Рішення Європейської Комісії, Європейського Парламенту та Європейської Ради надати Україні статус країни-кандидата на вступ в Євросоюз має той дивний присмак, коли є всі причини почуватися щасливим, але пересторога у вигляді війни залишається з нами.
Ми довго йшли до Євросоюзу. Перші гасла про потребу стати країною-членом ЄС лунали ще на Помаранчевому майдані 2004-го, коли крок в напрямку цього блоку робили країни-сусіди. Але Україна тоді, в 2004-му, була ще дуже сирою — і навіть західні союзники мусили серйозно ставитися до статус-кво епохи Леоніда Кучми, визнаючи, що вектор розвитку держави значним чином залежить від фінансово-промислових кланів.
Рух до Євросоюзу в 2010—2013 роках був цілковитим болотом. У Київ регулярно приїздив Штефан Фюле, єврокомісар з розширення, але давав подекуди вкрай невтішні висновки про корумпований уряд Віктора Януковича та Миколи Азарова — і з часом ці висновки ставали все гіршими. Азаров на засіданнях Кабміну по середах давав команди про гармонізацію українського законодавства з європейським, але сам не вірив у це.
Втім, саме прописаний в часи Азарова текст та переклад угоди про асоціацію з ЄС став фундаментом того документу, що його підписав уряд Арсенія Яценюка в 2014-му. Відтоді ми не без проблем отримали безвізовий режим з ЄС та суттєве покращення торгівельних умов.
Починаючи з 2014-го, Україна намагалася переконати Євросоюз у своєму економічному потенціалі, використовуючи це як аргумент на користь свого членства у блоці. Зрозуміло ж, що під гаслами «Хочемо кредитів із Брюсселю» в Євросоюз жодна цивілізована країна не вступає. План вступу до ЄС — це насамперед план того, що ти можеш дати Євросоюзу, а не взяти від нього.
Станом на 2014−2015 роки, Брюссель вже бачив, як надані Польщі та Угорщині кредити, гранти, інфраструктурні фонди здатні змінити ці країни на краще, але це зовсім не обов’язково супроводжується повною лояльністю цінностям ЄС. Прем'єр Арсеній Яценюк це розумів, але в нього в самого не було в розпорядженні тієї макроекономіки, яка б мала переконливий вигляд для ЄС. Прем'єр Володимир Гройсман, здається, вважав, що вступ до ЄС — то взагалі мрія, про яку слід думати році десь так у 2035-му.
Гройсман вважав, що вступ до ЄС — то взагалі мрія, про яку слід думати році десь так у 2035-му
Згадую своє відрядження до Брюсселю восени 2016-го. Тоді, на зустрічі з єврокомісаром Йоганнесом Ханом я порушив питання економічного аргументу й доцільності України бути серед членів блоку, адже наша країна точно може показати хороші результати, принаймні, в аграрному секторі. Єврокомісар Хан, який вже на той момент бачив відсутність поступу в багатьох українських реформах, сказав мені тоді — якби хоча би почалася велика приватизація, то європейські компанії повірили би в український ринок, але великої приватизації немає.
Тодішні брюссельські розмови про приватизацію, наприклад, українських атомних електростанцій взагалі сприймалися як фантастика — готовність європейських енергетичних компаній вкладатися в Україну була, але ж ми знаємо, що Енергоатом — настільки сувора структура, де пожежна безпека має суттєво більший пріоритет, ніж питання акціонерного капіталу та технологій.
У 2018-му євроінтеграція України почала здаватися вічною історією, в яку взагалі вже мало хто вірив: говорили про 2030-ті як ймовірний часовий проміжок вступу до блоку. Разом з Брекзитом поширилася пропаганда про те, що Євросоюз — не настільки прогресивна система, щоб аж так сильно до неї прагнути. Внесення прагнення вступу до ЄС в Конституцію хоча і мало свій позитивний вплив, але мало вигляд, значним чином, як електоральний хід Петра Порошенка.
Наступного, 2019-го року, економіка суттєво оживилася. Зміцнення гривні, зростання ВВП, оптимістичні заяви уряду Олексія Гончарука. Втім, цього все ще було недостатньо, щоб переконати Євросоюз в тому, що Україна йде туди давати, а не брати. Готових брати від Брюсселю багато, а от готових давати значно менше.
