Таємний візит Кіссінджера. Як пів століття тому держсекретарю США вдалося примирити Вашингтон і Пекін: історія дипломатичного трюку

Публічно було оголошено про тур радника американського президента з питань національної безпеки тільки до В'єтнаму, Таїланду, Індії та Пакистану. Потім Кіссінджер мав повернутися до Вашингтону через Париж. Це був офіційний маршрут.

«Однак план гри полягав у тому, щоб, пославшись на хворобу, поїхати до санаторію в горах на пару днів нібито для одужання, а тим часом таємно виїхати до Пекіна з Пакистану», — розповідав Лорд.

За іронією долі, у Кіссінджера в Індії справді розболівся живіт — він справді занедужав напередодні тієї таємної поїздки. Дипломат, як умів, приховував це, бо хотів зберегти свою справжню хворобу до прибуття в Пакистан.

Навіть з Делі до Ісламабаду делегацію доправив борт без вікон. А невдовзі після посадки американці зайшли до літака президента [Пакистану] Ях'ї Хана. Якийсь репортер мельком побачив Кіссінджера в аеропорту і повідомив про це своєму редактору, а той облаяв журналіста божевільним і провокатором.

Наступного ранку дипломата таки повезли в гори. «У машині сидів агент секретної служби, — розповідав Лорд. — Він грав Кіссінджера, і за його машиною підіймався кортеж. Все це було зроблено вдосвіта, щоб поряд не було журналістів».

Коли справжній радник президента з трьома помічниками і двома агентами спецслужб сіли в літак, там вже були чотири китайці. Куди летітимуть, знали тільки пілоти, Кіссінджер з Лордом і один з агентів. Відтак другий, побачивши представників Піднебесної, схопився за зброю. Швидко все з’ясували, бо один із чотирьох китайців, Чжан Вень-цзінь був помічником міністра закордонних справ, відповідальним за американські справи та ключовим учасником майбутніх переговорів.

Американська таємна дипломатична місія провела в Китаї 49 годин, 17 з них пішли на дискусію між Кіссінджером і прем'єр-міністром Чжоу Еньлаєм. Найбільшу складність викликало несподіване питання. «Ми хотіли, аби виглядало, що китайці хочуть приїзду Ніксона до Китаю. А ті намагалися обставити все так, ніби Ніксон просив відвідати Китай, а китайці були настільки люб’язними, то й запросити його», — згадував Лорд.

Зрештою зійшлися на формулюванні Знаючи про зацікавленість президента Ніксона відвідати Китай…Тобто в майбутніх офіційних повідомленнях звучало би так, що китайці запросили главу Білого дому, бо чули про його таке бажання. Але без того, щоб виглядало, ніби Ніксон благав про візит.

Труднощі перекладу

Публічне оголошення візиту Ніксона справило ефект грому серед ясного неба. Американці просто заклякали перед телевізорами, коли їхній президент повідомив про це.

А от Чез Фрімен, приятель Вінстона Лорда, теж дипломат, але з унікальними лінгвістичними здібностями, вже готувався до чогось подібного. Коли Ніксон став президентом у січні 1969-го, то постійно торочив про необхідність підняти залізну завісу, а надто бамбукову, як називали стан ізоляції Китаю західні журналісти. Бо найбільш залюднена країна світу з середини 1960-х мала вже ядерну зброю, але не входила до ООН — представники КНР займуть там місця посланців Чан Кайші в жовтні 1971-го. А збройний конфлікт з СРСР на острові Даманський у березні 1969-го утворив прірву між Пекіном і Москвою — саме час було діяти.

Відтак глава Білого дому через пів року після свого обрання відвідав Румунію, через яку думав наводити мости до Пекіну. А найбільш проникливі співробітники Державного департаменту відчували, що треба вчити мандаринську.

Фрімен з нульового рівня оволодів основною мовою Піднебесної всього за два роки. Далі у нього будуть і тайська, і арабська, і суахілі, не враховуючи європейських мов. Його взяли в делегацію Ніксона як головного перекладача з двома помічниками. З ними президент прийшов познайомитися вже в Пекіні — просто привітався, щоб побачити їх.

«Я помітив на його обличчі макіяж, ніби тонкий млинець, а на кінчику носа висіла велика куля чогось від Max Factor», — згадував Фрімен.

Вся делегація в перші дні візиту була в напруженні, бо китайці запропонували доволі умовний графік, який змінювався будь-якої миті. Несподівано до лінгвістичної групи прийшов Ніксонів секретар з протоколу і повідомив, що вечірній банкет для делегацій почнеться пізніше, а перед цим — фуршет з керівництвом Китаю у вузькому колі, і президент наказав Фрімену бути напоготові. Той попросив текст промови, аби краще звучав переклад.

Секретар відповів, що ніяких заготовок нема. Фрімен наполіг, аби той перевірив. Результат — такий само. Перекладач стояв на своєму, і ця перепалка тривала з пів години.

Зрештою перекладач пояснив: «Я сам зробив чернетку тосту сьогодні ввечері, і хоча я не знаю, як відредагували мій текст спічрайтери з Ради нацбезпеки, та напевно туди вставили вірші Мао. І якщо ви думаєте, що я збираюся перед усім китайським політбюро навмання тлумачити поезію Мао китайською, ви збожеволіли».

