Загроза вторгнення РФ. Після чіткого сигналу Кремля про можливість війни країни ЄС все ще поділені на два табори — Foreign Policy

Навряд чи є збігом і те, що одночасно із загрозою вторгнення РФ в Україну президент Білорусі Олександр Лукашенко організував міграційну кризу на кордоні ЄС.

НВ публікує переклад статті Foreign Policy про агресивні наміри і дії Росії та неефективність політики вмиротворення.

***

Чому Росії вигідні розбіжності в ЄС та НАТО

Після екстраординарних репресій проти опозиційних політиків та передбачуваної перемоги партії президента Росії Володимира Путіна Єдина Росія на виборах до Державної Думи у 2021 році Кремль знову випробовує терпіння західних лідерів.

Шляхом надзвичайної мобілізації сил вздовж українського кордону, використання як зброї потоків мігрантів, які проходять через Білорусь, та посилення російського впливу на Кавказі Росія продемонструвала свою ворожу позицію. Цього разу режим Путіна сповнений рішучості використати існуючі слабкості, водночас розпалюючи та створюючи кризи на кількох фронтах.

Хоча багато спостерігачів схильні розглядати Росію як державу, що слабшає, Кремль доводить, що він може створювати тривалі проблеми не лише в таких місцях, як Грузія та Україна, а й на кордонах Європейського Союзу. Незважаючи на те, що Кремль все більше покладається на гібридні інструменти, які націлені на підрив заснованого на правилах порядку, європейські країни поділені на два табори: ті, які все ще виступають за політику вмиротворення, наприклад, Німеччину та інші, такі як країни Балтії, що вимагають жорсткішої відповіді на російські погрози. В цьому випадку час — найкращий союзник Путіна.

Кремлівський сценарій спирається на існуючі вразливості, щоб досягти стратегічних успіхів та кинути виклик єдності Заходу. Суперечливі погляди союзників по НАТО щодо надання Україні деяких гарантій безпеки, таких як дорожня карта щодо вступу до Альянсу, дають Москві час для мобілізації своїх сил та перевірки ґрунту для подальших воєнних провокацій.

Відсутність твердої відповіді з боку Заходу — це перемога російських пропагандистських зусиль, спрямованих на розділення країн ЄС та привернення уваги до зниження глобального впливу США після хаотичного виведення військ з Афганістану.

Політика вмиротворення та важелі впливу на Росію

Поточна ситуація свідчить, що Захід не засвоїв уроки серпневої війни 2008 року у Грузії. Відсутність реакції на російський наступ, що призвело до окупації 20% території Грузії, надалі надихнула Кремль на продовження агресії проти України та анексію Криму через шість років. Ця політика вмиротворення сприймається в Москві як крайня демонстрація слабкості і заохочує Кремль почуватися вільно у проведенні своєї ревізіоністської політики.

Нещодавно генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг попередив Москву, що вона заплатить високу ціну у разі застосування сили проти України. За словами радника США з національної безпеки Джейка Саллівана, під час переговорів по відеозв'язку президента США Джо Байдена з Путіним у вівторок, 7 грудня, Байден дав зрозуміти, що Вашингтон готовий зробити сьогодні те, чого він не зробив у 2014 році під час анексії Криму Росією. Проте коли справа доходить до стримування Росії, слова не мають особливого значення, якщо за ними не слідують дії. Сполучені Штати та їхні європейські союзники мають реальні важелі впливу, якщо говорити про санкції щодо трубопроводу Північний потік-2 або, у найгіршому випадку, відключення Росії від платіжної системи SWIFT.

Слухайте подкаст на цю тему

«Чіткий сигнал, що воєнний варіант розглядається»

У той час як Захід відкладає встановлення конкретних червоних ліній і примус Кремля заплатити високу ціну за його агресію, Путін у своїй останній заяві встановив свої власні «червоні лінії». Він заявив, що Росія буде змушена діяти, якщо країни НАТО розмістять ракети в Україні, тому що така зброя зможе досягти Москви лише за кілька хвилин.

