Після розповіді про важкі перші дні в новій країні, коли я «лише зійшов з корабля», пропоную поглянути на те, як Америка змінилася відтоді, як я приїхав. Те, що я бачу зараз, у певному сенсі турбує мене більше, ніж те, що я побачив тут, будучи новоприбулим іммігрантом.
30 років в Америці
4 грудня 1991 року моя сім'я «зійшла з човна», що приплив із Росії, — ми приземлилися в аеропорту Кеннеді — наша зупинка на шляху до Денвера. Мені було 18 років. І ми відкрили собі новий світ. Моїм першим сюрпризом стала разюча пласкість Денвера. Я вивчав Сполучені Штати переважно за американськими фільмами, у яких, за винятком вестернів, місцевість сильно спотворювали узбережжя та хмарочоси. Денвер був пласким, сонячним і надзвичайно теплим. Буквально за кілька днів до цього наші кістки промерзали у Москві за 30 градусів морозу. У Денвері було 65 градусів. Посеред зими люди ходили у футболках.
Це стало не єдиним сюрпризом для нас.
У Росії щоразу, виходячи з дому, ми звертали увагу на те, як одягаємося. Тут же ніхто не переймався через свою зовнішність. Це давало волю. І я прийняв цю новонабуту свободу всім серцем. Дотепер я одягнений найгірше в нашій 12-поверховій офісній будівлі, ношу переважно футболки та джинси.
В аеропорту нас зустріли шестеро незнайомців, членів синагоги моєї тітки. Нас теж було шестеро: батько, мачуха, брат Олексій, зведений брат Ігор, моя 84-річна бабуся та ваш покірний слуга. Ми привезли із собою всі свої пожитки — тридцять спортивних сумок. Ці незнайомці, які, на наш великий подив, завжди посміхалися (я перейду до теми посмішок за секунду), підібрали нас і відвезли до цілковито вмебльованої квартири. Вони обставили квартиру для незнайомих людей! Це мене шокувало. Мені промили мізки, змусивши повірити, що американці — капіталістичні свині — продадуть своїх братів — за подвійну порцію «Happy meals». (я теж торкнуся цієї теми). Тепер ці безсердечні капіталісти витрачали свій час і гроші на те, щоби дбати про людей, яких вони ніколи до цього не бачили.
Сюрпризи
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Тепер щодо усмішок: американці роблять це дуже часто. Будемо відвертими — ці посмішки штучно створені. Ви не можете відчувати щастя від зустрічі з кожним незнайомцем, якого бачите на вулиці. Росіяни скупі на посмішки. Вони не дарують вам легковажних усмішок. Коли вони посміхаються, вони щирі у цьому. Мої думки на цю тему дуже змінилися з роками. Поворотним моментом став день, коли я повернувся до Росії зі своїм братом Алексом у 2008 році. Я зрозумів, що усміхнені обличчя стали необхідною й бажаною частиною декору мого повсякденного життя. Сьогодні я гуляю парком щодня. Можливо, я слухаю аудіокнигу чи подкаст, але намагаюся посміхнутися кожному, кого зустрічаю. Я роблю це навмисно, з егоїстичних міркувань, якщо протягом години ви посміхнетесь дванадцять разів, ваші лицьові м’язи розслабляться, а ваш настрій покращиться. Спробуйте. Це працює.
Капіталізм далекий від досконалості, але це найкраща система, яка в нас є
Іншим сюрпризом стала мова. Джордж Бернард Шоу сказав: «Англія та Америка — дві країни, розділені спільною мовою». Шоу мав рацію. У школі я вивчав (точніше, завчав напам’ять) англійську мову. У мене вистачало словникового запасу, щоб купити молоко. Але це була британська англійська. Американська англійська була звіром геть іншої породи. Американці поєднують цілі речення в один звук. Щиро кажучи, я не міг сказати, коли закінчується одне слово й починається інше. Єдиною людиною, яку я розумів, був Джеймс, чудовий чоловік, який нещодавно переїхав до Денвера з Далласа. Джеймс був одним із тих холоднокровних капіталістів, які добровільно викроюють час, щоб допомогти нам акліматизуватися в перші кілька місяців у США. На відміну від американців не техаського походження, Джеймс говорив повільно і протяжно. Я міг зрозуміти кожне його слово!
Думаю, мені знадобилося шість місяців, аби навчитися розуміти розмовну американську англійську. Я пам’ятаю цей день — батько віз мене до школи, а ми слухали класичну музику на радіо. Потім була реклама, і я раптом її зрозумів! Це був для мене важливий день.
Мені буде дуже важко сказати те, що я збираюся сказати, і при цьому не скидатися на круглого ідіота. Але я маю сказати це, пояснивши, що в Радянській Росії всі (здебільшого) були однаково бідні. Моя сім'я, попри високий оклад батька (у нього був докторський ступінь, що підвищувало його дохід), жила від зарплати до зарплати. Похід у ресторан був для нас великою подією. Наше розуміння грошей, особливо моє, було дуже обмеженим — у нас їх ніколи не було.
Молодша сестра мого батька Анна переїхала до Сполучених Штатів у 1979 році. Вона розлучилася та знову вийшла заміж за рабина Натана, який очолював невелику громаду в Денвері. Я пам’ятаю, як одного разу Натан указав на одного зі своїх парафіян і сказав: «Він мільйонер». Я досі пам’ятаю думку, що промайнула в мене в голові, — мабуть, у цій людині є щось особливе. Після кількох тижнів пильного спостереження за цим хлопцем я дійшов висновку, що наявність мільйонів у банку не робить його особливим. Так, він водив гарнішу машину. Мабуть, у нього і будинок був більшим. Але одягнений він був гірше, ніж я (що важко уявити), і їв він ті самі гамбургери та морозиво, що й усі.
Країна можливостей
З роками я дізнався, що гроші та влада показують суть речей. Вони часто викривають людину. Іноді вам подобається те, що вони відкривають, але дуже часто вам це не подобається. Фактично, через тридцять років як «професіонал у галузі ризиків» (я управляю інвестиційною фірмою) я провів певний час серед досить великої кількості багатих людей. Я не помітив, що в них є якась додаткова порція щастя. Гроші вирішують фінансові проблеми. Але це не змусить людей любити вас, лише ваші дії. Гроші, як і освіта, мають купити вам можливість вибору. Вони можуть забезпечить вам безпеку. Перші кілька років у США мої батьки турбувалися про те, як ми платитимемо за продукти й оренду. Сьогодні нас це не хвилює, і це дає свободу. (Я написав докладне есе на цю тему).
Розмірковуючи про останні тридцять років, проведених тут, я зрозумів, що США дотрималися своєї обіцянки. Поема про Статут Свободи говорить:
«Дай мені своїх втомлених, твоїх бідних,
Твої тулені маси, котрі прагнуть дихати вільно,
Убогі відмови твого бурхливого берега.
Пришліть цих, бездомних, бурхливих до мене,
Я піднімаю свою лампу біля золотих дверей!"
США завжди являли себе країною можливостей. Країною, де можна досягти всього, якщо наполегливо працювати. Єдине, що недоступне для іммігранта, — це стати президентом США. Я сказав би, що це одна з характеристик іммігранта, а не його помилка.
Після того, як ми приїхали, 1991-му швидко прийшов на зміну 1992-ий. Того року я кілька місяців стукав у двері кожного офісу за кілька хвилин ходу від нашої квартири й казав: «Я хотів би подати заяву». (Говорити це мене навчила моя американська тітка.) Я не усвідомлював цього тоді, але країна була в стані рецесії. Улаштуватись на роботу було дуже складно. Кожному члену моєї сім'ї треба було працювати. І Taco Bell, і McDonalds неодноразово відмовляли мені. Коли я проїжджаю повз ці два заклади, я все ще відчуваю до них невелику неприязнь.
Моя перша робота в США — складати рушники в спортивному клубі. Через кілька місяців мене звільнили з невідомих причин. Менеджер викликав мене до свого офісу і проказав довгу промову (я був трохи спантеличений, тому що він усміхався, коли звільняв мене). На жаль, оскільки він не був техасцем, я майже не зрозумів, що він казав. Але зрозумів, що мене звільнили.
