Звільнилась і пішла волонтерити. Історія українки, яка із польськими рестораторами організувала Теплу зупу для Києва
Уродженка Хмельниччини, Інес Олекси (Фото: facebook/ines.oleksy)
Уродженка Хмельниччини, яка 15 років живе в Польщі, розповіла про благодійну ініціативу та розповіла про інші волонтерські проєкти для підтримки України після збройного нападу РФ.
Інес Олекси, уродженка Хмельниччини, яка вже 15 років живе в Польщі, розповіла про ініціативу для підтримки Києва — Тепла зупа для Києва (Ciepła zupa dla Kijowa). Організатором благодійної акції є Бартломей Щочаж власник ресторану Tawerna La Capitana в Кракові. Він вже 10 років бере участь у подібних ініціативах. Також до ініціативи долучився польський волонтер Лукаш Вантух. Інес Олекси розповіла, що ідея виникла спонтанно та була реалізована у надзвичайно стислі терміни. За її словами, проєкт швидко переріс у масштабну волонтерську операцію з чітко вибудуваною логістикою та координацією на території України.
На момент виходу інтерв'ю, ініціатива Тепла зупа для Києва, вже була успішно здійснена.
NV Food поспілкувався з волонтеркою Інес Олекси та дізнався деталі благодійної акції, а також про інші ініціативи українки в Польщі після початку повномасштабного вторгнення.
Розкажіть, будь ласка, коли ви переїхали до Польщі.
Я приїхала до Польщі 15 років тому, шукаючи кращої долі. Сьогодні маю польське громадянство. З Інни я змінила ім'я на Інес — тут так зручніше. Саме так, лагідно, мене з дитинства називала мама.
П’ятнадцять років тому життя змусило мене залишити рідне місто Хмельницький, де я народилася, і переїхати до Польщі — у невелике містечко Бжесько, за 60 кілометрів від Кракова. Я закохалася в цю країну та її людей. Мені тут справді все сподобалося. Саме тут я знайшла свою долю й уже за рік вийшла заміж за коханого.
У нашому шлюбі народилося двоє дітей — син і донька. Ми жили щасливим життям аж до 24 лютого 2022 року. Мій брат став до лав ЗСУ, а й не могла сидіти, склавши руки, тому почала волонтерити.
Яким ви пам’ятаєте початок повномасштабної війни в Україні?
Тоді моє життя, як і життя багатьох інших, різко змінилося. Того дня я, як зазвичай, прийшла на роботу о 6:00 ранку. Я працювала продавчинею в магазині, і саме там відвідувачі почали повідомляти мені, що в моїй рідній Україні розпочалася повномасштабна війна.
Вже за кілька днів ті самі люди приходили знову — цього разу приводили із собою нових знайомих, тих, кому вони відкрили свої серця й запропонували прихисток у власних домівках.
Я дуже полюбила польську землю і поляків. Змінила паспорт, але не кров. І вона тягнула мене до своїх. Коли в магазин заходив хтось з українців, дівчата одразу чули мову або акцент і казали мені: «Там твій, іди поговори з ним». І сміялися, показуючи пальцем: «Дивись, там українець». Ці кілька хвилин розмови були потрібні не лише їм — вони наповнювали й мене.
Цим людям була потрібна підтримка. Вони мали гостру потребу поговорити, порадитися. Багато хто був розгублений і не розумів, як жити далі. Вони шукали когось свого, рідного. І поруч зі мною їм ставало спокійніше — я це відчувала.
Зовсім скоро мені зателефонували з місцевого дитячого садка й попросили прийти допомогти. Працівники не могли впоратися з маленькими дітьми з України, яких приводили батьки. Діти плакали, їх лякала інша країна та незнайома мова.
Тоді я зрозуміла, що маю виконати свій громадянський обов’язок — допомагати своїм. Я працювала на роботі, яку дуже любила, почувалася там спокійно й упевнено, на своєму місці. Здавалося, що зможу так працювати аж до пенсії. Та з часом пріоритети змінилися.
