Нова норма. Чи дійсно війни в Україні та Ірані ніколи не закінчаться?

— їх розпочали наддержави, які розраховували дуже швидко — за лічені тижні — досягти своїх військових цілей, але їм це не вдалося. Натомість вони загрузли у виснажливих і дорогих війнах на виснаження. Тут немає місця блискучим тріумфам на полі бою, блискавичним наступам чи тактиці «шоку й трепету».

Будь-які спроби здобути велику перемогу розбиваються об стратегію слабших супротивників, які чудово розуміють: їхній єдиний шанс — виснажити ворога, методично виснажуючи його живу силу, моральний дух і промисловий потенціал або перекриваючи критичні вузли логістики, такі як Ормузька протока. Як іронічно зауважив один американський чиновник ще під час затяжної війни у В'єтнамі: «Єдине, що складніше, ніж втягнутися у війну, — це вийти з неї».

Єдине, що складніше, ніж втягнутися у війну, — це вийти з неї

У обох війнах наддержави — США та Росія — ведуть боротьбу відповідно проти Ірану та України, яких зазвичай вважають слабшими супротивниками. Однак у підсумку вони самі опинилися заручниками відчайдушного опору тих, хто проявив вражаючу стійкість перед обличчям дедалі потужніших ударів.

У випадку з Україною йдеться про народ, який має високий технологічний потенціал і категорично відкидає як самого Путіна, так і саму ідею можливого повернення під російське панування. Загроза з боку Москви має для українців ще й екзистенційний характер, оскільки Путін фактично оголосив свою війну, спрямовану на знищення українського народу, його культури та мови.

Перед обличчям такої небезпеки для них не існує ані занадто великих жертв, ані занадто довгої війни. У підсумку 39,5 млн українців, поступаючись противнику в чисельності, фактично переписали правила сучасної війни. Вони створили одні з найсучасніших безпілотників, облаштували смертоносні зони ураження та в рекордні терміни розгорнули військово-промисловий комплекс, який сьогодні виробляє більше зброї, ніж будь-яка країна НАТО, за винятком США.

Що стосується Ірану, то його 93-мільйонне населення, по суті, перебуває в становищі заручника жорстокого режиму релігійних фанатиків, який становить екзистенційну загрозу для США, Ізраїлю та сусідніх арабських держав. Іранські аятоли є союзниками Путіна і неодноразово закликали до знищення Америки та Ізраїлю. Однак, на щастя, вони не здатні втілити ці погрози в життя без отримання ядерної зброї.

Саме спроба Ірану заволодіти такою зброєю й призвела до нинішньої війни. Ймовірно, вона триватиме — завдяки регіональним угрупованням, що залишаються підконтрольними Тегерану, а також тому, що населення країни не в змозі повалити чинний режим. Лише за останні кілька років у боротьбі з владою загинули десятки тисяч іранців, які брали участь у вуличних протестах.

Обидві війни зайшли в глухий кут. Жодна зі сторін не перемагає і не зазнає поразки, тому домогтися переговорів і припинення вогню виявляється надзвичайно складно. Додаткові труднощі створює участь у цих конфліктах демократичних держав. Громадська думка та вибори мають непропорційно великий вплив на рішення США, пов’язані з веденням війни.

У випадку з Україною обрання Дональда Трампа лише затягнуло конфлікт через його неоднозначну позицію. Він не хотів нести витрати на підтримку України і прагнув домовитися з Росією, незважаючи на її агресивне вторгнення. Трамп чинив тиск на Київ, домагаючись поступок, а потім переклав основний фінансовий тягар війни на Європу. Цей крок також сприяв затягуванню конфлікту, оскільки Європа — не єдина держава, а союз країн, у якому рішення ухвалюються політичним шляхом і вимагають часу.

Водночас європейські країни твердо налаштовані й надалі фінансувати підтримку України, розглядаючи її протистояння з Росією як питання власної безпеки. Парадокс полягає в тому, що саме ця рішучість дивним чином сприяє продовженню війни.

У випадку з Іраном участь Трампа в останньому конфлікті була зумовлена виключно аргументами прем'єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу, який заявляв, що Іран наблизився до створення власної ядерної зброї. Це стало достатньою підставою для завдання ударів.

