Наймудріша річ, яку здійснили росіяни у 2022 році, коли «получілі п**зди» © під Києвом, — це те, що більше сюди вони не поверталися. Я певен, що той із російських наближених, хто переконав Путіна цього не робити, — зараз отримав героя Росії.
У той фантастично-трагічний час суспільство було міцно поділене на 4 великі частини:
— Жінок, дітей та немічних, які не могли тримати в руках зброю і мусили евакуйовуватись.
— Усіх, хто зі зброєю в руках.
— Усіх, хто тягнув для других усе з усього світу: від розгрузок і грілок до бронетехніки і запчастин до літаків.
— Боягузів, які, своєю чергою, поділялися на міндічів-корупціонерів, які не відсвічували і не заважали працювати, і простих посполитих боягузів, які або завіялися у «львівсько-франківські» котли, або просто сиділи тихо по квартирах.
Перших, других і третіх було видно. Четверті ж наче припинили своє існування.
Зараз, у 2025 році, ми бачимо картину маслом зовсім навпаки.
Я навіть не знаю, з чого почати описувати.
З одного боку, маємо все тих самих міндічєй, що жеруть ресурси мільярдами і горя (по факту) не знають і не знатимуть. Сюди належать також усі потужні прокурори і судді, що висмоктують справи з пальців, а потім поводяться як флюгери, бо вітер політичних змін подув у інший бік.
Їхній мозок не призначений для прогнозування ситуації
Ці істоти демотивують тих, хто сотні днів на позиціях, тих, хто віддав країні все, і тих, хто підтримує перших і других на межі витривалості.
З другого — депутатів, які клали величезний дрин (не дрон) на власних військових, не збільшуючи їм зарплатню ні на гривню, зате продовжуючи фінансувати телемарафон (це вже просто червона ганчірка) і різні популістичні програми типу «отримай тисячу» [поки ще не в окупації].
З третього — невеликі, але гучні маси «яжєлюдєй» в статусє чєловєка та їхніх «спідниць», що то буси ТЦКшників перевертають, то у ветеранів встромляють ножі.
Ясно, що їхній мозок не призначений для подальшого прогнозування ситуації, що росіяни прийдуть і мобілізують усе чоловіче населення окупованих територій, але зараз, як бачимо, клопоту вони доставляють немало.
І шо, і шо? (с)
Інформаційну кампанію з мобілізації уряд, рада і всі причетні, включно з телемарафоном за мільярди, — згидили. І підвели країну під монастир.
У мене таке враження, що нині наше суспільство перебуває в якомусь психоделічному анабіозі. Трохи скидається на дитину, яка тяжко застудилася, посиділа три дні вдома, стала почуватися краще, побігла гуляти на вулицю без шапки і потрапила в реанімацію з якимось менінгітом. Але дитину врятують дорослі лікарі.
У нашій же ситуації ми є єдиними дорослими на планеті, яким не плювати на наших дітей. Усе. Крапка.
Українське суспільство впритул не бачить, що суне 2022 рік, де «ЗСУ — Ви все, що у нас є» без жодних альтернатив. Бо США злилися і мріють завершити цю війну за будь-яку ціну [котру має заплатити Україна, а не дорогий друг Владімір].
Європа вже чітко усвідомила, що вона — наступна, лихоманливо переозброюється, а тому фізично не вивозить підтримку нас (про що регулярно і каже прямо, і натякає).
Звісно, російська економіка тріщить по швах (це правда), і всі ми сподіваємося, що завтра там усе крякне, мільйони голодних росіян вийдуть на вулиці і свєргнут, розвалять, опомнять (потрібне підкреслити).
Але, перефразовуючи північносусіднього камєдіклаба: а що, трясця, якщо ні?
Що коли впишеться Китай і не дасть впасти?
Це Москва і Пітер бігають за 17-ми айфонами і чорними п’ятницями в ритм нашому стомленому від війни населенню.
Середньому ж росіянину достатньо дощширака і горілки, щоб бути мобілізованим і загнаним на наші позиції, підпертим заградотрядами і заміненим наступним товаріщем, який пройде по його ж трупу.
Бо їх математично достобіса. Це ж було вже все.
Хвилі із зомбі-людей, заградотряди, корупція в УНР і порожній від власних військ Київ, потужні емігранти по всьому світу, що співали Щедрика і пишались, пишались, пишались, вішали рушники на портрети Тараса та розповідали про лиху долю, яку, по факту, власними ж руками привели на власну ж землю.
З одного боку, керувати країною складно. Бо це не шоу зі сценарієм і хеппі-ендом. Керувати країною в час найбільшого протистояння в ключовий момент історії — на межі сил. Бо це не блокбастер, де прилітають блек-хоки в найостанніший момент і секундомір завмирає на останній секунді до вибуху.
З іншого, бути свідомим громадянином — непросто.
Тут і про те, щоб кум не рішав і щоб без «паркуюся де хочу, бо мені обязані, бо я купив машину і тримаю економіку».
Бути свідомим громадянином у часи війни — на межі сил.
Адже тут і про не вигадувати історії про економічний фронт, коли просто боїшся, і про усвідомлення наслідків власних дій чи бездіяльності для своїх же нащадків на десятки і сотні років уперед.
Ставки (не на спорт. Хай горить у пеклі весь гемблінг, що висмоктує мільйони гривень із бійців-лудоманів) занадто високі.
Занадто.
Коли фронт наблизиться до Запоріжжя та Дніпра (а хто вміє в діпстейт, мапи висот і щільність забудови — побачить перспективи) — багатьом людям у голові просвітлішає.
Але «нахіба» до того доводити? От «нахіба»?
Довбані ці питання задовбують, особливо коли усвідомлюєш, шо перелякані «яжєлюді» не дочитають цей пост до кінця, а ті, хто дочитають, — і так поділяють ці думки.
Але мусимо триматись.
Сили оборони дають тягла росіянам. Але вірити в ЗСУ вже мало. Магія 2022-го року вже не працює. І присутність росіян під Києвом клепки вже не вставить. Росіяни повернуться під Київ тільки один раз — щоб у нього остаточно увійти.
І це ж було вже. І фраза ця була.
Нам, як суспільству, слід зараз кріпко подумати, що ми робитимемо далі: виживатимемо чи розділятимемо долю Бахмута і Покровська, лиш в масштабах всієї країни?
Моя варта на сьогодні завершена, щоб завтра розпочатися знову.
Майте тиху ніч.
Текст опубліковано з дозволу автора