Моє життя стало дуже насиченим. Я і діти отримували велику підтримку з боку вчителів і директорів навчальних закладів. Це був дуже світлий час. Ми разом ліпили, малювали, робили аплікації, готували квіточки до Дня матері.
Мене офіційно влаштували асистентом учителя. Та з часом пріоритети змінилися — і я звільнилася…
Чим ви почали займатися після звільнення зі школи?
Я розуміла, що підтримки потребують не лише діти, а й дорослі українці. Уже тоді мене запрошували працювати перекладачкою з української на польську у Ґміні, адже я жила неподалік, у селі. Ґміна була для нас районним центром. Саме в той період я познайомилася з головою ради повіту паном Кажімєжем Бжиком. І тоді моє життя кардинально змінилося.
Він запросив мене на розмову, визначив день і час. Я думала, що просто поговорю з ним. Але він виявився дуже простою, відкритою людиною — з ним можна було спілкуватися без зайвого напруження, не підбираючи слів. Утім, повів він мене не до себе, а до старости повіту.
Я дуже хвилювалася під час зустрічі. Проте нам вдалося порозумітися й налагодити волонтерську діяльність, спрямовану на допомогу Україні. Ми почали збирати допомогу від місцевих мешканців і доставляти її в Україну. Вже зовсім скоро перша вантажівка з продуктами харчування була відправлена.
Також на початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну вдалося налагодити тісну співпрацю з реабілітаційним центром Назарет в Дрогобичі.
У 2023 році вдалося організувати безкоштовний літній табір для українських дітей. Програма була насиченою: ми разом готували піцу в піцеріях, ходили в кіно, басейн, їздили верхи на конях. Увесь тиждень був ретельно спланований. Діти також отримали подарунки й солодощі.
Завдяки моїм знайомим вдалося започаткувати безкоштовні курси польської мови, які тривали два роки. Їх допомогла організувати пані Аліція Казьмінська — директорка місцевої бібліотеки. Заняття проводив пан Марек — місцевий громадський активіст, який усім серцем підтримує Україну.
Чи здійснювали ви ще якісь волонтерські ініціативи?
Якось нас запросили на благодійний обід для малозабезпечених людей. Такі заходи в Польщі проводять кілька разів на рік — це поширена практика і в інших країнах Європи. Для нас це був дуже теплий і зворушливий жест.
І тоді в мене виникла ідея — подякувати. Не формально, а по-справжньому. Я захотіла зробити виступ: заспівати пісень, показати, як це виглядає у нас, в Україні. Ідея народилася дуже раптово — ніби хтось згори дав мені чітку картинку й план дій. Потрібно було лише пройти цей шлях і знайти людей, з якими можна все реалізувати. Я щиро вірю: коли люди роблять щось добре й світле, Бог їм допомагає.
У моєму житті було багато таких моментів, коли з’являлася внутрішня сила — ніби віра вливалася в мене. Я збирала залишки енергії, і народжувалося щось велике й справді красиве. Цей виступ теж був наповнений особливою, позитивною енергією.
Я написала в групі: «Дівчата, хто вміє співати — відгукніться». І нам пощастило ще й з обставинами: це було напередодні виборів, тож на заході було багато преси. У мене брали інтерв'ю, нас фотографували, про нас писали. Інформація швидко розійшлася — навіть за межі Польщі.
Люди бачили масштаб, атмосферу, чули, як ми співаємо. Успіх був справді великий. На заході були присутні важливі гості: староста повіту, представник духовенства — головний фінансист цього благодійного обіду, а також мер міста Бжесько. Можливо, хтось прийшов із політичних міркувань, але результат перевершив усе.
Цей виступ відкрив для нас дуже багато дверей. Нас почали запрошувати на інші заходи. Зокрема — до Бжеська, у місцевий костел. Парафіян заздалегідь повідомили, щоб вони залишилися після служби й послухали наш концерт. Після виступу настоятель парафії запросив нас на обід. Дівчата тоді почувалися справжніми зірками. Також виступ був у сусідньому місті Тарнові. Словом, виступ наших бандуристок відбувся у декількох польських костелах.
