Перемога Містера Ніхто проти Путіна на цьогорічному Оскарі вкотре нагадує прикру істину: світ дуже прагне нормалізувати агресора і заради цього готовий захоплено приймати навіть беззубий протест.
Як виконавчу продюсерку документального фільму Стрічка часу, — про українську освіту та дитинство під час війни, — мене вражає наївність західних кінокритиків та глядачів. Ми отримували дозволи на кожну зйомку та дитину (інакше жоден дистриб’ютор не покаже такий фільм), видаляли гігабайти матеріалу, відзнятого на прифронтових територіях, аби в жодному разі не наразити на небезпеку вчителів та учнів і їхні родини, які там перебували.
Але Містер Ніхто пропонує повірити в «підпільний» репортаж із самого серця тоталітарної системи, де за лайк у соцмережах можуть дати реальні терміни.
Виходить, вчитель Павел Таланкін, який так тріумфально здіймав оскарівську статуетку на сцені, не дбав про безпеку своїх учнів, які залишились у Росії після виходу фільму? Чи, можливо, цей фільм — просто санкціонована частина стратегії, де «хороші росіяни» мають замилити очі світу, поки їхня держава будує конвеєр пропаганди всемогутності та ненависті?
Мене вражає наївність західних кінокритиків та глядачів
А конвеєр працює надзвичайно ефективно і з розмахом. Так, у 2025 році на «патріотичне виховання» РФ витратила від 66 мільярдів рублів (це понад 700 млн доларів). На початку 2025−2026 навчального року було запроваджено обов’язковий предмет «Разговоры о важном», де 70% розмов — про «загниваючий» Захід та виправдання війни проти України, заклики учнів підтримувати воєнні дії.
Ці заняття починають проводити ще з дитсадка — трирічні діті замість казок слухають російську пропаганду з вуст вихователів!
А чого лише варті нові 17 параграфів російської історії про «ультранаціоналістичну Україну», «змову Заходу» для розвалу Росії і, звісно, про Росію як країну-героя. Ці та інші тези за партами пізнають російські 11-класники.
На кожен такий фільм, як Містер Ніхто, в Україні є інша статистика. Наприклад, про щонайменше 11 000 українських дітей тільки за 2025 рік, які були примусово відправлені до російських таборів «перевиховання».
І коли світова кіноакадемія дає Оскар російському фільму, вона робить якийсь фантастичний моральний кульбіт, прирівнюючи злочинця до жертви.
Захід відчайдушно хоче побачити Росію «хорошою». Та й мені як освітянину хочеться вірити в цю казочку. Але ця небезпечна наївність коштуватиме дорого, коли з-за парт, де викладали «Розмови про важливе», вийде нове покоління мілітаризованих фанатиків.