Так, у червні 2025 року США та Ізраїль атакували ймовірний іранський ядерний об'єкт та низку воєнних цілей. Цей конфлікт отримав назву «12-денної війни». Потім, 28 лютого 2026 року, розпочалася нова «40-денна війна»: союзники знову завдали ударів по іранських ядерних об'єктах та військовій інфраструктурі, а також ліквідували частину вищого керівництва країни, включно з аятолою Алі Хаменеї.

У відповідь Іран завдав удару по сусідніх арабських державах, — у результаті загинули шестеро американців на військових базах США на Близькому Сході, — а також перекрив Ормузьку протоку та спровокував міжнародну кризу на нафтовому ринку.

У березні ліванське угруповання «Хезболла», що діє як союзник Ірану, завдало удару по Ізраїлю у відповідь на загибель аятоли. Це остаточно втягнуло Ліван у конфлікт. Вже 2 березня Ізраїль розпочав масовані бомбардування та вторгнення в країну і нині контролює приблизно п’яту частину її території.

Ця ситуація наочно ілюструє ще одну причину, через яку воєнні операції часто перетворюються на війни на виснаження: у конфлікт неминуче втягуються союзники та інші держави.

Вже наступного дня після того, як переговори між Іраном і США почали давати перші результати і 7 квітня було підписано угоду про припинення вогню, Ізраїль завдав масштабного авіаудару по Лівану. Це призвело до серйозного розладу між Трампом і Нетаньягу — американський президент назвав останнього «божевільним». Відтоді періоди переговорів і нових ударів постійно змінюють один одного.

Оголошена 15 червня угода має лише попередній характер, це тимчасовий компроміс, який відкладає вирішення ключових проблем на майбутнє.

Ці війни затягуються через запеклі бойові дії, внутрішні розбіжності в союзах, особливості демократичного устрою або просто політичне позування. Іран не припинить дестабілізувати ситуацію в регіоні, тим більше що правлячий режим жорстко утримує владу, а блокада Ормузької протоки надала Тегерану потужний важіль тиску на переговорах.

Додатковим бонусом для Ірану став розкол у західному альянсі, що зіграв на руку і його союзнику — Росії. Свого часу Трамп так і не зміг залучити азійські та європейські країни, що залежать від проливу, до своєї кампанії, щоб ті направили флот на допомогу США для забезпечення свободи судноплавства. У підсумку йому довелося піти на певні домовленості з Іраном.

Головна схожість між цими двома конфліктами полягає в тому, що «слабші» сторони — Україна та Іран — успішно ведуть війну, спрямовану на економічне виснаження супротивника. Саме це дає їм важіль тиску, що дозволяє протриматися довше за свого ворога.

Теоретично війна Росії проти України, яка за тривалістю вже зрівнялася з Першою світовою, ризикує перетворитися на черговий затяжний конфлікт, воєнне болото за зразком В'єтнаму чи Іраку. Повномасштабне вторгнення в Україну триває вже понад чотири роки, тоді як війна у В'єтнамі тривала 19 років, в Іраку — 8, а протистояння з Іраном — вже кілька десятиліть.

Наразі можна з упевненістю констатувати: Росія не перемагає, Україна не програє, і те саме справедливо для США, Ізраїлю та Ірану. Єдиний сценарій, за якого Україна здобуде перемогу, — це повний крах російської армії, відставка Путіна або банкрутство російського уряду.

Той самий сценарій виснаження можна застосувати і до Сполучених Штатів, і до Ірану. Єдиний шанс на перемогу для Америки — це падіння влади аятол, але проблема полягає у втомі самого американського суспільства, яка наростає. Як зазначають експерти, Пентагон за часів Трампа вимагає збільшити оборонні асигнування на 44%, хоча відомство не здатне завдати поразки Ірану, чий військовий бюджет становить ледь 1% від американського. Саме тому Трамп і пішов на «мирну угоду». До того ж — «на носі» проміжні вибори до Конгресу.

Трагедія полягає в тому, що подібні війни не закінчуються — вони лише поступово затихають або відкладаються на потім. І в Україні, і в Ірані домогтися остаточної перемоги буде, як і раніше, вкрай важко. Обидві ці кампанії перетворилися на війни на виснаження, які, на жаль, стали новою нормою сучасного світу.

Переклад NV

NV має ексклюзивне право на переклад та публікацію колонок Дайан Френсіс. Повторна публікація повної версії тексту заборонена.

Вперше опубліковано на dianefrancis.substack.com