Ми, як могли, нахвалювали український бізнес, його креативність та інноваційність, його спроможність іти в ногу з часом. Ми з лупою вишукували ті речі, де Україні вдавалося бодай трошки випередити хоча б одну з європейських країн. Згодом на допомогу прийшла цифровізація, коли в Україні розцвіли банківські мобільні додатки, електронний документообіг і запис на вакцинацію від Covid-19 через систему Helsi.me.
Але цифровізація відбувалася і у Вірменії, і у Грузії, і на Балканах. Те, що ми хотіли подати як справжній український економічний ексклюзив, було лише загальним східно-європейським трендом, де Україна хоча і мала успіхи, але мало вигляд лише як декор у квартирі, в той час як сама квартира залишалася типовою радянською нерухомістю, в якій у 2004-му зробили ремонт.
В 2021-му ми вже не знаходили собі місця, адже потенціал української економіки був єдиним орієнтиром для всієї країни, а Євросоюз взагалі не поспішав цей потенціал визнавати достатнім, аби надати Україні хоча би статус країни-кандидата. Тоді ще залишалися ходи для проведення більш глибоких реформ — пенсійної, фінансової, соціальної — але на той момент ми більше обговорювали квартири Олександра Дубінського, на котрого США наклали санкції, аніж прогрес у реформах.
Зараз нам страшенно важко визнати, що попри нашу віру в економічний потенціал України — економічних аргументів переконати Брюссель відверто не вистачало. Брюссель не розумів ні паузи в спробі під'єднати українську енергосистему до європейської, ні страшенно складні, комплексні проблеми, що стосувалися верховенства права.
Розмова про верховенство права була, на жаль, зручним інструментом, щоб Брюссель міг сказати своє тимчасове «ні» Україні, а Україна могла робити вигляд, що євроінтеграція — це історія не про покращення умов життя, а про якусь таку бюрократію, яку точно не обговорюють між собою пенсіонери на лавці біля будинку на околиці Черкас чи Сум.
Ідея впровадження верховенства права в конкретній країні походить ще з 1950-х, коли Державний департамент США розробляв стратегію свого потенційного втручання в розвиткові країни для покращення ситуації в них. Вже війна у В'єтнамі в 1960-х між комуністичними силами Півночі та демократичними силами Півдня передбачала, за американським планом, стадію побудови системи верховенства права після перемоги над Північчю. Але попри величезні зусилля, вкладені Америкою в розвиток інституційних спроможностей південного В'єтнаму, той навчився воювати, однак не навчився вести повноцінну домашню політику.
Відтоді всі великі зовнішньо-політичні стратегії країн Заходу мали власний пункт щодо верховенства права. Є він і в Брюсселя — інакше і бути не могло. Якщо хтось думає, що спроби змінити Україну і зробити з неї успішну країну унікальні — то ні, переконую вас, в 1950-х США так само вірили у В'єтнам, пізніше в Ірак та Афганістан, а в 2000-х Брюссель так само повірив в Угорщину та Польщу.
На відміну від Угорщини та Польщі, в яких теж на момент вступу в ЄС насправді не вистачало економічних аргументів, Україні допомогла її армія. Збройні сили України допомогли нашій державі отримати статус кандидата на членство в ЄС.
Зараз Брюссель суттєво підвищив пріоритетність безпекової політики, а тому перспектива залучення країни-члена, чия армія має найсвіжіший, найважчий досвід повномасштабної війни в сучасній Європі — це настільки вагомий аргумент, що пройти повз нього просто неможливо.
Це вимагає подальших зусиль від України. Ми вже не можемо ставитися до війни, яку веде проти нашої країни Росія, просто як до боротьби за виживання. Йдеться про більше. Йдеться про те, щоб створити сучасну, комфортну систему безпеки, зокрема реагування на повномасштабне вторгнення, яку Україна могла би покласти в спільну справу, котру робить Євросоюз.
В Євросоюзу чимало безпекових проблем — країни Північної Європи та Балтійського регіону теж мають кордони з Російською Федерацією, а в деяких інших регіонах, наприклад на Балканах, сильним є вплив російської інформаційної пропаганди. Тому Україна з її досвідом протистояння методам війни, що включають не лише бойові дії, але й гібридний інструментарій, є дуже важливою для Брюсселя.
