Путін і секретний інгредієнт. Що врятувало НАТО від «смерті мозку»

Коли минулого тижня Фінляндія усунула останню перешкоду на шляху до членства в НАТО, найбільші західні газети на це не звернули великої уваги. Однак міністр закордонних справ Пекка Хаавісто справедливо назвав ці дні «історичними» — кінець 75-річного нейтралітету. Починаючи з цього тижня, Фінляндія офіційно входить до НАТО, а Швеція, ще одна вічно нейтральна країна, незабаром піде за нею — щойно Туреччина припинить блокувати її членство.

Чому раптом ці дві країни почали рватися до військового блоку, якому президент Франції Еммануель Макрон майже чотири роки тому поставив діагноз «смерть мозку», а колишній президент США Дональд Трамп у 2017 році назвав «застарілим»? Широка відповідь на це питання може дати мудрий афоризм британського мислителя XVIII століття Семюеля Джонсона: «Коли людина знає, що її повісять за два тижні, її мозок чарівним чином концентрується».

Утім, є і лаконічніша відповідь на це запитання: Володимир Путін. Людина, яка бажає стати королем Європи, дала НАТО новий мозок і нові життєві сили.

Яка іронія! Одним із численних приводів Путіна для підпорядкування України було бажання зупинити розширення НАТО раз і назавжди. А натомість, підштовхнувши дві нейтральні нордичні країни до цього блоку, він досяг прямо протилежного результату. Кілька десятиліть здоров’я НАТО не було таким добрим, як зараз.

Утім, не всі лаври мають належати Путіну

Утім, не всі лаври мають належати Путіну. НАТО ніколи не було таким застійним, як стверджували Макрон і Трамп. Це найстаріший альянс вільних країн, а довголіття свідчить про його функціональність. У минулі століття королі змінювали коаліції частіше, ніж перуки. Як зазначив одного разу лорд Палмерстон, «у нас немає вічних союзників, і в нас немає вічних ворогів».

НАТО є унікальним в анналах історії національних держав. Коли Наполеона остаточно розбили, коаліція, створена проти нього, пішла в історію. Навпаки, блок НАТО ніколи не був тимчасовим шлюбом із розрахунку, який мав розвалитися відразу після перемоги чи поразки. Його сили інтегровані під владою верховного командувача, і він приносить користь завдяки сумісності техніки, спільним комунікаціям і постійним злагодженням. Така синергія значно підвищує вартість ренаціоналізації оборони, і тому жоден член НАТО жодного разу не дезертирував.

Понад те, цей альянс продовжує розширюватися. 1949 року він починався з 12 країн. У 1950-х до нього приєдналися Греція, Туреччина та Західна Німеччина, у 1980-х — Іспанія, у 1999 році — три колишні радянські сатрапії, а 2004 року — ще сім. У 2009 році в НАТО прийняли Албанію та Хорватію, 2017-го — Чорногорію, а 2020-го — Північну Македонію. Після вступу Фінляндії та Швеції початкова дюжина зросте до 32 країн. Таке зростання не свідчить про моральне старіння.

Найважливіша причина такого довголіття — це Сполучені Штати, яким довелося подолати свою давню огиду до «обтяжливих альянсів», як висловився Томас Джефферсон у своїй першій інавгураційній промові 1801 року. І справді, США не давали жодних зобов’язань Європі у перші роки Першої світової війни чи Другої світової. Розворот від самоізоляції до постійного альянсу з Європою стався не раніше Холодної війни, коли колишні ізоляціоністи надали Західній Європі свій найцінніший дар — парасольку безпеки під маркою «Зроблено в США», яка у момент піку становила понад 350 тисяч американських солдатів і тисячі зарядів тактичної ядерної зброї і змушувала спадкоємців Сталіна поводитися пристойно.

Крім того, США діяли не лише як захисник, а й як миротворець. Завдяки їхній гарантії спільної безпеки багатовікові вороги — Британія, Франція та Німеччина — змогли без побоювання відмовитися від гонки озброєнь і стратегічного суперництва, на зміну яким прийшла довіра та єдина спільнота.

Саме тому Європейська оборонна спільнота (без США) померла ще в колисці 1954 року, і саме тому блок НАТО досяг віку 74 років, і саме тому створення суто європейського стратегічного гравця залишається лише благородною мрією, незважаючи навіть на той факт, що Євросоюз і Великобританія разом є другою за розмірами економікою у світі (відстаючи від США та випереджаючи Китай). Америка — це не такий уже й секретний інгредієнт. Вона позбавляє європейців необхідності організовувати автономну оборону, що розколює їх.

І доказом тут є загарбницька війна Путіна проти України. Коли минулого року після повномасштабного вторгнення Росії президент США Джо Байден заявив про серйозність своїх зобов’язань, європейці, що вагаються, могли відчути себе в достатній безпеці, щоб теж втрутитися. Оскільки був «містер Біґ», який стримує ядерну військову машину Кремля, потенційні посередники у вигляді Франції та Німеччини утрималися від своїх класичних рефлексів. Німеччина відмовилася від газопроводу «Північний потік-2» з Росії й організувала постійний потік техніки в Україну, включно навіть із танками «Леопард-2», хоча лише після того, як США зробили перший крок зі своїми танками «Абрамс».

У результаті альянс із діагнозом «смерть мозку» збадьорився — ніщо так не концентрує мозок, як майбутнє повішення. Блок НАТО з поправкою на Угорщину та Туреччину зрозумів очевидне. Війна біля його порога стосується не лише України, а й безцінного європейського ладу, який делегітимізує захоплення та завоювання. Ставки не могли бути вищими. Як і за часів Сталіна, путінська витівка повернула до життя примару російської гегемонії над Європою. Путін хоче мати сертифіковану сферу впливу, а бажано відновлення старої радянської імперії, зробивши стрибок «назад у майбутнє».

Якщо українська війна перетвориться на виснажливе тупикове протистояння, тоді голоси прихильників політики умиротворення («дайте Путіну відхідний шлях») звучатимуть усе голосніше по обидва береги Атлантики, причому як зліва, так і справа. Чи готова Європа до зсуву її стратегічної парадигми у бік силової політики?

Агресивна війна Росії показала справжню ціну трьох десятиліть європейського роззброєння. Блок НАТО скоротив не лише запаси боєприпасів, а й лінії виробництва озброєнь. Здавалося, що вкрай інтенсивні та тривалі бойові дії залишилися в минулому. Але, хоч би як розвивалася ця війна, вона стала витверезним уроком для Заходу: потрібно накопичувати достатню кількість споряджень і боєприпасів, інвестувати в мобільність, тренувати солдатів.

«Загарбник завжди миролюбний», учив Клаузевіц. Він хоче захоплювати максимально «мирно». І тому «ми повинні готуватися до війни», аби їй запобігти. Замислюючись про майбутнє, Захід повинен прислухатися до цього старовинного правила: стримування краще за необхідність зупиняти агресію. І це набагато дешевше.

NV має ексклюзивне право на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікацію повної версії тексту заборонено.

Оригінал

Copyright: Project Syndicate 2023

Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV