Насправді нас дуже багато. Те, що в Росії населення більше у кілька разів, нічого не значить, — інтерв'ю з Владом Троїцьким
Читайте NV у Google
Засновник театру ДАХ — про голоси, якими звучить Україна, протидію російським маніпуляціям через культуру, потенціал української діаспори та новий проєкт Антидот.
Владислав Троїцький — український театральний режисер, культурний діяч, засновник незалежного театру Дах. Лауреат Шевченківської премії - 2020 за оперу-реквієм Йов, творець фестивалю сучасної культури Гогольfest.
У жовтні 2025 року театру Дах виповнився 31 рік. За цей час Дах, до екосистеми якого входять гурти DakhaBrakha, DakhDaughters, проєкт Nova Opera, а також різноманітні виставки, вистави та інші ініціативи, провів понад 500 івентів по всьому світу.
20−21 листопада 2025 року в прифронтовому Запоріжжі Владислав Троїцький презентує перший соціокультурний проєкт боротьби з фейками через мистецтво — Антидот. Його мета — дати можливість глядачам у супроводі керівників найавторитетніших культурних та соціальних інституцій країни дослідити, як працюють маніпуляції, навчитися їх розпізнавати та напрацювати дієві формули протиотрути у імерсивному просторі.
У інтерв'ю NV Владислав Троїцький розповідає, як виникла ідея створити Антидот, а розповідає про свої міжнародні проєкти, а також розмірковує про те, що таке свобода.
Про імерсивну виставку, присвячену українським дітям
Я би хотів почати з розповіді про один з міжнародних проєктів, яким ми зараз займаємося — це мультимедійна виставка No hay niños, hay gente — Дітей немає, є люди, яка відкрилася 17 жовтня 2025 року у Сантьяго, Чилі, у Музеї пам’яті та прав людини. Цей проєкт присвячений такій темі як незаконна депортація та примусове переміщення українських дітей. Його реалізували спільно з ініціативою президента України Bring Kids Back UA.
Зараз ми готуємо масштабування цієї виставки по всьому світу — від ПАР до Європи, також буде Америка, Канада, скоріше за все, Індонезія, тобто це широка історія, яка допомагає демонструвати культурний, сенсовий наратив по всьому світу. Тому що насправді сьогодні його майже не існує. Про це говорить дуже вузьке коло, і на цю проблему ніхто не реагує належним чином. Одна з інсталяцій буде показана, скоріш за все, у музеї Апартеїда у Йоганнесбурзі, що в ПАР. Важливо розуміти, що це — не готова виставка, а мультимедійний проєкт, який ми вписуємо у різні простори. Це може бути вулиця, може бути простір у 60 м², 1000 м². Ми будемо долучати митців як з України, так і з за кордону.
Важливо не просто показати цифри, бо цифри — тільки статистика. Важливо, щоб це вразило. А для цього ми можемо залучати різноманітні формати. Наприклад, одна із інсталяцій може бути достатньо жорсткою по відношенню до відвідувача. У просторі, залитому водою, є 672 цеглини. Людина може пересуватися тільки по цим цеглинам або по воді. На електронному табло висвічується ця ж сама цифра — 672. Але відвідувачі не розуміють, що це таке. Проте кожні 30 секунд або кожну хвилину табло на стіні пояснює, що кожна цегла — це вбита Росією дитина. У цю мить людина бачить те, на що раніше не звертала увагу — вона, фактично, стоїть на вбитих дітях.
Це — про жахливе відчуття кількості. Коли ти реально бачиш кількість, не цифру, ця кількість вражає. Ти розумієш, який злочин щодня вчиняє Росія. Або, наприклад, ще один варіант — це показати кількість викрадених Росією українських дітей через розставлені за колючим дротом маленькі дитячі іграшкові візочки, яких кілька сотень. Там лежать непрацюючі телефони, а вздовж стіни за цим дротом — маленькі телевізори, на яких демонструється тотальна російська Z-пропаганда. На фоні грає аудіофайл — рядок «я русский» з однойменної пісні російського виконавця Шамана. Тобто це як спосіб показати, яким чином відбувається вся ця індоктринація дітей Росією. На планшетах, які стоять перед колючим дротом, транслюються інтерв'ю із субтитрами тих дітей, яких вдалося повернути. Так, це викликає жахливі асоціації — можливо, з концтабором, Другою світовою. Але водночас це справляє не такий ефект, якби ми просто показали фото вбитих дітей, а — сильніший.
Чилі як країна має великий сентимент до Радянського Союзу, і, звісно, до Росії. Директорка цього музею — комуністка. Спершу вона думала, мовляв, дамо їм невеликий простір і хай собі щось там роблять. Але коли побачила, як це працює, була вражена. Вона продовжила виставку на півтора місяці, а також додала її відвідування у офіційні екскурсії музеєм для школярів, студентів, військових.
Це — крутий приклад. Ми можемо через мистецтво торкатися чутливих тем і так просувати наші наративи. Виклик, який перед нами виникає: як надалі це використовувати. Ми маємо створити певний міф, великий наратив. Такий, як про Холокост і євреїв, або про палестинських дітей. Україні потрібно над цим працювати, адже це — технологічні речі, а не випадковість. Чого нам точно не потрібно робити, то це використовувати образ жертви — люди не дуже люблять жертв. Вони можуть їм поспівчувати, але щоб, не дай Боже, у них самих нічого не попросили. Тож нам потрібно просувати додаткові наративи — про гідність, стійкість, про те, що ми захищаємо наше спільне майбутнє.
Про радикалізацію європейського суспільства
Насправді небезпека, яка зараз існує в Європі, це радикалізація європейського суспільства. Росія через свої методологічні маніпулятивні практики, тобто так зване рефлекторне керування, фрагментує і сепарує суспільство.
17 грудня 2025 року ми будемо ділитися своїми міркуваннями у Європарламенті. Європейці спостерігають, як руйнується, радикалізується їхнє суспільство — від радикального ісламу до радикальних крайньо правих і крайньо лівих. І це латентна «вагітність» внутрішньою війною — не кажучи вже про загальні небезпеки гібридної війни з боку Росії. Росія зазвичай використовує для таких впливів чужі прапори.
Так, наприклад, це може бути поширення патріотичних гасел щодо того ж радикального ісламу через випускників університету Патріса Лумумби в Москві, який був осередком КГБ, а зараз ФСБ, готував кадри, які керують зараз на так званому Глобальному півдні по всьому світу. Це можуть бути представники урядів, президенти, прем'єр-міністри, лікарі, абощо. Радянський Союз був великим другом Палестини — чимало палестинців навчалися у СРСР, і продовжували потім здобувати освіту вже у РФ.
Польща, наприклад, була нашим дуже потужним союзником. За останні місяці порядок денний тотально змінився. Тиждень тому я був у Варшаві, спілкувався там з дипломатами, українцями, які живуть у Польщі. І почув, що за 3−4 місяці наратив тотально змінився. З’явилася українофобія. Навіть попри те, що у Польщі є певна російсько-імперська травма, яка руйнувала державність країни з XVIII ст, вони все одно більше говоритимуть про Волинську трагедію, ніж про злочини Росії.
Насправді демократія зараз у великій кризі. Як про це говорити через мистецтво? Умовно менторські наративи більше не працюють. Лише коли людина починає довіряти тобі через серце, ти можеш додавати певні інтелектуальні сенси, створюючи дискурс, потрібний не лише Україні, а і всьому світові. Та — протидіяти радикалізації, руйнуванню суспільства. Це важлива річ, і це — комплексне завдання.
Про проєкт Антидот
Досліджуючи різні теми, я вийшов на рух методологів і течію, яка називається системно-миследіяльнісна методологія. Він народився у середині XX ст в Радянському Союзі, а придумав цей напрямок радянський філософ Георгій Щедровицький. Це були такі собі ігри інтелігенції — як свідома людина може керувати натовпом. Насправді цей рух був достатньо потужним у СРСР — те, що вони не могли реалізувати в реалі, реалізовували через оці ігри. Але потім, на кінцевих стадіях СРСР, почали співпрацювати з радянською владою, з КГБ, потім з ФСБ. Сьогодні ж такі впливові фігури у російському істеблішменті, наприклад, як сірий кардинал Сергій Кірієнко, який прямо пов’язаний з концепцією «русского мира», [заступник голови Уряду Російської Федерації, керівник апарату уряду Російської Федерації] Владислав Сурков, Антон Вайно — голова Адміністрації президента Путіна, це все — методологія. До речі, цей рух в Радянському Союзі налічував десятки тисяч людей, був він також і в Україні.
