Вперше надруковано у журналі NV за серпень 2023 року. Републікацію заборонено
Прості речі не завжди очевидні. Та ракетні обстріли Одеси, закриття зернового коридору, а перед тим бої за Маріуполь спрощують складну картину до речей і простих, і очевидних. Одна з них — той факт, що Україна є морською державою. І відповідно до цього має будувати свою стратегію.
Для початку звернімо увагу: всі країни G-7 (Велика Британія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція та Японія) — морські держави. Іспанія і Португалія, Туреччина і Росія теж належать до морських, і в минулому виглядало так, що вони можуть стати світовими лідерами. Однак їм бракувало того, що мають країни G-7: політичних та економічних свобод, без яких неможливі вільний науковий пошук і технічні інновації. Але без доступу країн G-7 до моря чи океану їхнє благополуччя навряд чи сталося б.
Морська торгівля відіграла ключову роль у світовій історії. Досить одного прикладу: те, що я зараз пишу, а ви читаєте літерами, а не клинописом чи ієрогліфами. Така торгівля в минулому була дуже прибутковою, але й дуже небезпечною. Як казали стародавні греки, відстань між життям і смертю вимірюється товщиною корабельної дошки. Оскільки кораблі зі своїм товаром могли стати жертвою стихії, піратів чи шахрайства, треба було вести точний облік того, що відправили і що прибуло в пункт призначення. Вести записи — хто, кому і що заплатив та скільки винен, — значно легше, якщо для цього потрібно знати не сотні ієрогліфів чи клинописних знаків, а лише 22 літери. Ними простіше записати назву будь-якого екзотичного товару або дивовижне ім'я купця чи капітана. Перевагою азбучного письма було й те, що фінікійські та грецькі торгівці могли вести ці записи самі, а не залежати від послуг найманого писаря — приблизно так само, як із появою комп’ютерів власники фірм можуть друкувати тексти самі, а не покладатися на секретарок із друкарськими машинками.
У стародавньому світі поділ на цивілізовані та варварські народи був також поділом між тими народами, які мали доступ до моря, і тими, яких доля обділила географічно. Сучасний же глобалізований світ постав із відкриття Колумбом Америки. Він вирушив туди в пошуках морського шляху до Індії, бо сухопутні шляхи були заблоковані мусульманськими володарями.
Чорне дике поле
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
В українській історії морський фактор був одним із ключових. Досить сказати, що афінська демократія значною мірою трималася на зерні з причорноморських степів; перші міста на українських землях були грецькими колоніями; перша держава на українських землях, стародавня Русь, виникла завдяки тому, що скандинавські загони проклали торговий шлях «із варяг у греки», запорізьких козаків знали й цінували в Європі перш за все завдяки їхнім морським походам і набігам на турецьке узбережжя. Зрештою, як каже експерт військового лідерства капелан Андрій Зелінський, ідейна трансформація сучасного українського війська на базі нових цінностей почалася власне з перебудови морської піхоти.
Сьогодні виглядає так, що конкретне бачення як нам діяти на морі, відсутнє
Але подібно до того, як найсвітліші моменти української історії пов’язані з доступом українських земель до моря, так само найтемніші її моменти були наслідком відсутності контролю над морським узбережжям. Подібно до Європи та Індії, Україна довший час була відрізана від багатого середземноморського ринку мусульманським світом. Тому місцева торгівля збіжжям мусила переорієнтовуватися на далеке Балтійське море. Контроль мусульманського світу над морською торгівлею знекровлював українські землі ще й у інший спосіб. За оцінкою турецького історика Галіля Іналджика, кількість слов’янських рабів, транспортованих Чорним морем між 1500 і 1700 роком, перевищувала кількість чорношкірих рабів, яких у той же час переправили через Атлантику.
Цю проблему розв’язала Російська імперія, анексувавши чорноморські степи. У планах російських імператорів ці землі мали стати новою Грецією (відновленою Візантійською імперією) чи пізніше Новою Росією. А насправді стали новою Україною. Першочергово це трапилося завдяки українському селянству, яке колонізувало ці степи, щоб втамувати свій «земельний голод». До кінця ХІХ ст. українське населення переважало на всій території колишнього Дикого поля. Друга причина: новоприєднані землі виявилися тереном небаченого досі соціального експерименту — територією свобідної (без кріпацтва) економічної ініціативи. Це більше відповідало духу вільної та заможної України, аніж атмосфері далекого й холодного імперського центру.
Цей експеримент притягав сюди також маси чужинців з-поза Російської імперії. Завдяки цьому причорноморські степи стали одним із найбільш різноманітних в етнічному та релігійному відношенні регіонів. На відміну від Західної Європи, де кордони між різними етносами усталилися ще від часів Середньовіччя, тут кордони були рухливими і розмитими щонайменше до Першої світової війни.
Історики твердять, що у світі мало таких регіонів, де проєкти імперського та національного будівництва стикалися б із настільки сильними проблемами. Як‑то неможливість провести чіткі розподільні лінії, де кінчається імперія й починається та чи інша нація. Відповідно побудова однієї імперії чи нації була за означенням руйнуванням іншої. Гра з «додатковою сумою» була неможливою, що перетворювало ці території на зону гострого геополітичного конфлікту.