Моя наступна робота полягала в тому, щоби прибирати столики в ресторані Village Inn по п’ятничних і суботніх ночах. Коли я говорю «ніч», я не маю на увазі вечір (як прийнято в англійській), я дійсно маю на увазі ніч. Моя зміна починалася о 9 вечора і закінчувалася о 5 ранку. О 2 годині ночі, коли бар закривався, ресторан заповнювали відвідувачі, які шукали гамбургери та картоплю фрі.
Усе, що я заробляв у Village Inn, аж до останньої копійки (включно з чайовими), я віддавав батькам. Ці гроші йшли на їжу та оренду. Це було найменше, що я міг зробити. Моя мачуха, яка працювала в Росії лікаркою, у США прибирала номери в готелі. Тож, незважаючи на роботу, власних грошей у мене не було. Якось я пішов на побачення з дівчиною в китайський ресторан. Вона замовила курку кунг-пао, я замовив воду. Мені було дуже ніяково. Довелося на якийсь час відкласти побачення.
Це були важкі роки, але я не проміняв би їх нізащо. Ті роки навчили мене працювати старанніше, ніж будь-хто. Я не знаю, чи мною рухала жага успіху, страх невдачі чи контраст між тим, що пропонувала ця країна, і моїм життям у Радянському Союзі. Напевно, усе перераховане вище. Так, ця країна дотрималася своєї обіцянки. Але, розмірковуючи про проведену тут більшу частину мого дорослого життя, я розумію, що сьогодні я розумію цю країну ще менше, ніж 30 років тому.
Зупиніться тут, я серйозно
Якщо ви хочете й надалі відчувати наснагу з приводу США, зупиніться тут. Серйозно, мої твори зазвичай приносять радість, але далі ви не знайдете щастя.
За останнє десятиліття дещо змінилося. Ця зміна, ймовірно, почалася на рубежі століть, але за останні десять років вона стала дуже помітною. Країна перетворилася на плем’я.
Трайбалізм непоганий, коли йдеться про деякі сфери нашого життя, наприклад, про спорт. Ви любите збірну місцевої середньої школи, коледжу або професійну футбольну команду та (мирно) ненавидите інші команди. Ми припускаємо деяку ірраціональність у приналежності до футбольного племені. Я живу в Колорадо й, отже, певно, належу до племен Broncos і CU Buffs. Навіть якщо ви шанувальник Green Bay Packers або Nebraska Cornhuskers, ви не ненавидите мене за це (а якщо й ненавидите, то лише на кілька годин на рік).
Але трайбалізм є небезпечним в інших сферах нашого життя. Ми передаємо наше мислення родовому кораблю нашого племені. Інші племена стають нашим ворогом, а головне — ми втрачаємо будь-які відтінки. На початку життя наші батьки представляли нам світ у двійкових термінах. Бути чесним — це добре, брехати — погано. Вони намагалися прищепити нам ці чорно-білі цінності (правильні чи неправильні).
Але світ навколо зовсім інший. Він сповнений нюансів. Коли я обговорюю зі своїми дітьми політику чи економіку, вони інстинктивно хочуть оцінювати все в бінарній термінології. Я дуже намагаюся пояснити їм багатогранність цих питань. Ця багатогранність повністю губиться у племінному мисленні.
Трайбалізм у США став настільки потужним, що почав упливати на свободу слова. Ні, уряд не збирається відправляти вас до ГУЛАГу за політичні погляди. Ми робимо це самі із собою, відкидаючи одне одного.
Наведу нещодавній приклад. Кріс Куомо був звільнений CNN за те, що допоміг своєму братові Ендрю Куомо розібратися зі звинуваченнями в сексуальних домаганнях. Я збирався написати у Твіттері щось подібне до того, що CNN — приватне підприємство і може робити все, що хоче. Але я не думаю гірше про Кріса Куомо за те, що він надав перевагу братові перед роботою. Це цінність, яку я прищеплюю своїм дітям, — я кажу своєму синові та двом дочкам, що вони втрьох є найважливішими людьми одне для одного у світі (навіть важливішими, ніж їхні майбутні подружжя). Вони повинні дбати одне про одного все життя. Якщо один із моїх братів потрапить у біду, я зроблю все, що в моїх силах, аби допомогти йому, навіть якщо це означало б утрату роботи. Я думаю, що є Taco Bell або McDonalds, які ще чекають, аби виправити помилку, яку вони зробили, відвернувши мене 30 років тому.
