Заради посилення економіки США. Через тиждень після інавгурації президент Рузвельт конфіскував в американців золото — до чого це призвело

Але новообраний 32-й президент США вперто заявляв, що тільки так країна може вийти з глибокої економічної кризи. Він називав ситуацію надзвичайною, прирівнював її до довоєнної та пояснював, що мусить вдаватися до кардинальних дій.

Коли кількома місяцями раніше Рузвельт ішов на вибори від Демократичної партії, то обіцяв скоротити урядові витрати, зменшити апарат чиновників, збалансувати федеральний бюджет і міцну валюту. Він запевняв виборців, що зможе повернути ціни кінця 1920-х років і впоратися з безробіттям, яке сягнуло аж 25%.

Суспільство, що переживало економічну депресію, покладало на нього великі надії. А коли політика обрали президентом, він запевнив американців у своїй інавгураційній промові 4 березня 1933 року: «Велика нація вистоїть, як вона вистояла. Вона відродиться і буде процвітати. Єдине, чого ми повинні боятися, — це самого страху».

Здайте монети та злитки, прикраси залиште собі

Через тиждень перебування на новій посаді, 12 березня, президент Рузвельт несподівано ввів чотириденні вихідні для всієї банківської системи країни. У цей період жодна фінансова установа не працювала, не надавала кредитів, не сплачувала боргів, а піддавалась ретельній перевірці федеральних інспекторів.

«Просто кажучи, кожен банк замовк, — пише американський письменник і журналіст Гарет Гаррет у книзі Народна юшка. — Цей же указ забороняв, під страхом штрафу і тюремного ув’язнення, будь-які операції з іноземною валютою або будь-які перекази кредитів зі Сполучених Штатів куди-небудь за кордон. А це означало грюкнути дверима перед „нечестивими багатіями“, у яких могла виникнути спокуса втекти звідти».

А Рузвельт тим часом виступив по громадському радіо з промовою, яку преса назвала Розмовою біля каміна. Президент дуже спокійно й довірливо пояснив американцям, що у всіх їхніх бідах винні банкіри. Мовляв, деякі банкіри показали себе або некомпетентними, або нечесними у поводженні з народними коштами. Він звинувачував їх у спекуляціях, нерозумних позиках, зловживаннях капіталом. Але при цьому запевняв, що банківська система в цілому є здоровою, фундаментально надійною та обіцяв відновити довіру до неї.

Президент замовчав найголовнішу проблему — відтік золота з країни. Він мав два варіанти, щоб розв’язати її: або підвищити відсоткові ставки, або повністю розірвати прив’язку долара до золота. І не сказав по радіо, що обрав другий варіант.

А 5 квітня американці раптом дізналися з газет і радіо, що мусять негайно нести до Федерального резерву свої золоті монети, злитки й сертифікати, щоб отримати за них компенсацію $20,67 за унцію. На це їм дали дуже мало часу, менш як місяць, й погрожували кримінальним покаранням у разі невиконання президентського указу № 6102.

Цей документ, підписаний президентом, забороняв володіти більш, ніж п’ятьма унціями золота — усе, що більше, слід було здати державі. Також повідомлялося, що відтепер золоті монети не будуть законними для внутрішнього використання: їх не можна приватно обмінювати, ними не можна торгувати. Людям дозволили залишити собі лише старовинні й дуже рідкісні монети, випущені кілька сотень років тому, та ювелірні прикраси.

Американцям сказали, що їхнє золото передається державі тимчасово. Вони отримували за нього паперові гроші, але думали, що зможуть знову обміняти їх на золото, коли криза завершиться. Ніхто не попередив, що насправді дуже скоро долар утратить вартість, а держава відмовиться від золотого стандарту.

«Уряд змусив людей здати золото, а потім виявилося, що у казні немає грошей, і вони випустили нові облігації — це як боргові розписки, — описує ситуацію історик грошей та банківської справи США Джонатан Барт. — На облігаціях написали, що держава поверне борг золотими монетами. Але уряд насправді вже планував скасувати цю обіцянку — тобто, вони свідомо обдурювали людей, продаючи їм облігації, які насправді скоро стали звичайним папером».

За даними Барта, на той час середньостатистичний американець мав вісім унцій золота. Але були й великі гравці, які мали багато золота і не хотіли продавати його державі. Хтось намагався судитися — проте марно, людей все одно притягали до кримінальної відповідальності.

Кінець золотого стандарту

У Казначействі США з такою політикою Рузвельта погодилися не всі, а очільник відомства Юджин Меєр, призначений попереднім президентом Гербертом Гувером, подав у відставку на знак протесту. Він був прихильником золотого стандарту і проти того, аби в такий спосіб знецінювати долар. Але Рузвельта це не зупинило.

