Молоді жінки без знання мови. Як сотні тисяч українок, тікаючи від війни, пережили насильство в Європі

допомогти з житлом і облаштуванням у Німеччині та запропонував роботу в одному з родинних закладів. За деякий час стосунки Юлії та Омара переросли в романтичні — вона переїхала до нього, пізніше в пари народився син. Однак спільне життя закінчилося для українки вкрай драматично: одного дня три брати Омара накинулася на українку з кулаками та виставили її на вулицю з речами. Причому дитину матері не віддали.

Історію Юлії NV дізнався від німецького адвоката, який займався справою українки та поділився на умовах анонімності. За його словами, українські біженки все частіше стають жертвами насильства через їхнє вразливе становище.

І статистика це підтверджує: з початку повномасштабної російської агресії кожна четверта українка зазнала фізичного, психологічного або сексуального насильства, йдеться у доповіді Агенції Євросоюзу з основних прав (FRA). За даними дослідження, 39% з них скривдили на території України, а 62% — постраждали в інших країнах, куди перемістилися через війну. Усього на кінець грудня минулого року під тимчасовим захистом у ЄС проживали майже 4,35 млн громадян України, і жінки віком від 18 до 65 років складають майже 44% з них.

NV розбирається, чому сотні тисяч українок стикаються із насильством в Європі і що робити у таких ситуаціях.

У Німеччині — безпечніше

Після початку повномасштабного вторгнення українські жінки, що масово виїжджали з батьківщини, переважно потрапляли в групу ризику через незнання місцевої мови, відсутності роботи, постійного місця проживання та фінансових заощаджень, вважає Самі Невала, провідний експерт FRA з питань насильства. За його даними, загалом 32% жінок віком від 18 до 29 років, що перебувають під тимчасовим захистом у Чехії, Німеччині та Польщі, зазнали фізичного та сексуального насильства.

«Майже 9 з 10 постраждалих повідомили про довгострокові психологічні наслідки [після інциденту], — ділиться Невала статистикою, — а саме тривогу, відчуття вразливості або втрату впевненості собі».

За його словами, безробітні українки без вищої освіти удвічі частіше стають жертвами нападів. Причому наражаються на небезпеку вони здебільшого у великих європейських містах, натомість у сільській місцевості ситуація спокійніше.

У Німеччині, яка прийняла найбільшу кількість переселенців з України — 1,2 млн людей, тоді як друге та третє місце посідають Польща й Чехія з 970 тис. і 393 тис. відповідно, — подібних кримінальних випадків трапляється менше, ніж в інших європейських країнах, продовжує Невала. А повʼязано це з тим, що українці в Німеччині відразу почали отримувати достатню фінансову допомогу, і це дало можливість жінкам ігнорувати неоднозначні або підозрілі пропозиції роботи або оренди житла.

Фахівчиня з комунікацій Анастасія Лукашевич, яка отримала статус тимчасового захисту в Німеччині, також вважає, що українки почуваються безпечніше саме у цій країні. Хоча агресивні випади від німців теж трапляються, додає вона.

«Німці не соромляться в емоціях, — розповідає вона про власні спостереження, — особливо в компаніях, де шеф — цар і Бог. Українки зазнають булінг на роботі, та й сусіди їх ображають».

Інший розповсюджений приклад — неминуча дискримінація при наданні послуг у державних установах під час взаємодії із німцями з російським корінням та емігрантами з РФ, продовжує Лукашевич. І згадує випадок, коли українка звернулася у Федеральне відомство з питань міграції та біженців і попросила надати їй перекладача, щоб зрозуміти усю інформацію. Але допомагати з перекладом прийшла росіянка, яка зумисно надала їй неправдиві дані.

Німці також можуть зловживати поганим знанням українок власних прав, обманювати при виплаті зарплатні й у підрахунках робочих годин, ставити незручні зміни, ділиться досвідом Лукашевич.

«Людина працює 140 годин, а платять їй за 120, — додає вона. — А боротися з несправедливими діями роботодавця — нереальна місія».

Та все ж, попри це, прояви антипатії німців до переселенців не йдуть в жодне порівняння з ситуацією в Польщі, впевнена Лукашевич. Там, окрім ксенофобії та закликів «забиратись в Україну», можна потрапити й під гарячу руку.

Так, польський мовник TVP описував кілька випадків із українкою Адріаною. Одного дня вона із родиною приїхала до церкви, а після богослужіння побачила, що її автівку пошкодили вандали: українські номери були зірвані, шини проколоті, а на кузові — напис фарбою Wracajcie na Ukrainę, що означає Вертайтесь в Україну.

Іншого разу на Адріану напав в автобусі п’яний поляк, вигукуючи ксенофобні образи. «Він все верещав: „Чого ти тут сидиш? Ану йди звідси“, — розповіла потерпіла журналістам. — Йому не сподобалось, що я розмовляла по телефону українською».

Олександр Пестриков, експерт варшавського правозахисного фонду Український дім, зауважує: якщо одна українка виїжджає з Польщі з фінансових мотивів, то ще десять роблять це через приниження їхньої гідності.

Утім, серед українок, з якими спілкувався NV, є й ті, хто за ці роки не побачили жодних проявів агресії з боку місцевих. Одна з них — Катерина, яка попросила не називати її прізвище, переїхала із Запоріжжя до Праги у 2023 році й наразі праює у косметологічному салоні. За її словами, вона навіть не чула про насильницькі прояви з боку чехів.

«Складається враження, що в Чехії відсутнє це ганебне явище, — каже перукарка. — Прага нам одразу виставила умови „працюй або виїжджай“, тож українки швидко стали фінансово незалежними від чоловіків».

У пошуках справедливості

В FRA підрахували, що 72% українок, які пережили фізичне чи сексуальне насильство, розповіли про ці інциденти лікарям, юристам, рідним, друзям або представникам релігійних й соціальних організацій. Однак через страх помсти з боку кривдника лише 12% заявили у поліцію.

Українка Юлія, в якої партнер-ливанець забрав дитину, теж боялась звертатися до правоохоронців, розповідає її німецький адвокат. Однак все ж наважилась написати заяву.

«Але коли поліцейські оформлювали протоколи, — ділиться деталями справи співрозмовник NV, — офіцер їй зауважив, що не можна зовсім не володіти мовою країни перебування».

Місцеве адвокатське бюро надало жінці безкоштовну правову допомогу, але в суді родина Омара порушила питання про позбавлення її батьківських прав. Улітку минулого року Юлія змушена була повернутися в Україну без дитини. Подальша її доля невідома.

Юрист Сергій Антонов, який веде адвокатську практику в Чехії, розглянув цей випадок на прохання NV. За його словами, захист прав українки був ускладнений через її фактичний статус: переселенка залежала від державних виплат і офіційно не працювала. Натомість батько дитини є громадяном Німеччини та сплачує податки зі свого бізнесу.

«Українка не довела наявність доходу, достатнього для утримання дитини, — коментує фахівець. —  А щоб зафіксувати побої, треба вміти спілкуватися із правоохоронцями та хоча б мінімально знати німецьке законодавство. Як видно з усього, поліція не заглиблювалась в суть цієї справи».

Випадки насильства за участю вихідців із країн Близького Сходу комунікаційниця Лукашевич пояснює культурними розбіжностями із гіршим ставленням до жінок, аніж до чоловіків.

«До моєї неповнолітньої доньки якось під час поїздки потягом загравав турок, — розповідає Лукашевич, — але вона одразу сказала, що їй 16 років, тож він залишив її в спокої. Наглядна ілюстрація, що східні чоловіки легко чіпляються до жінок будь-якого віку».

Експерт Невала зі свого боку радить жертвам насильства максимально швидко звертатися до правоохоронців, а при виникненні проблем — до гуманітарних організацій. Він також заохочує представників влади Чехії, Польщі та Німеччині страхувати українських жінок фінансово.

«Чиновники не мають права залишати жінок без грошей, — впевнений Невала. — Українкам потрібно небагато: комфортне житло та робота за спеціальністю у разі зменшення матеріальної допомоги. Жінки не повинні бути беззахисними».