А це були жінки, які приїхали з України, розгублені, часто замкнені у своїх квартирах, не знаючи, де себе реалізувати. І раптом — сцена, запрошення, увага, тепло. Їх почали впізнавати в Бжеську. Містечко маленьке — нас уже знали. Дівчата були в ейфорії.
Потім з’явилося бажання йти далі, показувати нас ще й ще. Почалися нові концерти.
Завдяки моїм зв’язкам у ліцеї нам потрібне було приміщення для репетицій. Я звернулася до директора — і він із радістю виділив нам кімнату. Після однієї з таких репетицій ми йшли з однією з дівчат, і я вголос сказала: «Боже, нам так потрібна ще одна людина… Де ж її взяти?»
І в цей момент позаду нас ішов чоловік і розмовляв українською мовою. Я обернулася, привіталася — я дуже люблю знайомитися з людьми, особливо коли чую рідну мову. В Бжеську це рідкість. Я сказала йому, що ми співаємо, організовуємо концерти, запросила прийти.
А він відповів: «Я професійний вокаліст. І актор».Він навчався й працював у Кракові, мав прекрасну польську мову, був тенором. Я тоді подумала: хіба це не диво? Кажу подрузі: «Бачиш? Бог з нами. Якби тебе не було поруч — ніхто б не повірив».
Він побував лише на двох наших репетиціях — дуже зайнята людина. Але цього вистачило, щоб злагодитися з нами і вийти разом на сцену. Я передала йому свою промову — усе, що хотіла сказати людям. І він говорив це між піснями. Це було неймовірно красиво.
Чи поділитесь ще деталями вашої волонтерської діяльності в Польщі на підтримку України?
У той час тривала масштабна блокада вантажівок з зерном на кордоні. Я вирішила поїхати до українських водіїв, які стояли тоді в чергах на кордоні. Хотілося зробити щось символічне — якраз до другої річниці повномасштабного вторгнення. Я вирішила привезти для них їжу та консерви.
Коли я запалююся певною ідеєю, українці, навіть ті, кого важко підняти, встають і починають діяти. Так сталося і цього разу. Мені вдалося організувати збір. Я записувала відео, просила людей долучитися — це було дуже зворушливо. Надсилала ці відео в усі можливі групи в соцмережах, і збір розпочався. Люди скидали кошти — копійка до копійки.
Я тоді дуже схудла, майже не спала. Адреналін тримав постійно. Люди телефонували мені особисто — хотіли почути голос, переконатися, що все справжнє. Я бачила, як активно долучаються. Особливо мене зворушив дзвінок від поляка, який спитав, чи може він також підтримати збір (Роберт Лешчиньський). Це було несподівано й дуже цінно. З тим чоловіком ми й досі підтримуємо дружні стосунки.
Я знайшла великий термос. У Бжеську є українка, власниця пекарні й вареничної — вона погодилася зварити борщ і віддати його нам. Я ж у себе вдома зварила компот. По знайомих знайшла ще один термос. Українки принесли закрутки для приготування компоту.
Ми купили консерви, хліб, паштети, швидкі страви — усе, що можна було роздати хлопцям. І поїхали. Два термоси: в одному борщ, у другому — компот. Ми приїхали на паркінг до водіїв і роздали все, що мали. Хлопці були дуже вдячні. Нам вдалося пригостити кожного — ніхто не залишився без їжі.
Моє серце було розбите. Я слухала їхні історії — вони сиділи в машинах по два тижні, чекали в нереальних чергах. Вони обирали старшого, який відповідав за порядок і мав право першим поїхати додому. Я попросила додати мене в їхню групу, щоб знати, де вони стоять і куди їхати наступного разу. Я сказала собі: я приїду ще. І ще. Стільки, скільки вистачить сил.
Наступний виїзд я вже планувала масштабнішим — на два найбільші паркінги. Я приїхала додому й віддала всі сили, щоб це здійснити. Я записувала відео з таким запалом, що люди не могли залишитися байдужими. Хтось хотів щось спекти, хтось — передати власноруч приготоване. І тоді я зрозуміла: цінність цього виїзду буде саме в домашній їжі.