Я збирався написати це про Кріса Куомо, але потім упіймав себе на самоцензурі. Думка, яка утримала мене від твіту, була: «Людей відкидали і за менше». Це багато в чому говорить про свободу слова — ви відчуваєте, що можете висловити думку, з якою, як ви знаєте, люди не погодяться. Якщо дивитися поверхово, моя самоцензурована думка не має великого значення. Але це не тільки про мене. Багато хто з нас зараз боїться бути відкинутим або просто не хоче вплутуватися в безглузді, уїдливі дебати з «трайбальними дронами» (людьми, які просто повторюють думку своїх племен). Чим більшу самоцензуру ми запроваджуємо, тим менш вільними ми стаємо.
Я теж здивований
Коли нюанси губляться, ми втрачаємо прагматизм і стійкість і йдемо шляхом усіх імперій — вони стають надто багатими, пересиченими, думають, що вони кращі за інших, а потім зазнають поразки. (Я писав про нашу фінансову ситуацію в одному есе, тому не повторюватимуся на цю тему).
Я бачу, що приблизно те саме відбувається на корпоративному рівні. Коли великі компанії перемагають, вони втрачають здорове почуття параної та перспективи, їхня культура зміцнюється, і вони починають думати, що успіх це право, дане Богом. Гординя створює можливість для того, щоби зникала конкуренція. Спочатку конкуренти задовольняються панірувальними сухарями, але зрештою вони з'їдають ваш обід і вечерю. IBM, GE, Xerox, Kodak, Polaroid — раніше вони були візитівкою цієї країни, а тепер перетворилися на жалюгідні занедбані тіні самих себе.
Мені боляче бачити, як молоде покоління романтизує соціалізм. Коли ви кажете їм, що кожна країна, яка намагалася створити його, зазнала невдачі, вони відповідають, що зроблять це краще. Я маю унікальне розуміння цієї теми і як людина, яка жила за радянського соціалізму, і як інвестор. Соціалізм зазнає невдачі не через якість залучених до нього людей — ніхто не думає, що Росія чи Венесуела досягли б успіху, якби у них були кращі бюрократи. Навіть якби ми позичали їм наших найвидатніших працівників DMV або поштової служби, це не врятувало б їх. Соціалізм просто суперечить тому, на що ми запрограмовані генетично. Узгодженість стимулів має першорядне значення для успіху будь-якого підприємства. Стимули державних бюрократів пов’язані не з успіхом країни, а для того, щоб вони зберегли свої робочі місця.
Бажаєте корпоративний приклад? Порівняйте інновації SpaceX, компанії, керованої амбітним засновником, із космічною програмою, яку проводить уряд США в союзі з нашими традиційними підрядниками в галузі оборони. Капіталізм далекий від досконалості, але це найкраща система, якау ми маємо. (Повне розкриття інформації: у нас дійсно є активи в оборонних підрядників. Примара китайського домінування спонукала нас купити їх, і я вже писав про це.)
Так, я знаю, що це не те, що ви очікували від мене. Я так само здивований, як і ви. Але я вважав за свій громадський обов’язок поділитися цими думками.
Я, як і раніше, з оптимізмом дивлюся на США. І тут мені на думку спадають мудрі слова Вінстона Черчілля: «Ви завжди можете розраховувати на те, що американці вчинять правильно, після того, як вони випробують усе інше». Я, як і раніше, не хочу, щоб мої діти чи мої (майбутні) онуки жили де-небудь іще. Але ми не повинні сприймати наш успіх як належне, і як іммігранти, які щойно зійшли з корабля, ми повинні бути трохи голодними й цінувати те особливе, що ми маємо. Ми маємо дуже берегти наші свободи.
Я збирався закінчити це традиційним «Нехай благословить Бог Америку». Безперечно. Але я думаю, що покладатися на божественне втручання недостатньо — ми всі маємо щодня приймати маленькі рішення, щоб покращити нашу країну. Я пишу це навіть якщо це означає втрату половини моїх читачів. І це мій перший крок.
Переклад НВ
НВ має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Віталія Каценельсона. Републікацію повної версії тексту заборонено
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