Кузьма: Страшно веселий. Рецензія на фільм, в якому дослідження героїв української культури вийшло на новий рівень

Суцільний текст фільму поділено на глави, що робить його більш читабельним.

Ну і хронологічно перед нами вивчення шляху людини від її народження й дитинства в Новояворівську до раптової загибелі в автотрощі у 2015-му.

Виконання

Для початку, нам не брешуть. У назві тут Кузьма й фільм у першу чергу про нього, а не як зі Спостереженням шторму, який про гурт Океан Ельзи був суто формально; говорилося там здебільшого про Вакарчука. Таке щире двогодинне фокусування дає результат.

Адже що було погане в дослідженні Яремчука та Океанів — при всій їхній ностальгічній та візуальній приємності, величезній архівній роботі, монтажі, музиці — поверховість. У випадку Яремчука ми отримали в цьому ракурсі екранізацію Вікіпедії й причина тут, можливо, у жорсткій редактурі, якою займалася донька Назарія Марія. У випадку Океанів — можливо, у постаті Вакарчука, який живий і про якого треба обережно, щоб не образити.

Кузьма, на превеликий жаль, мертвий. І як же його не вистачає на 12-му році цієї жахливої війни! Цю думку фільм створює, і формується вона через те, що в стрічці Артема Григоряна постає дуже жива, жвава, рефлексуюча людина з багажем помилок, ворохом комплексів, умінням спілкуватися, яке з часом перетворилося на міцні звʼязки з народом і вмінням своїми текстами вловлювати його народу сентименти і страхи.

Сам Кузьма особливо нічого не приховував — його життя розгорталося в нас на очах, — проте зібрати докупи цю біографію, не оминувши увагою ані щасливих, ані болісних моментів, — завдання непросте; і все ж саме таку мету мають ставити перед собою дослідники, коли беруться за цю справу. У фільмі Страшно веселий це завдання виконано.

Узагалі тут уловлено один із головних лейтмотивів життя Кузьми — спроби розібратися в собі: «Я х*й його знає, хто я». По молодості Кузьма скоріше спирався на чуже: польське радіо в Новояворівську, Depeche Mode, The Cure, повільний, сумний new-wave перших альбомів. Тексти були абстрактними: Слова твої бились о скло І падали вниз, ніби мертві птахи. Та меланхолійними. Темперамент же Кузьми, як видно з фільму, нісся нестримним потоком уже тоді.

І як видно з фільму, свідомим і несвідомим вибором, помилками і рефлексіями цей потік Кузьма перетворить на бурхливу, але контрольовану річку, яка щось про себе таки знає.

Щодо помилок, то червоним прапором тут майоріє, звичайно, історія з Януковичем і 2004 роком. У той період герой фільму уже розпрощався з Ростиславом Домішевським і Сергієм Герою (некрасиво розпрощався), відійшов від натхненного Depeche Mode похмурого звуку 90-х і став грати живий, доволі конкретний поп-рок. Цей період, із 2002−2003 років до 2005, коли вийшов альбом Танго з піснею Люди, як кораблі — перехідний, переламний. Тоді Кузьма захотів більшого, злетів високо, боляче впав. Залишається загадкою, чи усвідомив він помилку з Януковичем. Чи розібрався? Чи з небажання її визнати, з травми від цькування народився його постійний наратив про недовіру до всіх політиків, влади, виборів. Цей наратив був завуальованим виправданням або щирою думкою?

У будь-якому випадку постріл самому собі в ногу відкрив третій фінальний етап життя Кузьми, задав його вектор і, відштовхнувши спочатку, урешті-решт зблизив героя фільму Страшно веселий із людьми. Поверхово декларована політична зневіра зрезонувала з утомленими від корупції та нестабільності українцями. Ну і пісні, які стали прості. З їхніх плутаних текстів часто спливали рядки просто в ціль: В нас є тільки ми — озимі люди!; Аж стогне земля від зависті, підлості й зла; І справжнім друзям, не забудь, подзвони. Сноби скажуть: раніше було краще, але кому яке діло, якщо твої пісні співають у переходах. Ну і не треба забувати, що у Скрябіна як гурту ніколи не було альбомів, у яких усі пісні від першої до останньої були б видатними. Сміття там було достатньо. Але народна любов — антонім снобізму.

В останній декаді найбільше проявилася й трешова сторона Кузьми. З її нескінченними телепроєктами, алкоголем, утратою вміння стильно одягатися. Усе це, утім, Кузьма робив щиро, і трешовість ця була зі знаком плюс. Ніде правди діти, і з народом вона його поставила вже зовсім на один рівень. У фільмі добре показаний процес формування цього заключного Кузьми, коли він зустрівся зі своєю тінню. Припинив комплексувати. Прийняв сором. І до слова, заново усвідомив, як учинив із Домішевським і Герою.

Зроблене це без особливих пояснень із теперішнього. Здебільшого хорошим монтажем і розумінням, як вибудувати фільм драматично. Ну і коли в тебе головний герой настільки багатослівний, то й зайві коментарі не потрібні.

Ну і загалом той формат, який намацали KNIFE! Films, не припиняє тішити. Це формат колективної ностальгії; єднання незалежно від віку під тим, що нас обʼєднує, на відміну від політики, — культурою. Можна побачити й жінку за 60, яка схвально киває головою під слова Кузьми про владу, і молоду пару, яка не стримує сліз у фіналі. Тішить і те, що документальна кінотерапія в Страшно веселий вийшла на новий рівень.

Кузьма: Страшно веселий — вердикт NV

9/10

І саме через формат на це кіно дійсно краще піти в кінотеатр, темна зала якого забезпечить колективний досвід. У Кузьма: Страшно веселий є, над чим подумати, що пригадати, де поплакати разом з іншими.

Кузьма: Страшно веселий

2026 рік

Україна

Режисер: Артем Григорян