Його суть у тому, що в суспільстві знаходяться певні тригерні точки. Або ж ці тригери додаються штучно і далі починається системний тиск на них різними способами. Головне завдання — отримати максимально емоційну реакцію на ці тригери. Адже в такі моменти люди легко прогнозуються, а це означає, що надалі ними легко маніпулювати. Таким чином ця технологія була добре відпрацьована, вплинула на неї і поява інтернету. Тож по всьому світу налаштована система фрагментування суспільств.
Що трапляється з людиною, коли вона знаходиться під тотальним тиском? По-перше, у неї вимикається критичне мислення. Тобто вона майже не реагує на цей тригер, не помічає його.
Друге — ці тригери не працюють для тих, хто перебуває у сусідній бульбашці. Тобто формується оця бульбашкова система. Людина не може постійно перебувати у тотальному стресі, вона починає шукати просте рішення. Далі їм готують це просте рішення, вкладаючи у нього певні сенси. І так людина думає, що нарешті знайшла те, що шукала.
Тут з’являються популісти, крайні ліви рухи. З часів Радянського Союзу — ліві соціалісти, комуністи, екологи, антиколоніальний рух. Ці наративи так чи інакше мають вплив з боку Росії. Одночасно з тим з початку XXI ст сформований крайньо правий рух, коли [ультраправий російський діяч, лідер Міжнародного євразійського союзу] Олександр Дугін збирав Русский марш у Санкт-Петербурзі. Їм технологію, як працювати з суспільством, і трохи грошей. Зараз із всіх маргінальних осередків крайні праві рухи — найбільш впливові партії майже по всій Європі.
По-друге, ще додається радикальний іслам. Так виходить шалений «бульйон», наповнений прямими конфліктами. Центр не розуміє, що робить. Тож у мене виникла ідея зробити певне «щеплення», коли людина у безпечному просторі — через вистави, концерти, книги, кіно — отримує досвід цієї маніпуляції, але, що важливо, з її спростуванням, з викриттям. Так і з’являється «вакцинація», антидот, тобто протиотрута.
Ми створили кілька проектів на цю тему, які мають на меті через інтертеймент, а не через так зване серйозне мистецтво, достукатися до людей. Наприклад, з гуртом Dakh Daughters зробили концертну програму, яка так і називається — Антидот. Люди танцюють, розважаються, але зрештою у них починають виникати питання: після емоційного захоплення до них доходять якісь нові сенси, вони починають запитувати себе, нас, шукати відповіді в інтернеті, вмикається критичне мислення. Тому я маю відчуття, що це — достатньо дієво.
Росія намагається максимально фрагментувати нас через певні тригери, натискання на такі точки як теми про ТЦК, мобілізацію, СЗЧ, розділення на тих, хто в тилу і на фронті, на тих, хто залишаються в Україні й хто виїхали за кордон. Це також мовне і культурне питання, ставлення до так званих «хороших рускіх».
Велика кількість українців зараз проживають за кордоном, але жодної державної стратегії, що робити з цими людьми, у нас немає. Вони якось виживають, адаптуються, асимілюються, але загальна стратегія, як допомагати одне одному, відсутня. Насправді ж цих людей, ці спільноти ми могли би використовувати для лобіювання, адвокації своїх особистих інтересів у різних країнах. З іншого боку, експериментувати та тестувати ідеї, які потрібні нашій державі.
Людей, які себе асоціюють з Україною, від 25 до 30 млн — це цифри, якими раніше оперувало Міністерство єдності. І це — шалений ресурс. А з іншого боку це — великий тригер всередині нашої країни. Адже є сформований образ, начебто ті, хто виїхали після початку повномасштабної війни за кордон, зрадники й боягузи. Цей тригер активно підтримується нашим ворогом і так званими корисними ідіотами.
Людина, [яка живе за кордоном, далеко від батьківщини] хоче відчувати себе корисною, мати змогу докластися до допомоги Україні не тільки грошима, але і певними діями. Нашим людям за кордоном буває достатньо складно, зокрема і матеріально. Тож коли вони відчувають спроможність щось дати Україні, це — вікно можливостей може бути дуже корисним і для них, і для країни. Саме тому нам потрібна ця комплексна стратегія, про яку я згадував вище.