Заковикою ситуації стала звичка Ніксона вчити промови напам’ять, бо він хотів, аби здавалося, що він їх виголошує експромтом. «Думаю, він боявся, що я стоятиму там з папірцем, чого б я, звичайно, не зробив, — розповідав Фрімен. — Тож моїм першим вчинком як перекладача з китайської — а це був мій дебют, бо до цього практикував тільки в класі — була відмова перекладати».

Відтак перекладач-початківець змусив свого президента поступитися, і той видав текст своєї промови і Фрімену, і китайському колезі. А після фуршету, коли все пройшло таки як годиться, Ніксон підійшов до поліглота, подякував і щиро вибачився.

Мазки Мао

Наступного дня керманич Мао явився до американців вже для офіційних переговорів. Його чекали кілька годин, і Лорд пояснював це традицією імператорських часів: якими б високоповажними не були гості, вихід до них сонцеликого затримувався неабияк — це нібито додавало ваги господарю.

Поява великого керманича справила на американців гнітюче враження. «Поруч з Мао були дві медсестри, і він явно потребував допомоги, — розповідав Лорд. — Він був старим, але аж ніяк не вмираючим. Він просто був слабким фізично, але не безнадійно. І Кіссінджер, і я відчували, що якби ми зайшли на коктейльну вечірку і не мали жодного уявлення, хто такий цей хлопець, Мао, сама його присутність все одно б на нас вплинула».

Зустріч тривала близько години. Лорд про неї згадував: «Чітко пам’ятаю, як вийшов із зустрічі розчарованим. Я був вражений фізичним впливом Мао. Також було зрозуміло, що ця людина була жорсткою і безжальною. […] Здалося, що розмова була епізодичною. Кіссінджер відреагував десь так само. Мао говорив, ніби мазками, тоді як ми звикли до елегантних і розлогих виступів Чжоу Еньлая. Мао просто додав кілька речень, кілька мазків пензлем».

На зустрічах говорили про небезпеку білого ведмедя — Радянського Союзу. Щодо вирішення тайванської проблеми керманич сказав, що вони можуть почекати ще 100 років. І було неясно, це метафоричний чи реальний термін? Коли хтось з американців похвалив Мао за серйозні реформи в Китаї, той одмахнувся: «Ні, я змінив лише кілька речей поблизу Пекіна».

«У нас були досить епіграмні коментарі, — пояснював Лорд. — Здавалося, що він часом не зовсім розуміє, про що говорить».

Та протягом кількох наступних днів Чжоу Еньлай розтлумачував ці мазки. Так, про білого ведмедя було лише два-три речення, але це означало цілу лінію проти гегемонії Москви та необхідності об'єднатися з американцями проти неї, не як союзники, а як разом стурбовані.

Як писалося Шанхайське комюніке

Прикрість, яка сталася із самим Лордом, він сам через багато років називав уже кумедністю. Отже, китайці прийшли з комюніке, яке повідомляло про зустріч. У документі зазначалося: були присутні пан Ніксон, пан Кіссінджер і пан Лорд. Перші двоє прочитали, обмінялися промовистими поглядами і попросили: «Будь ласка, виріжте містера Лорда з усіх фотографій і з комюніке і збережіть в таємниці, що він був на цій зустрічі».

«Навіть їм було соромно, що держсекретар Вільям Роджерс, який відповідав за зовнішню політику і був у складі делегації, на переговорах відсутній. Вони вважали досить принизливим те, що радник з національної безпеки був із президентом на цій історичній зустрічі, а держсекретар — ні. Крім того, факт, що спеціальний помічник радника [Лорд] був там як третя особа, а держсекретар ніби десь дівся, — це було занадто навіть для них. Це явно спантеличило китайців, але вони охоче погодилися на це прохання», — ділився таємницями Лорд вже через 25 років після подій.

Коли Роджерс і його помічник Маршалл Грін прочитали комюніке, зчинився скандал. Вони однозначно нарікали, що президент програв. Принаймні виглядало, що відносно Тайваню, союзника США, пішов на значні поступки. Хоча Лорд пояснював це обурення тим, що їх не позвали на переговори.

«Тож того вечора ми відновили переговори щодо комюніке. Це було дуже принизливо. Кіссінджер пояснював нашу бюрократичну та піар ситуацію. Ми запропонували деякі зміни, хоча і не все, що хотів Держдепартамент. Чжоу Еньлай впорався з цим дуже майстерно. Він намагався не робити цю ситуацію ще більш незручною та бентеженою, ніж вона була насправді», — згадував Лорд.

«Наступного дня в Шанхаї Кіссінджер провів прес-брифінг щодо комюніке, — вів далі його спецпомічник. — Стоячи на китайській землі, він заявив, що США продовжуватимуть підтримувати свої оборонні відносини з Тайванем. Це був дуже чутливий момент. Одна справа сказати це в Сполучених Штатах, але сказати це в Шанхаї було досить різко».

Але, за словами Лорда, Кіссінджеру вдалося так загорнути в слова знамените Шанхайське комюніке, щоб захистити внутрішній фланг президента та його міжнародну репутацію, задовільнити американські побоювання щодо Тайваню, не надто відштовхуючи китайців. «Це був дуже майстерний виступ», — оцінював Лорд історичну промову.

В кожному разі комюніке на певний налагодило американо-китайські відносини, не збурюючи їхніх зловтішників. Втім, не назавжди.