Десь я розумію розчарування всього того покоління оптимістів, котрі вважали, що українська аграрна галузь та ІТ-сектор настільки цікаві та перспективні, що самі потягнуть всю країну в Євросоюз. Однак, мабуть, брак економічних аргументів є тим дзвіночком, що його мають почути і аграрна, і технологічна галузь. Важко здивувати Європу цифровим сервісом взаємодії з клієнтом, коли вона має такі компанії, як Spotify, SAP та найсучасніше регулювання технологічної індустрії.
Якщо аграрна галузь страждала на те, що була зосереджена на зерновій сировині, то українська ІТ-галузь, практично відмовившись від створення продуктів для кінцевого споживача і зосередившись на заробітках у B2B сегменті, була грошовитою, але без родзинки.
Втім, причин для шкодування насправді немає. Це дуже круто — мати потужну армію, мати безпекові аргументи, мати досвід протистояння масштабній агресії. Якщо ми говоримо про емоційний рівень статусу країни-кандидата на членство в ЄС, то дійсно, слід подякувати за це українській армії. Якби не вона, круглі столи про необхідність впровадження верховенства права, перш ніж сама розмова про членство в ЄС стане можливою, продовжувалися би ще безкінечно довго.
Безумовно, Брюссель ще виставить свої умови і про верховенство права, і про певні внутрішні реформи, однак тепер рівень його щирості, взаємності, солідарності з нашими інтересами суттєво вищий.
А от зупинятися Україні в своїх євроінтеграційних планах точно рано. Крім членства в ЄС, потрібно також мати на меті членство в єврозоні, тобто запровадження валюти євро як повноцінного платіжного засобу. Лише так Україна зможе захиститися від постійних ризиків девальвації, інфляції, фінансової нестабільності. Лише так зможе перестати бути країною-заручницею високих відсоткових ставок. Делегування функції забезпечення фінансового здоров’я України Європейському центральному банку мало би відверто позитивні наслідки для всієї нашої економіки.
Є ще й естетичний аргумент. Україна повинна мати вигляд як країна ЄС, а не лише мати сучасне законодавство та європейські цінності. Тому повоєнна відбудова — це не просто економічний стимул, але й привід змінити обличчя України, щоб зробити її кращою версією того, до чого ми всі звикли. Брюссель теж вміє дивитися трошки далі Хрещатика й помічати проблеми українського регіонального розвитку, розвитку сільських територій.
Знаєте, є цей побутовий аргумент — стиль життя в карпатському селі на Івано-Франківщині практично нічим не відрізняється від стилю життя в аналогічному карпатському селі в Румунії, яка є членом ЄС. Такі самі люди роблять таку саму бринзу і співають такі самі пісні. Однак Україні все ж варто звернути окрему увагу на розвиток сільських територій, хоча це неймовірно важко та потребує інвестицій. Ми просто не маємо права дати розриву між сільською та міською культурами розширюватися надалі.
Ми маємо вивчити урок європейських цінностей. Маємо навчитися пишатися тим, що ми — не лише українці та українки, але й європейці. Добробут, порядок, верховенство права — ось точки перетину Києва з Брюсселем. І нехай брюссельські супермаркети зачиняються о 20:00, а київські — о 23:00, спільного в нас має бути набагато більше.
Це прості, елементарні уроки. Взаємна повага, толерантність, готовність до змін, готовність захищати власні права, відповідальність за долю всього континенту. Так, українська армія надала всій нашій країні аванс, завдяки якому ми тепер маємо шанс стати членом ЄС, але від кожного та кожної з нас залежить, щоб до цього авансу ми додали власну додану вартість.
Жити по-європейськи, робити бізнес по-європейськи, розуміти політику по-європейськи. Зараз в нас вже просто немає права виправдовуватися тим, що Україна — пострадянська держава, де багато що завжди йшло не так. Радянське минуле — десь далеко, а зараз ми маємо вивчити нашу роль та нашу місію як потенційної країни-члена Євросоюзу.
Це — та новизна мрій, яка нам усім дуже зараз потрібна. Ми — в одній лізі з Німеччиною, Францією, Данією, Фінляндією та іншими прекрасними країнами. В нас вірять. Нас підтримують. На нашу перемогу у війні зроблено величезну ставку. Це дає нам привід для щастя, але й накладає на нас відповідальність. Сподіваюся, ми всі знаємо, що з цією відповідальністю робити.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди НВ