Про цінності й про свободу
У світі майже зруйновані поняття цінності та чеснот. Начебто всі знають, що таке свобода, але коли ми після наших концертів та вистав у різних країнах запитуємо людей про це — що ж таке свобода, я ніколи не отримую більш-менш зрозумілої відповіді.
Свобода для більшості — це про «я маю право». Та при цьому в людей відсутнє розуміння, а що ж я винен іншим. Тобто зазвичай визначення свободи — це доволі примітивне висловлювання про «право робити і говорити, що захочу». Та майже ніхто не говорить про відповідальність: якщо ти щось робиш, маєш за це відповідати.
Я часто запитую у людей: коли ви востаннє розмовляли з людиною, а не з функцією? Це питання розуміють не всі. Навіть у родині ви розмовляєте з функцією: дружина або чоловік, дитина або батьки — це функції. Справжній діалог — це про розмову з двох сторін, про вміння слухати і бачити одне одного. Твоя дружина змінюється щодня, твоя дитина, твої батьки теж змінюються щодня. Та людина — істота лінива, часто їй не вистачає зусилля, щоби бачити перед собою іншу людину. Їй куди простіше бачити оцю функцію.
Для мене свобода — це не дуже академічна дефініція. Але це про ризик і про відповідальність. Людина робить крок, але з усвідомленням, що відповідає перед собою, перед родиною, перед суспільством, перед країною, перед світом і перед Богом. Та насправді звичайна людина найчастіше не хоче ніякого ризику, ніякої відповідальності. Вона хоче, щоб за неї все вирішували інші.
Люди шукають простих рішень, тому що їм страшно, лячно. Наприклад, релігійні люди, як-от ті, хто сповідує православ’я, мають певну «дорожню карту». Бог каже тобі, чи ти робиш правильні речі, тобто відповідальність перекладається на Бога. У тому ж протестантизмі, який більше сприяв розвитку суспільства, первинна відповідальність все ж таки твоя особиста.
Про роль культури під час війни та єдність
Роль культури — не лише допомогти забутися на якийсь час. Це може бути більш широка, більш сенсова історія, яка дає силу, додатковий сенс, допомагає психічному здоров’ю, розумінню своєї важливості. Формування соборності, єдиного українського народу.
Тем, які можуть працювати, наприклад, в тому ж Львові або в Києві, неможливо торкатися у Запоріжжі, Харкові або Херсоні через їхню надмірну чутливість. Як пройти поміж силою і харизмою, щоби не нашкодити, як не зруйнувати, не травмувати, а допомогти? Це — складне питання.
Ми співпрацюємо з різними інституціями та експертами. Наприклад, з двома професорками КНУ імені Тараса Шевченка — докторкою філософських наук Наталією Кривдою та докторкою політичних наук Реною Марутян. Вони вивчають такі теми як технологічне формування міфотворення, яким чином сучасні міфи допомагають створювати спротив, будувати і захищати наше майбутнє. І це виклик, який треба вивчати у практичному сенсі — ми можемо побачити, як за цими технологіями працює наш ворог.
Інколи треба вміти вчитися у своїх ворогів, тому що вони тут — великі фахівці. Як вони привласнили собі Другу світову війну, називаючи її Великою вітчизняною? При тому, що Україна стовідсотково постраждала більше, ніж Росія. Але ми цей міф про Другу світову подарували росіянам. Ще один приклад — це перепаковка наративу «ніколи знову» у наратив «можем повторить». Знову ж таки, це — технологічні речі. Ностальгію за СРСР, яка розбудовується всередині їхньої країни, вони транслюють також і назовні. Це дуже непростий виклик для суспільства і для журналістів зокрема.
Нам потрібно розуміти, що насправді нас — дуже багато. Те, що в Росії кількість населення більша у кілька разів, нічого не значить. Важливою є саме вибудова єдності. І на це також можна дивитися по-різному.
В режимах диктатури єдність — це унісон, коли всі співають одну ноту, бо це те, що важливо для авторитаризму. Україні притаманна поліфонія, тобто багатоголосся, де кожен з цих голосів чутно також і окремо. Нам важливо, щоб ми налаштували певний камертон, який є цінністю ноти. Гідність, відповідальність, розуміння свободи. Цей камертон допоможе створити нашу власну поліфонію, яка звучатиме потужно і красиво. Це те, чим ми можемо пишатися.