Як прелюдію до дій раніше цього літа у своєму есе під назвою Про історичну єдність росіян та українців Путін досить ясно висловив свої наміри поглинути Україну, маніпулюючи історичними фактами та стверджуючи, що українці та росіяни — «один народ», а «істинний суверенітет» України може бути досягнутий лише у партнерстві з Росією. Есе також містить натяк на перспективу анексії нових українських територій, що є попередженням на майбутнє.

На цьому етапі дії Кремля мають реальні наслідки. Згідно з розвідданими, наданими Сполученими Штатами, Росія має можливий план вторгнення в Україну. За словами українських чиновників, близько 115 тисяч російських військовослужбовців та бронетехніки дислокуються неподалік кордону з Україною. На відміну від свого пояснення великомасштабних переміщень військ біля українського кордону у квітні, Москва не обґрунтовує останнє нарощування військової сили як частину військових навчань.

Хоча нинішнє накопичення військ може не сигналізувати про неминуче вторгнення, цього разу Росія дає чіткий сигнал, що воєнний варіант теж розглядається.

Через шість років після підписання мирного плану Мінськ-2 з метою припинення бойових дій на українському Донбасі стає зрозумілим, що Мінський протокол зайшов у глухий кут. Кремль, можливо, сподівається змусити уряд України повністю реалізувати російське тлумачення умов других Мінських угод 2015 року. Результатом цього було б надання особливого статусу та більшої автономії регіону Донбас, а також його право вето щодо зовнішньої політики України.

Проте, зважаючи на нездатність Путіна прийняти Україну як суверенну державу, важко уявити, щоб Мінські домовленості могли призвести до політичного врегулювання, бо Росія не бажає погоджуватися на статус-кво.

Росія стверджує, що Україна розмістила 125 тисяч військовослужбовців на Донбасі, маючи на увазі, що це сигналізує про намір Києва продовжити військовий наступ у регіоні. Ці заяви було негайно названо дезінформацією міністром закордонних справ України Дмитром Кулебою. Насправді це добре відомий сценарій зі збірки п'єс Кремля, який напрочуд нагадує ескалацію конфлікту у Грузії у 2008 році, коли Кремль виправдав свою воєнну агресію, заявивши, що вона необхідна для захисту мирних жителів від імовірного грузинського наступу.

Нещодавно Путін зайшов так далеко, що зажадав від НАТО юридичних гарантій того, що Альянс не буде розширюватися і розміщувати свою зброю поруч із Росією, маючи на увазі, що Україні ніколи не повинно бути дозволено приєднатися до Альянсу. Такі ультиматуми залишають Заходу обмежені можливості — втратити довіру в очах союзників або вдатися до сміливіших дій для стримування російської агресії.

Не випадкова міграційна криза на кордоні ЄС із Білоруссю

Навряд чи випадково нарощування російських військових сил вздовж кордону з Україною співпало зі штучно створеною міграційною кризою на кордоні ЄС із Білоруссю. Розлючений реакцією Заходу на фальсифікації виборів та відмовою визнати його законним главою держави, білоруський президент Олександр Лукашенко пригрозив припинити транзит газу до Європи та грав із життями біженців, підштовхуючи їх до кордонів Польщі та Литви, що призвело до збільшення нестабільності всередині ЄС.

Стратегія, до якої Лукашенко звернувся, схоже, ідентична маневру, який Кремль використав у 2016 році, коли Росія намагалася використати міграцію як зброю, виштовхуючи мігрантів із Росії до Фінляндії та Норвегії. Хоча спроби Росії тоді були менш успішними, схоже, що Лукашенко отримав деякі важливі уроки з російського сценарію.

Незважаючи на непрості відносини між Лукашенком та Путіним, Кремль не може дозволити Білорусі піти шляхом, пройденим Грузією та Україною на початку 2000-х років.

Міграційна криза — це помста Лукашенка Заходу, яку Росія використала, — як для відволікання уваги від України, так і для ослаблення ЄС. При цьому вона залишалася нижчою за поріг Статті 5 договору НАТО, згідно з якою збройний напад на одного члена НАТО вважається нападом на всіх його членів.

Відправивши два надзвукові російські бомбардувальники далекої дії у повітряний простір Білорусі, Путін ще раз продемонстрував, що Білорусь повністю перебуває у сфері його впливу.

І хоча жорстка політика польського уряду у відповідь на кризу зрештою зменшила потік мігрантів з Білорусі, Польщі, як і раніше, загрожують провокації на місцях у зв’язку з російськими державними ЗМІ, які постійно розповсюджують дезінформацію.

Витіснення Заходу з Південного Кавказу

Незважаючи на щільний графік Кремля, Південний Кавказ, як і раніше, залишається на порядку денному. Оскільки Грузія є єдиним надійним союзником Заходу у цих місцях, мета Росії - не допустити впливу Заходу у регіоні. Кремль створив кризу в Україні та використав нерозсудливі рішення Лукашенка у своїх інтересах. Що стосується Грузії, внутрішньополітична нестабільність і поляризація країни, що триває, дають Путіну можливість для посилення впливу Росії.

Крім того, після другої війни в Нагірному Карабаху 2020 року Москва значно збільшила свою військову присутність у регіоні, і тепер російські війська знаходяться на території всіх трьох держав Південного Кавказу.

Після укладення угоди про припинення вогню між Вірменією та Азербайджаном Росія просуває ідею створення платформи співпраці 3+3. Ця ідея, що викликає суперечки, об'єднує Грузію, Вірменію та Азербайджан з Туреччиною, Росією та Іраном в єдину структуру з метою поглиблення співпраці та забезпечення регіональної стабільності за допомогою спільних економічних, транспортних та інфраструктурних проектів. Під приводом активізації економічної співпраці Росія прагне утвердитися як домінуюча держава і, таким чином, ізолювати Грузію від Заходу.

Такий формат дозволив би Москві потенційно легітимізувати так звану незалежність окупованих територій Грузії - Абхазії та того, що Росія називає Південною Осетією, які були окуповані та визнані Росією незалежними після серпневої війни 2008 року, — просуваючи їхню участь у форматі як «незалежних» суб'єктів. Крім того, нинішня політична нестабільність у Грузії створює сприятливий ґрунт для Кремля для подальшої поляризації грузинського суспільства та представлення країни Заходу як держави, що не відбулася.

Політична напруженість, яка зберігається, останнім часом ще більше загострилася у зв’язку із поверненням до країни колишнього президента Грузії Міхеїла Саакашвілі, якого заочно визнали винним у двох справах, і який після повернення був ув’язнений. Нездатність уряду та опозиції знайти консенсус у поєднанні з нескінченними вуличними протестами посилили напруженість у грузинському суспільстві. Тим часом місцеві проросійські сили відкрито просувають насильство, мову ворожнечі та тісніші зв’язки з Росією, що є хорошим оглядом багатовимірного підходу Кремля у його прагненні змусити Тбілісі відвернутися від Заходу.

Використовуючи військову силу та інші інструменти, Кремль прагне продемонструвати, що колись багатообіцяючі молоді демократії - Грузія та Україна — все більше стають неспроможними державами, непридатними для членства в НАТО.

Захід просто втратив дуже багато часу, намагаючись врахувати інтереси Росії, і Північний потік-2 став останньою невдачею у програмі вмиротворення. Нездатність взяти до уваги уроки України та Грузії призводить до прямої загрози кордонам ЄС з боку Росії.

Нещодавні події показали, що те, що відбувається по сусідству з Росією, впливає не лише на ці регіони. Тепер Захід має обрати між стримуванням Росії та визнанням поразки — і це рішення матиме довгострокові наслідки для демократії у Східній Європі та за її межами.