Причорноморські степи залишалися проблемою для кожної держави, яка намагалася встановити тут свій контроль, — як для Речі Посполитої й Османської імперії, так і для Російської імперії та Радянського Союзу. Незалежна Україна успадкувала цю проблему. Є, однак, суттєва різниця між сучасною Україною, з одного боку, та російськими імперськими проєктами, з другого. У незалежній Україні різні етнічні чи релігійні групи могли ставитися одна до одної по‑різному. Але не було погромів, масових репресій чи депортацій. Конфлікти в Україні якщо й були, то тяжіли до мирного розв’язання. Сварки завершувалися переважно компромісами, часто сумнівними, проте дієвими. Доказом є серед іншого крах «російської весни» у 2014 році. Тодішні надії Путіна, мовляв, вторгнення російської армії у Крим призведе до громадянської війни на півдні та сході України, провалилися. Можна з певністю сказати, що якби не терорист Ігор Гіркін, навіть у Донбасі ситуація не дійшла би до воєнного конфлікту.
Коли скінчиться війна та відкриються архіви, історики зможуть з’ясувати, коли точно Путін фіналізував свої воєнні плани щодо України. Зараз же з високою мірою правдоподібності можна сказати: це сталося одразу після російсько-грузинської війни 2008‑го. Але якщо говорити про загальні плани, то корені тягнуться до візиту Путіна в Україну у 2001‑му. Як твердить його тодішній радник, а тепер опонент Андрій Ілларіонов, саме тоді під впливом побаченого в Києві та Криму в голові Путіна викристалізувалися плани «повернути молодшу сестру» в лоно «російської сім'ї». Головним бонусом мав стати повний контроль над причорноморським узбережжям разом із ключовим портом — Одесою. Порівняно із цим анексований Росією Донбас був «малим пивом».
Я свідомий того, що багато читачів і так знали про ці факти. Але справа не у фактах, а в потребі їх зв’язати в одну логічну нитку та зробити відповідний висновок.
Парадокс і стратегія
А висновок мав бути такий: упродовж своєї історії Україна досить слабко усвідомлювала себе як морська держава. Головні українські тексти ХІХ — ХХ ст. походили з царини літератури та літературної критики, а ця літературна візія обмежувалася переважно старою, «континентальною» Україною. Київ, Львів, Полтава та Харків фігурували там набагато частіше за Одесу, Херсон, Миколаїв і Маріуполь. Несправедливо докоряти авторам за їхній недогляд. Вони писали про ті терени, де відбувалися головні інтелектуальні баталії. Але факт залишається фактом: текстів, які б стосувалися «чорноморської доктрини», досить мало.
З другого боку, владна еліта незалежної України за невеликими винятками (такими, як Володимир Горбулін) текстів не писала і невідомо навіть чи читала. Вона мала свої інтереси. Їх з грубшого можна описати як боротьбу за владу заради перерозподілу фінансових потоків. Повномасштабна війна це змінила. Влада вперше почала працювати на загальнонаціональні інтереси — як вижити, вистояти і перемогти у цій війні. Внаслідок цього всю дотеперішню історію української незалежності суспільство почало довіряти урядові. Маємо очевидний парадокс: уряду потрібна була війна, щоб дочекатися суспільної довіри.
Але уряд займається першорядними потребами. Стратегічні потреби відкладає на пізніше. Пишу це не з власної фантазії, а під враженням від розмов із моїми добрими знайомими, які служили чи служать на флоті та в морській піхоті. За характером своєї роботи їм доводилося тісно взаємодіяти з американськими й британськими експертами. Ті ж звертають увагу на брак мудрої української морської стратегії та відповідної послідовності дій. Їхня теза й попередження: «Ви можете виграти війну на суші, але програти війну на морі».
Щоб зрозуміти цю потребу, варто звернути увагу на ще один парадокс: морська піхота в Україні використовується як найбільш бойова, але все ж таки сухопутна сила. В американському та британському випадку її використовують за прямим призначенням — для військових операцій на воді — насамперед на захист за підтримки сил ВМС берегової лінії, островів та півостровів, торговельних шляхів та усієї критичної водної інфраструктури.
Академічною мовою різниця між цими двома способами думання називається різницею парадигм. Перехід з однієї на іншу парадигму найчастіше стається не з доброї волі, а під тиском обставин.
Україна має стратегію морської держави. Вона називається Стратегія Військово-морських Сил Збройних Сил України 2035. Її розробили й ухвалили наприкінці 2018 року. Проблема, однак, полягає в тому, що її не реалізують. Чому — не беруся гадати.
Але загалом сьогодні виглядає так, що конкретне бачення, як нам діяти на морі, аби захистити наші стратегічні інтереси, в тому числі свободу торгівлі, продовольчу та промислову світову безпеку, відсутнє. А дарма. Бо заглядаючи наперед, Україні навряд чи вдасться досягти сталого миру і розвитку без мудрої побудови власних військово-морських спроможностей. На шляху до НАТО маємо можливість скористатися досвідом морської безпеки, який століттями накопичували країни-союзники, насамперед Велика Британія, США, Нідерланди, Норвегія, Франція.
Географічно та історично Україна є морською державою — тепер же їй треба стати такою за фактом. Від цього залежить наша національна безпека. Це маємо усвідомлювати ми з вами, громадяни України. І не лише пізнавати самі, а й підносити рівень суспільної свідомості. Це зайняття корисніше та потрібніше за наші фейсбучні сварки.
Пізнаваймо глибше свою історію, навчаймося на своїх та чужих помилках, об'єднуймо зусилля з кращими, щоб вчитися як нам, як морській державі, відстоювати свої інтереси заради нашого благополуччя — яким би близьким чи далеким воно зараз для нас не виглядало — та благополуччя наших дітей і внуків.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV