Кожного ранку починаю день із читання новин, чи не спалахнула на сході України гаряча війна? За тридцять років української незалежності загроза масштабної війни ніколи не була ще такою реальною, як зараз.
Мене менше тривожить власна доля. Я уже не в тому віці, щоб іти в армію, та й мешкаю у Львові, а Львова й Галичини Путін не хоче — це найбільш «зіпсована частина руського міра», яку треба відрізати як гангрену. Досить того, що Сталін приєднав її у 1939−1945 роках, і це досі вважають однією з найбільших його помилок.
Мене тривожать долі мільйонів українців, знищені й поламані життя. І це не патетика. У кожного з нас є багато друзів чи родичів в Одесі, Дніпрі, Запоріжжі та Харкові. А це саме ті міста та регіони, про контроль над якими йдеться у російському генштабові щонайменше від 2009 року. Кремль хоче відібрати причорноморський берег та індустріальне серце України, а решту країни перетворити у російський варіант Віші — малої і слабкої держави, з колабораціоністським урядом у Києві. Галичина ж разом із Західною Україною може йти куди собі хоче, хоч під три чорти.
І це в м’якшому варіанті. У більш жорсткому —
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
від часів Карибської кризи світ ніколи так близько не опинявся перед загрозою третьої світової, як тепер. Тоді врятувало ситуацію, що на чолі СРСР був усе-таки не кедебіст, а прагматичний, навіть зі всіма своїми заскоками, партійний функціонер — і що канали зв’язку між Вашингтоном та Москвою залишалися відкритими, а тому були можливі перемовини.
Історичних паралелей із сучасною ситуацією набирається цілий мішок. Тут і вбивство у Сараєві, й воєнний страх 1926 р., і Ґляйвіц, і вже згадана Карибська криза. Це вже потім, коли — надіюся — криза закінчиться, найспритніші історики та політологи витягнуть із цього мішка історичних прецедентів ті, які найкраще пасуватимуть їхнім поясненням, що події розвивалася саме так, як вони передбачали.
Я не буду робити передбачень. Однак, хочу розпрощатися з ілюзіями, які я поділяв услід за багатьма аналітиками.
Ілюзія перша: як тільки Україна відійде від Росії, Росія перестане бути імперією. Не перестала і не перестане. Всі імперії рано чи пізно розпадаються. Але щоб вони розпалися, не вистачає просто втратити території на периферії — має статися велика криза у самому центрі.
Теоретично така криза може статися у будь-який момент. Найбільш її правдоподібним сценарієм називають палацовий переворот у тих, хто постраждає найбільше від західних санкцій. Але розраховувати на це — так само як надіятися, що завтра у Путіна станеться інфаркт з інсультом на фоні ковіду і невиліковного раку.
Ілюзія друга: Україні протистоїть Кремль, а не вся Росія. Якби так було, ми були би свідками антивоєнних мітингів у Москві, Петербургу, Новосибірську тощо. Навіть під час радянського вторгнення у Прагу в 1968 р. такі маніфестації були. Зараз ми їх впритул не бачимо.
Звичайно, є і залишилися порядні росіяни, про існування і думки яких дізнаєшся з «Новой газеты» та «Эха Москвы». За це я їх тим більше люблю і сильніше поважаю. Але моя любов до них чисто платонічна. Жодного із знайомих мені російських істориків у цьому списку немає. Вони або надто зайняті писанням статей і книжок, які принесуть їм безсмертну славу — або теж вирішили бути разом із «народом».
Ілюзія третя: Росію можна реформувати. Виявляється, що не можна. Принаймні не у її теперішньому стані й теперішніх розмірах.
Якщо історія може чогось вчити, то один із її уроків звучав би так: ти не можеш мати доброї економіки, якщо ти не маєш доброї політики. У Росії ж, як пророчо говорив Маркс, кожні великі політичні зміни кінчаються тим, що росіяни збігаються навколо особи нового царя, як бджоли до матки. А класик наших часів Г’ю Лорі іронізував, що Росія нічого вартісного, крім горілки, експортувати не може — і то ця горілка годиться лише для того, щоб мити нутрощі холодильника.
Коли не вдається модернізувати політику й економіку, легкий вихід — модернізуй армію. Тому єдине, що за таких обставин може експортувати Росія — це воєнну аґресію щодо своїх слабших сусідів.
Україна відрізняється від Росії тим, що вона реформабельна. Це не ілюзія, а факт, доведений останніми роками. Загроза війни відкриває для неї нове вікно можливостей. Так же влаштована людська історія, що зміни на краще часто стаються після великих катастроф, зокрема воєн.
Більшість із нас не хоче війни. Однак не ми її обираємо. І якщо ми вже не маємо вибору, то давайте постараємося переплавити цю загрозу на ще одне підтвердження факту, що Україна — не Росія, й обирає інший шлях розвитку.
Колонку опубліковано в журналі НВ № 14 від 15 квітня 2021 року. Републікацію повної версії заборонено.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