Колонка підготовлена за інтерв'ю з Павлом Казаріним на Radio NV
Коли я з Юрієм Мацарським прийшов у військкомат 25 лютого 2022-го року, я не думав, що в повномасштабному форматі війна триватиме стільки, скільки вона триває зараз. У мене і у кількох моїх побратимів, з якими ми говорили, було відчуття, що мине місяців чотири-п'ять, можливо, шість, а потім війна трохи зменшиться у рівні напруги.
Потім, я пам’ятаю, було внутрішнє маркерне відчуття, що в АТО термін ротації, термін призову складав 14 місяців. Хлопці, які заходили по хвилях мобілізації, служили саме стільки. Тоді було відчуття, що є внутрішній рубіж: треба протриматися 14 місяців, щоб не було соромно перед тими, хто служив до тебе під час Антитерористичної операції. Потім були різні внутрішні додаткові водорозділи.
Я чому про це згадав? Тому що у мене є друг, який бігає ультрамарафони. І він каже, що коли ми виходимо на дистанцію, ніхто не біжить по внутрішніх відчуттях ані 42 кілометри, ані 60 кілометрів, ані більше. Кожен біжить до того пагорба, до цієї галявини, до того дерева, до того повороту. Зараз я особисто так само: ти біжиш до чергової відпустки, або до ротації, або до якоїсь річниці чогось важливого в твоєму житті. У мене зараз чергова внутрішня маркерна дистанція — десь в середині квітня.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Мій внутрішній поворот, гілка, дерево, джерельце тощо — він розташований на дистанції в середині квітня. Коли добіжимо до середини квітня, напевно з’явиться якась ще внутрішня маркерна дистанція.
Російська Федерація купує собі солдатів за величезні гроші
Мобілізація як явище, — коли країна починає брати своїх громадян, перевдягати у військову форму і відправляти в окопи, — це одне з найскладніших державних адміністративних рішень. Це екзамен для держави дуже високого рівня. Тому що, по-перше, це дуже складна історія для суспільних настроїв, це дуже складна історія для адміністративного апарату. Взагалі провести мобілізацію — це дуже складний тест для держави. Не кожна держава наважується на цей тест.
Ми сьогодні розуміємо, що для нашої країни мобілізація — це тема суспільної дискусії № 1. Є багато політиків, які кажуть, що треба взагалі мобілізацію припинити, що треба лише покладатися на рекрутинг, що є введенням в оману. Тому що рекрутинг сьогодні закриває менше 5% від потреб ЗСУ в військовослужбовцях.
Ми можемо дискутувати щодо мобілізації — як вона проходить, наскільки справедливо тощо. Але треба розуміти, що наш ворог взагалі не наважився на мобілізацію. Він наважився на мобілізацію один раз — після нашого харківського контрнаступу восени 2022-го року, мобілізував 300 000. Але цей процес викликав таку хвилю наслідків у Російській Федерації, що Російська Федерація припинила цей процес через п’ять тижнів після початку. З того часу вона купує собі солдатів за величезні гроші. Лише минулого року вона витратила від чотирьох до п’яти трильйонів рублів на цей процес. Треба розуміти: якби ці гроші Росія спрямувала на будь-що інше, то вона взагалі не мала б дефіциту бюджету.
Тобто Росія витрачає сьогодні на купівлю гарматного м’яса катастрофічно величезні гроші. Вона робить це не від гарних умов, а просто, я думаю, через побоювання того, що якщо вона мобілізацію знову оголосить, буде величезний відтік населення, можуть бути якісь соціологічні наслідки, розбалансування системи.
Це навіть трохи дивно. Ми завжди уявляємо Росію як дуже вертикальну, дуже затягнуту країну, яка може дозволити робити зі своїми громадянами будь-що. Але наша країна вже чотири роки живе в режимі мобілізації, який є найскладнішим для будь-якої держави, з погляду внутрішнього адміністрування, менеджменту, суспільних настроїв. А така нібито централізована країна, як Росія, просякнута пропагандою, не наважилась на цей процес довше ніж на п’ять тижнів. На мою думку, це теж є показовим.
Кажуть, що вони вигрібають усіх зеків і усіх невлаштованих зі своїх окраїн. На превеликий жаль, це не так. Цей процес триває. Але ми кожного разу дивимось, як регіони змушені і далі підвищувати одноразові виплати при підписанні контракту. У Санкт-Петербурзі нещодавно, якщо я не помиляюсь, ця позначка одноразової виплати сягнула 35 000 або 36 000 доларів.
Це, звісно, історія про те, що потроху в російських регіонах закінчуються ті люди, які готові обміняти своє життя на одноразову виплату, навіть якщо вона сягає 30 000 доларів. Але я думаю, що у них ресурси на рік війни такого рівня або, щонайменше, на шість-дев'ять місяців ще вистачає.
