Поки Кремль веде жорстку війну проти України. Чому багато країн мовчать?

Десятки урядів поза межами Європи та Північної Америки неохоче засуджують Росію, а багато інших утримуються від приєднання до багатосторонніх санкцій. Китай мовчазно підтримував Кремль відтоді, як у лютому він підтвердив «безмежну» китайсько-російську дружбу. Кілька інших відкрито підтримали Росію, зокрема Білорусь, яка стала плацдармом для російського вторгнення.

Тим часом інші уряди зайняли невизначену позицію. Президент Бразилії Жаїр Болсонару багатозначно заявив, що його країна «не ставатиме на чийсь бік». Індійські лідери підтвердили свою політику неприєднання, маючи на увазі, що їхня нація прагнутиме залишатися осторонь боротьби. Південна Африка, Пакистан та багато інших йдуть тим самим шляхом.

Як фахівець у галузі міжнародної політики, я вважаю, що реакція на недавню російську агресію кидає світло на те, як уряди країн так званого Глобального Півдня будуть поводитися у разі початку нової холодної війни. Якщо урядам не загрожують безпосередньо, багато хто, мабуть, проповідує концепцію неприєднання — політику, спрямовану на те, щоб уникнути сильної підтримки Заходу або його основних суперників у Москві та Пекіні.

Неприєднання може бути розумною стратегією для окремих країн як спосіб зберегти автономію та уникнути вибору між великими державами, який може їм дорого коштувати. Проте я вважаю, що міжнародний мир і безпека постраждають, якщо надто багато держав відмовляться ставати на чийсь бік у таких справах, як Україна.

Значення неприєднання

Концепція неприєднання виникла у 1950-х роках. Це означало відмову приєднатися до суперницьких блоків часів холодної війни, очолюваних Вашингтоном і Москвою. Ця концепцію запропонувала група лідерів після Другої світової війни, зокрема Джавахарлал Неру з Індії, Сукарно з Індонезії, Гамаль Абдель Насер ​​з Єгипту, Квамі Нкрума з Гани та Йосип Броз Тіто з Югославії.

Попри те що вони представляли широкий спектр політичних ідеологій, всі вони розглядали неприєднання як спосіб протистояти колоніальним та імперіалістичним силам, зберегти незалежність і не втручатися у радянсько-американський конфлікт.

Неприєднання може створити проблеми для міжнародної безпеки

Ці ідеї призвели до створення в 1961 Руху неприєднання — вільно організованої групи, до якої незабаром увійшли більшість країн і населення світу. Рух керувався кількома основними принципами, зокрема антиколоніалізм, антиімперіалізм, повага до суверенітету та територіальної цілісності, ненапад і невтручання.

Однак із самого початку рух зіткнувся з дилемою. Коли сильна держава порушує основні принципи, як-от суверенітет і територіальна цілісність, чи мають члени Руху неприєднання виступати проти нього?

Різноманітні члени руху іноді займали єдині тверді позиції. Наприклад, вони виступили проти колоніального панування в Родезії та проти апартеїду в Намібії та Південній Африці. Однак, коли інтереси наддержав зачіпалися безпосередніше, держави, що не приєдналися, не змогли домовитися про те, чи потрібно приймати чийсь бік.

Ліві лідери в таких державах, як Куба та В'єтнам, бачили в західних державах неоімперську загрозу і явно стали на бік Москви, незважаючи на приєднання до Руху неприєднання. Консервативні держави, такі як Саудівська Аравія та Марокко, постійно схилялися у бік Вашингтона. Багато хто прагнув відносного нейтралітету. Але всі ці держави залишилися в русі, який не має узгодженого стандарту щодо того, який ступінь приєднання є прийнятним.

Розбіжності між членами Руху неприєднання підірвали їхню здатність чинити колективний вплив, навіть коли наддержави грубо зневажали норми суверенітету і самовизначення.

У 1979 році, наприклад, думки членів були глибоко поділені з приводу радянського вторгнення в Афганістан. За осуд радянського вторгнення в ООН проголосувало 56 осіб, але дев’ять підтримали Москву, а 26 утрималися. Ці цифри дуже схожі на нещодавні голоси щодо України. Розбіжності щодо радянської війни в Афганістані послабили Рух неприєднання та підірвали його здатність забезпечувати дотримання міжнародних норм і впливати на радянську політику.

Актуальність руху знизилася після холодної війни, оскільки його різноманітні члени щосили намагалися визначити свою роль у світі, який більше не визначається радянсько-американським протистоянням. Проте рух вижив, і його 120 членів нещодавно відсвяткували 60-річчя групи у Белграді.

Постійні дилеми

Сьогодні Рух неприєднання стикається з новими викликами, оскільки війна в Україні продовжується.

Для багатьох урядів в Африці, Азії, на Близькому Сході та в Латинській Америці неприєднання залишається привабливим. Більшість із них сильно залежать від торгівлі, допомоги та інвестицій як з боку західних держав, так і з боку Китаю (якщо не від Росії). Отже, вибір сторони може завдати економічної шкоди. Ця небезпека є очевидною для Білорусі, яка зіткнулася з жорсткими санкціями Заходу за допомогу російським військовим зусиллям. Країни, які виступають проти Росії, також ризикують виснажливими відключеннями електроенергії. Прийняття сторони проти Китаю в будь-якому майбутньому сценарії, такому як конфлікт через Тайвань, обійдеться ще дорожче.

Відносне неприєднання також привабливе з погляду безпеки. Це дає можливість урядам отримувати зброю з кількох джерел та обмежувати залежність від будь-якої однієї держави. Це важливий фактор для Індії, яка, як і раніше, сильно залежить від російської зброї, і меншою мірою для таких країн, як В'єтнам.

Неприєднання також допомагає тримати дипломатичні двері відчиненими. Це подобається урядам, які побоюються втратити політичну автономію, якщо вони надто покладаються на політичну підтримку однієї могутньої держави чи блоку.

З усіх цих причин неприєднання, ймовірно, буде, як і раніше, звичайним явищем. Насправді, його стратегічна привабливість зараз, можливо, сильніша, ніж під час холодної війни, через більшу глобальну інтеграцію. На відміну від 1950-х років, зараз більшість країн мають міцні економічні, політичні та, в деяких випадках, військові зв’язки як зі Сходом, так і із Заходом.

Неприєднання може бути розумною політикою окремих країн, але може створити проблеми міжнародної безпеки. Президент Росії Володимир Путін розвіяв ілюзію про те, що територіальні завоювання та війни між великими державами пішли у минуле, і, таким чином, пробив визначальні засади Руху неприєднання. Небажання прийняти чийсь бік у такому очевидному випадку агресії може послабити міжнародні норми та підірвати глобальну безпеку.

На цьому етапі більшість членів Руху неприєднання засудили атаки Росії. Але лише один Сінгапур запровадив санкції. Інші знімають із себе відповідальність, перетворюючи війну в Україні на тягар для Сполучених Штатів та їхніх основних союзників.

Тим самим вони полегшують Кремлю ведення жорстокої воєнної кампанії. Вони посилають сигнал про те, що агресія та територіальне захоплення з боку великих держав будуть допущені. Я вважаю, що це велика упущена можливість захистити антиімперські норми, що лежать в основі Руху неприєднання. Члени руху глибоко зацікавлені у відновленні цих норм від імені України, оскільки вони є одними з найуразливіших і незабаром можуть стати наступними.

Переклад НВ

НВ має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок The Conversation. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал опубліковано на The Conversation

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