Чаї, кава, випічка, гарячі страви — було дуже багато всього. Нам вдалося зібрати сім термосів із їжею. Я телефонувала в ресторани, просила позичити термоси й запитувала, чи можуть вони наповнити їх стравами. Після короткої паузи люди погоджувалися.
Один кухар з міста Бохня готував уночі — директор дозволив використати продукти ресторану, але не в робочий час. Борщі були з Тарнова й Бжеська, ще один — із вареничної. Два термоси привезли з ресторану: польський бігос і томатну зупу. Бігос власник готував сам — не хотів навантажувати працівників. Також нам передали з міста Тарнова газовий балон. З його допомогою можна було готувати та гріти їжу.
Бус був заповнений їжею. Окремо ми зібрали багато ліків — хлопці хворіли, і ми знали їхні потреби. Знайшли людину, яка виписувала рецепти, і змогли купити все необхідне.
Ми приїхали на два великі паркінги й роздавали борщі, журек (приготувала українка пані Міла, яка також допомагала придбати ліки для водіїв), бігос, гарячу їжу та ліки. Хлопці дякували, записували відео. Ми теж записували ці слова вдячності.
Чи зупинилися ви на цьому?
На другу річницю повномасштабного вторгнення РФ з місцевими активістами вирішили організувати зустріч тих родин, людей, які залишилися тут у Польщі.
Я мріяла, щоб усі прийшли у вишиванках, щоб ми разом посиділи, попили чаю, з'їли щось домашнє. Ми організували все власними силами: вуйт надав нам усі умови й безкоштовно дозволив скористатися банкетною залою. Місце було дуже гарне, затишне, ми почувалися там справді комфортно.
Відповідальною за вечір я призначила місцеву старшу пані. Я передала їй усе, бо не була впевнена, чи зможу вчасно повернутися: сказала, що можу не приїхати, тому вона мала все проконтролювати й опікуватися перебігом зустрічі.
Директор дому культури дивився на це все, ніби на щось нереальне: мовляв, як це — ти ще й у цей день запланувала поїздку до кордону й назад? А я відповіла: «Я зроблю все можливе, щоб повернутися й бути присутньою». Він зізнався, що такого ще не бачив.
Ми таки встигли: повернулися, я швидко скупалася, переодяглася, вдягнула вишиванку — і вечір відбувся. Діти підготували неймовірно гарні малюнки, символічні образи, зворушливі речі, пов’язані з тим, що вони отримали в церкві. Це було дуже емоційно й важливо для всіх присутніх.
Люди ділилися спогадами: як тікали від війни, які емоції переживали. Кожен хотів розповісти свою історію. Вечір завершився спільними фотографіями з вуйтом гміни та директором дому культури.
Вже у 2025 році, за підтримки старости нашого повіту, мені вдалося організувати виступ — це була моя давня мрія, яка здавалася нездійсненною.
На першу річницю війни я випадково потрапила на концерт хмельницького танцювального колективу Подолянчик. Про нього майже не було інформації, українців у залі не було — тільки я й моя подруга Олена, яка дуже допомагала мені в усьому. Після виступу я долучилася до перекладу, а згодом почала допомагати з організацією благодійних концертів.
Я знайшла у Львові колектив Горицвіт під керівництвом Марії Колобич і прийшла до своєї гміни з пропозицією провести концерт. Новообраний вуйт був скептичний: казав, що це не вдасться, що люди не прийдуть, що поляки таким не цікавляться. Я попросила підказати, куди мені звернутися далі. Він порадив іншу гміну, де щороку проходить фестиваль.
Я поїхала туди, зателефонувала вуйтові. Я не представляю жодної фундації". Попросила прийняти мене — сказала, що йому буде цікаво. Він погодився. Я також попросила, щоб була присутня директорка дому культури, аби все одразу почули всі.
Я розповіла їм свою візію — емоційно, щиро. Вони слухали із захопленням. Я їх зачарувала — і вони погодилися прийняти нас як гостей фестивалю. У них уже була запрошена інша зірка, але ми виступали безкоштовно.
Згодом я зрозуміла, що в мене це добре виходить, і не зупинилася. Мені вдалося організувати виступ львівських бандуристок. Захід провела Каріна Антоненко. Вона активно розвиває українську культуру в Польщі.
Я вирішила, що на нашому заході обов’язково має бути присутній консул України в Кракові. Він якраз перебував із візитом у Тарнові. Я знайшла українку, яка вела захід, сконтактувалася з нею, розповіла про нашу ідею. Вона сказала, що такими подіями справді пишаються.
Було дуже багато преси, нас знімали, інформація швидко розлетілася. Саме цього ми й хотіли — показати людям, що щось відбувається, що ми підтримуємо свою культуру, не забуваємо її й намагаємося діяти. Це було надзвичайно важливо.
Розкажіть, будь ласка, про вашу нещодавню ініціативу Тепла зупа для Києва.
Організатором благодійної акції є власник ресторану Tawerna La Capitana в Кракові, поляк Bartlomiej Szczoczarz. Окрім мене, до ініціативи долучилися польський волонтер Лукаш Вантух, а також ще одна українка — Дарія Худима. Вона представляла фундацію, яка передала велику кількість чаю, що ми роздавали киянам, які потребували допомоги.
Щоб провести ініціативу, я спочатку написала так званий відкритий лист до мера Києва. Також я підготувала лист до Київської міської ради.
Діяла покроково: сама собі розписала, що і в якій послідовності потрібно зробити, аби все було правильно. Опублікувала пост у Facebook, відмітила Київську міську державну адміністрацію та Віталія Кличка.
Цілий день я самостійно шукала інформацію, збирала її докупи, щоб зрозуміти, як діяти. Завдяки інтернету я розібралася, які кроки потрібно зробити, щоб ініціатива пішла в правильному напрямку.
Я написала до Червоного Хреста в Києві — мені надали контакти, куди звертатися далі, зокрема до благодійного фонду Карітас. Після того як я звернулася до Карітасу, інформація почала швидко поширюватися: її підхопили журналісти, волонтери, координатори.
Ми планували організувати наметові містечка і там роздавати їжу людям, які цього потребують. Цю ініціативу фактично довірили мені — я була єдиною українкою в цій команді. Масштаб був великий, а чіткого плану не було: вони думали просто роздавати їжу на вулицях.
Чи можете поділитися рецептом журеку, за яким ви його готуєте?
Особисто я не готую журек за класичним польським рецептом. Я українка, тому трохи адаптувала його під себе — під те, як я люблю і як їсть моя родина. У мене він виходить інший. Саме таким я попросила готувати журек для українців. Поляки ж зазвичай готують журек дуже квасним — на 100%.
Я завжди прошу, щоб його не робили таким кислим. Ми готуємо більш «домашній» варіант. Беремо кісточку або шматок м’яса, щоб був насичений м’ясний смак. Можна додати м’ясні кубики. Картоплю, зазвичай, ріжуть кубиками, хоча деякі поляки роблять з неї пюре й саме ним загущують журек, щоб він був густіший.
Хтось загущує борошном — не знаю, як саме це робили в ресторані. Окремо обсмажують картоплю, моркву, цибулю й додають усе це до журеку.
Дуже важливий інгредієнт — ковбаса, це фактично основа страви. Найкраще — домашня, але якщо немає, можна взяти й варену. Ковбасу додаємо до супу й варимо разом.
Яйце можна додавати безпосередньо в журек під час варіння. Думаю, цього разу так і зроблять. Хоча традиційно поляки варять яйця окремо й подають їх розрізаними вже в тарілці.
Для загущення готують суміш сметани з борошном — усе добре перемішують і додають у суп. Так журек набуває характерної консистенції.
І ще одна дуже важлива деталь — майоран. Саме він дає той характерний смак журеку, без нього це вже не той суп.
Як ваша сім'я ставиться до волонтерської діяльності?
Моя сім'я страждає від того, що я приділяю їм менше часу, ніж би могла. Проте я роблю те, що підказує мені серце.