На будь-якій війні ставлення до мобілізованих і до контрактників дуже відрізняється. Скажімо, коли Сполучені Штати воюють з контрактною армією в Афганістані чи Іраку — так, там можуть гинути солдати, але в суспільстві є консенсус, що контрактник — це доброволець, який сам обрав свою власну долю. Ставлення до нього вписується у формулу: підписався за великі гроші на складну роботу. Так само це і в Росії працює. Саме тому ми не бачимо там комітетів солдатських матерів, якихось претензій до Міністерства оборони. Єдині претензії виникали, коли в Росії була оголошена ця п’ятитижнева мобілізація, коли вони призвали 300 тисяч людей.
На відміну від цього, ставлення до мобілізованої людини в будь-якому суспільстві дуже відрізняється. У цієї людини зі своєю державою не товарно-грошові стосунки, а конституційно-символічні. Саме тому ми бачили безліч розслідувань в українській армії стосовно Кринок, стосовно деяких інших операцій. Деякі командувачі або генерали високого рівня в українській армії навіть списувались під тиском — ми бачили тиск на генерала Юрія Содоля, на інших.
Треба розуміти, що суспільство завжди набагато емоційніше реагує, коли гине мобілізований, а не контрактник. Саме тому росіяни купують собі гарматне м’ясо, щоб ні перед ким не звітувати, як вони потім це м’ясо нищать у безглуздих атаках на українські позиції. Українська держава, українське суспільство дуже чутливо реагують на будь-які операції, на будь-яке неправильне ставлення до тих військовослужбовців, які віддають своїй державі конституційний борг.
Коли в коментарях пишуть, що бачили черги до військкоматів у 2022-му році, і треба знову відновити умови, щоб ці черги з’явилися — ні, друзі, вони не з’являться. Тому що ті люди, які готові були бути добровольцями, вони вже в ЗСУ. Більше таких людей в українському тилу немає. Є інші категорії, з якими треба інакше розмовляти. В цьому є помилка зовнішньої реклами багатьох бригад. Вона пропонує цивільним проявити себе, знайти свою зграю тощо. Вона апелює переважно до вже неіснуючої аудиторії, бо вся ця аудиторія вже у Збройних силах.
Ті, хто залишився, поділяються на два типи. Генеральна — це категорія фаталістів, які живуть за принципом: покличуть — піду, не покличуть — першим шикуватися в чергу не стану. З ними треба розмовляти мовою раціональних аргументів, пояснюючи, як відбуватиметься їхня служба, чого вони позбудуться, що вони набудуть, як буде влаштований їхній побут, чого їх навчать і як. Тобто з ними треба розмовляти мовою не гасел, а раціональних аргументів.
Інша категорія — це ухилянти, які не сприймають державу як спільноту, не сприймають суспільство як те, з яким у них є якесь відчуття солідарності. Вони готові у суспільства і у держави щось брати, але не віддавати. З ними не факт, що можна розмовляти. З ними можна розмовляти лише інструментами державного примусу.
Ми усі критикуємо бусифікацію, і мені вона теж не подобається. В ідеалі я вважаю хорошою історію, коли людина отримує повістку і сама приходить в ТЦК. А цього досягти можна лише єдиним шляхом: коли викидання повістки у смітник буде коштувати занадто дорого цій людині і цій родині, щоб вона могла дозволити собі ухилянтство.
Наприклад, коли держава каже: «Хлопче, викинеш повістку в смітник — ми арештуємо твої рахунки, заблокуємо твоє майно, ти не зможеш отримувати такі-то державні послуги». Щоб ціна ухилянтства була занадто високою. А зараз у нас ухилянту світить 17 000 гривень штрафу.
І ця бусифікація як явище — це реакція на відсутність централізованого примусу. Коли його немає, доводиться компенсувати на низовому рівні. Якби була державна централізована система примусу, то не доводилось би нікому на вулиці когось хапати, тому що ця цільова аудиторія самостійно приходила б до центрів комплектування.
З іншого боку, зрозуміло, що чотири роки війни — це дуже довго. Не кожна країна здатна вести війну на такій дистанції. Для чотирьох років війни українське суспільство ще дуже непогано тримається.
Коли ми критикуємо кількість ухилянтів, треба розуміти: якби напад стався на Німеччину чи Францію, я думаю, що там співвідношення між добровольцями і ухилянтами було б значно більше в бік ухилянтів. Тож нам як суспільству є чим пишатися, давайте відверто.
Повне інтерв'ю з Павлом Казаріним читайте тут і слухайте на Radio NV