Через сім місяців за його ініціативою Конгрес кодифікував президентський указ у закон Про золотий резерв. За ним, усе золото, яке американці здали до Федерального резерву, передали до Казначейства, пояснюючи, що воно буде використовувати цей запас для стабілізації долара на різних валютних ринках. Для прикладу, якщо іноземний центральний банк має облігації Федеральної резервної системи або володіє боргом США і він звертається до Казначейства по погашення цього боргу, то установа, на свій розсуд, може надати йому це золото. Це означало, що Казначейство отримало інструмент монетарної політики, який став незалежним від Федеральної резервної системи, і могло час від часу викуповувати за долари золото — але не у громадян, а у великих міжнародних гравців, іноземних центральних банків, великих власників облігацій.

А ще закон Про золотий запас давав президенту США повноваження змінювати вартість золота. Відразу ж після його прийняття Рузвельт змінив ціну унції золота з $20,67 до $35.

«Це означало девальвацію долара на 40% стосовно золота, — пояснює Барт. — Непогана угода для Казначейства. Це було схоже на сеньйораж і девальвацію, якою займалися князі в середньовіччі й навіть раніше, коли вони скуповували у населення золото або срібло, а потім знецінювали його і клали різницю собі в кишеню».

Опираючись на офіційну статистику, Барт зазначає, що загальна кількість конфіскованого золота становила 265 метричних тонн золотих монет — це коштувало б сьогодні $26,56 мільярда. І це становило 27,4% всіх золотих монет, випущених Монетним двором США до 1933 року.

«Тільки уявіть: майже три чверті золотих монет Монетного двору США, що перебували в обігу на момент видачі наказу, пішли в схованки та довгострокові заощадження, — пише дослідник. — І ці цифри підтверджуються офіційними даними про золотий запас США ще з часів Великої депресії. Уряд США довільно девальвував вартість долара і врешті-решт він зупинився на позначці $35 за унцію».

Цей закон наділив федеральний уряд абсолютним правом власності на все те золото, яке люди були змушені обміняти на паперові долари, вважаючи, що це триватиме лише на час надзвичайної ситуації і що вони підтримують кредитну спроможність країни. Насправді ж Рузвельт зробив так, що тепер усі гроші та кредити в країні контролювала держава.

«Різниця, яка становила 41 цент на кожному конфіскованому доларі золота, була зарахована як державний прибуток і прийняла форму вільного фонду у $2 млрд, — пише у своїй книзі Гаррет. — У Казначействі це називали стабілізаційним фондом, президент міг робити з ним усе, що йому заманеться. Усе це зробили для того, щоб вирвати контроль над валютним ринком із рук міжнародних фінансистів. Контроль над грошима, банківською справою та кредитами перейшов із Волл-стрит до Вашингтона».

Судитися було марно

У 1935 році Верховний суд США розглядав чотири оскаржувальні справи великих підприємців проти держави. Йшлося про недоторканність приватних бізнес-контрактів, у яких прямо вказувалося про оплату золотом — а натомість оплата здійснювалася знеціненими паперовими доларовими банкнотами.

Але Верховний суд пояснив, що у цьому питанні він надав уряду США повну й абсолютну владу без жодних обмежень — навіть щодо гарантованих Конституцією США прав. Газета The New York Times у ті дні писала, що це знакове рішення щодо скасування золотого застереження в контрактах:

«Відтепер не можна подати позов про номінальне відшкодування збитків, оскільки немає практичного ефекту від однієї угоди більшості з меншістю. Перемога уряду була матеріально повною з усіх боків. Власники облігацій не можуть подавати позови про номінальні збитки до суду, і деякі юристи вважають, що колись у майбутньому долар переоцінять до рівня, який можна буде пред’явити в суді, і все піде далі».

Цього не сталося. Закон Рузвельта діяв у США аж до 1974 року, і лише наступного у цій країні знову дозволили використовувати золоті монети, продавати, купувати чи обмінювати їх.

«Золото американців було конфісковано й обміняно на банкноти Федерального резерву, які стали узаконеним платіжним засобом, — пише дослідник Мюррей Ротбард. — Американці стали жити в умовах нерозмінних паперових грошей, що випускаються урядом і Федеральним резервом».

Банкноти Федерального резерву і депозити не погашалися золотими монетами американським громадянам, а з 1971 року долар не погашається золотими злитками іноземним державам і центральним банкам. А з 1980 року Федеральний резерв має абсолютну владу робити практично все, що йому заманеться: купувати не тільки державні цінні папери США, а й будь-які активи в будь-якій кількості та роздувати кредит у яких завгодно масштабах. Федеральний резерв не має механізмів обмеження донині.