Клейноди Мазепи і скіфське золото. Як Лєнін пообіцяв Україні повернути скарби, награбовані Російською імперією, і що з того вийшло

Українські політики надзвичайно зраділи звістці. Вже через кілька днів, 1 грудня, генеральний секретар праці в уряді Української Народної Республіки Микола Порш зв’язався по прямому проводу з народним комісаром у справах національностей Сталіним, і той підтвердив: так, справді, Україна отримає частину реліквій Російської імперії. І пообіцяв особисто сприяти тому, аби справу не затягували.

«Я хотів би ще сказати вам, що сьогодні представники Петроградської секції Ради за домовленістю з Радою Народних Комісарів узяли українські національні реліквії, знамена й інше, відібрані в українців в епоху Єкатєріни II, — на те, щоб перевезти їх на Україну», — сказав Сталін під час розмови.

Навесні 1918 року влада у Києві змінилася, проте наміри про повернення скарбів залишились. Гетьман Павло Скоропадський розпочав складний процес мирних переговорів із Радянською Росією, а члени його уряду прагнули прописати цю лєнінську обіцянку у міждержавному договорі, аби вона мала юридичну силу. Науковцям доручили визначити, на яку спадщину може претендувати Україна.

При Міністерстві народної освіти запрацювала міжвідомча Культурна комісія, яку очолив заступник міністра народної освіти, відомий художник та вітражист Петро Холодний. До її складу також увійшли авторитетні інтелектуали того часу: історик та мистецтвознавець Дмитро Антонович, професор Григорій Павлуцький, археолог Гнат Стеллецький, художник Георгій Нарбут та інші.

Учені провели надзвичайно кропітку роботу і за лічені тижні систематизували відомості про ті культурні скарби, які російські царі та воєводи викачували з українських земель упродовж трьох століть. У списки пограбованого потрапили, наприклад, прапори й булави українських гетьманів, які князь Алєксандр Мєншиков захопив у випаленому Батурині 1708 року.

Туди ж долучили 13 козацьких прапорів, 60 гармат та іконостас Січової церкви, загарбаний росіянами під час руйнування Запорозької Січі у 1709 та 1775 роках. Науковці також задокументували вивезення рукописів Румянцевського опису, козацьких літописів Самійла Величка та коштовних золотих знахідок із курганів Чорна Могила, Куль-Оба й Перещепине.

Але у Комісії вважали, що повернення безпосередньо вивезених речей не відновить справедливості, тому Антонович, Холодний та Павлуцький запропонували юридичну концепцію розмежування загальноімперської спадщини. Їхня логіка була така: Російська імперія століттями будувала на своїх землях центральні музеї, палаци й галереї, збираючи податки в Україні й використовуючи працю і таланти українців. Якщо населення України становило п’яту частину від усього населення колишньої Російської імперії, то тепер Українська Держава має повне законне право не лише на свої безпосередні реліквії, а й на 20% усіх загальноімперських музейних фондів, придбаних після 1654 року. І Комісія внесла цю вимогу до мирного договору.

«Всі культурні цінності (з поля мистецького тощо) походженням не з території колишньої Російської імперії в межах її на 1 серпня 1914 року, які стали державною власністю після 1654 року, в одній п’ятій загальної їх вартості», — йшлося у тексті документа.

Українська сторона підготувала розлогі додатки до договору з деталізованими переліками майна. Павлуцький та Антонович вимагали віддати Україні п’яту частину античної скульптури та танагрських теракот з Ермітажу й таку ж частку єгипетської колекції та мумій з Музею Алєксандра ІІІ у Москві. Павлуцький запропонував забрати по одній повній меблевій кімнаті з кожного імператорського палацу — Петергофа, Павловська, Царського Села, Гатчини та Зимового палацу в Петрограді. Ці гарнітури мали репрезентувати мистецькі стилі епох Пєтра І, Єлізавєти, Єкатєріни II, Павла І, Алєксандра І та Ніколая І. Археолог Стеллецький додав до списків священні реліквії: шапку Мономаха, булаву Богдана Хмельницького, подаровану царю Алєксєю Міхайловічу 1654 року, булаву Мазепи, зброю Мономаха, а також трофеї Полтавської битви 1709 року — носилки шведського короля Карла XII та мідні литаври.

А ще Комісія розробила окрему резолюцію щодо гетьманських клейнодів, постановивши: «Вимагати усі клейноди, які в різний час були забрані з України й переховуються в Петербурзі, Москві та інших містах (по церквах, арсеналах, в Ермітажу, Збройній палаті): перначі, гармати, церковні речі, забрані з Січової церкви, й т. інше».

Хто тут варвар і вандал?

Антоновича підтримали не всі. Концепція розмежування видавалась настільки сміливою, що всередині самого українського інтелектуального середовища виникли палкі суперечки. Головним опонентом радикального розмежування став відомий етнограф та співробітник Музею Алєксандра III у Петрограді Микола Могилянський: він подав до комісії детальні зауваження й пояснив свою позицію: «Культура, культурна діяльність, — це ґрунт для об'єднання, злагоди, а не арена боротьби, арена розбрату, арена для з’ясування співвідношення сил».

Вчений вважав, що не можна розрубувати сформовані музейні ансамблі. Могилянський, який доклав багато зусиль на створення української етнографічної колекції в Музеї Алєксандра III, пояснював, що всередині нього борються українець і науковець. Один справді хоче, аби Українська держава володіла такою колекцією, а іншому боляче дивитись на те, як змарнують цілісні колекції.

«Ні в якому разі не можу згодитися на Соломоновому суді над цим культурним комплексом, який склався за певних історичних умов і певним планом, з тими, хто знаходив би можливим і бажаним механічно розрубати, як в Соломоновому випадку, це дитя на дві частини» — заявив Могилянський.

Міністр народної освіти Микола Василенко також погодився з цією думкою. Він відмовився підтримувати поділ мистецьких творів, які художники створили в Росії, і наполягав, щоб Україні віддали тільки власні вивезені скарби.

Цим розбратом в українських наукових колах негайно скористалися у Росії. Радянські газети розгорнули агресивну пропагандистську кампанію й звинувачували українських Антоновича і його прихильників у «вандалізмі» та «варварстві». Цю тему підхопили й деякі європейські газети, і Культурній комісії довелося готувати офіційне спростування для закордонної преси.

«Централізаторська політика Москви зробила протягом свого панування з провінцій пустелю, — писали українські діячі. — Вивізши всі цікаві старовинні речі, всі твори художників, всі архівні матеріали — всю спадщину минулого культурного життя до своїх центральних збірок, які тепер після відокремлення України в осібну державу остануться за кордоном. Таке становище нової держави є ненормальне і вона мусить повернути собі свої національні скарби».

Порожні обіцянки

Досить скоро ці переговори зайшли у глухий кут. Бо насправді Лєнін не збирався віддавати скарби Україні - ні Українській Центральній Раді, ні Гетьманату, ні жодній іншій владі, яка обирала власний шлях і не корилась вказівкам більшовиків.

У той час, коли у Скоропадського працювала комісія, створюючи перелік артефактів, Рада народних комісарів РРФСР ухвалила таємне рішення вести подальші переговори виключно з пробільшовицькою фракцією, повністю ігноруючи законний уряд у Києві. І коли петроградські українці, за дорученням київської влади, звернулися до Сталіна, той відповів відмовою.

Свідки тих подій розповідали, що Сталін власноруч розірвав паперовий документ про передачу клейнодів, який сам же нещодавно підписав.

А влітку та восени 1918 року запрацювала репресивна машина: чекісти влаштували масові арешти українських науковців, меценатів та колекціонерів, які перебували на російській території. У червні співробітники ВЧК заарештували в Москві історика зброї та знавця військової справи Всеволода Арендта, вилучивши його наукові рукописи. Така ж доля спіткала у Петрограді співробітника Комісії з реєстрації української старовини Павла Потоцького. Міністру закордонних справ Української Держави Дмитру Дорошенку довелось докласти величезних зусиль, щоб визволити їх з в’язниці. Проте, у 1937−38 роках обох науковців знищать під час сталінських репресій, зокрема Потоцький загине у Лук’янівській в’язниці.

Радянська делегація остаточно саботувала мирний процес і в односторонньому порядку денонсувала попередні угоди. А згодом більшовики знову розпочали пряму військову агресію проти України. Коли вони захопили країну, один з найперших циркулярів ВЧК зобов’язував місцеві органи конфісковувати художньо-історичні цінності в усіх регіонах. Московські та пітерські сховища залишили у себе не лише ті скарби, які награбувала імперія, а й поповнились новими.