскарівський комітет ледь не в диверсії, заявивши: його члени навмисне дозволили собі порушення, голосуючи за фільм Олеся Саніна. Бо після такого з пробігу знімають усіх, тож його фільм навмисне знецінили.
Є в історії української оскаріади й приклади фарсу. Фільм «Аврора» на Оскара 2006 року висунула команда одіозної режисерки Оксани Байрак, задля чого влаштували тиждень прокату в Севастополі. Нюанс у тому, що стрічки висуваються на премію після національного прокату. А часу в пані Байрак лишалося впритул. Тож кіно показали в одному кінотеатрі буквально за кілька днів до офіційного збігання терміну подачі заявки. Загалом же на Оскара фільми від України висувалися за роки незалежності шістнадцять разів — і постійно не доходили до коротких списків. Іноді навіть із довгих вилітали.
Але чомусь тепер, коли Оскар для українського фільму і України реальний як ніколи і справді на відстані одного кроку, нема потрібного в такий випадках відчуття радості й щастя. Хочеться на видиху прокричати: «Нарешті!» — та коротке слово чомусь стає грудкою в горлі. Маю стійке переконання: Мстислав Чернов найменше в світі хотів би зняти саме таку документальну стрічку. А маріупольці, незалежно від мови, якою вони говорять та від свого ставлення до Росії, російського та росіян, навіть у найстрашніших снах не хотіли б стати дійовими особами такого документального кіно. Ніхто в Україні не заслужив ховатися в підвалах власних будинків, ділити воду на ковтки, голодувати й помирати від важких поранень або цілими сім`ями, разом із дітьми — під завалами.
20 днів у Маріуполі — сто хвилин реального, справжнього болю, який відчує всяка нормальна жива людина, навіть якщо вона сама, її родина, її друзі, її сусіди, її дім, її місто та її країна нічого подібного, на щастя, не пережили. А трагедія Маріуполя не обмежується екранним часом тривалості стрічки. Місто досі переживає біль російської окупації. І після звільнення, яке колись таки станеться, відкриється стільки всього, що болю стане ще більше. Та й не лише про Маріуполь мова.
Тут дозвольте трошки про себе. Під кінець минулого року я вперше в житті отримав державну премію. За художній твір, сюжет якого розгортається на окупованій росіянами Київщині в березні 2022 року. До того в мене вийшло дев`ять десятків різних книжок і подібний сюжет ніколи не приходив у голову. Не лише мені, реалісту й прагматику — навіть фантастам, котрі працюють у жанрі альтернативної історії. Книжка на таку тематику по-хорошому ніколи не повинна була з`явитися. Наше реальне життя не має давати письменникам, кінематографістам, драматургам, художникам, музикантам приводу і тем для появи подібних творів. Все, що завгодно — тільки не щоденні новини про нові смерті в твоєму місті й твоїй країні. Не лише митці - люди взагалі не повинні гинути отак, на війні. А діти не повинні прокидатися від сигналу повітряної тривоги і сонними йти з батьками в підвал чи інше укриття.
Тим не менше, саме втілені в книжки, пісні, фотографії, картини, вистави та фільми українські болі раптом почали привертати увагу поважних міжнародних спільнот. Зболені українські голоси не лише зазвувучали голосніше. Їх почали чути за межами України. Чи почали слухати, дослухатися, робити потрібні для України та українців у найважчі часи висновки й зважати на наш біль, як на свій власний — хтозна. Але маємо невблаганну логіку нашої просякнутої болем реальності: чесні оповіді про біль та смерті чи не вперше ведуть наших митців до тріумфу. Цілком заслуженого в обставинах, на які ніхто з нас не заслужив.