Повну версію інтерв'ю із Френком Ледвіджем читайте тут
Я не вірю, що росіянам бракує людських ресурсів. Вони не проводили мобілізацію, але це ще попереду. Вони добре платять своїм людям. Звичайно, вони зазнають великих втрат, але у разі поранення військовий отримує компенсацію. Тож, схоже, зараз росіяни не відчувають труднощів із рекрутингом. Хоча деякі аналітики вважають, що наступного року у них із цим буде більше проблем. Тим часом, Україна, як відомо, має проблеми з людськими ресурсами. Це викликає дуже серйозне занепокоєння і могло також мати стосунок до того, що сталося у Вугледарі.
Щодо матеріальних ресурсів, наскільки я знаю, у росіян немає особливого дефіциту того, що їм потрібно — зокрема, боєприпасів. Не знаю щодо броньованої техніки та інших позицій, але ключовими драйверам наступу є артилерія та безпілотники, і результати цієї кампанії свідчать про те, що їм не бракує жодного з цих видів озброєнь. Захоплення Вугледара стало для росіян досить значним успіхом, щоправда лише оперативним — не стратегічним. Та зрештою це дозволить їм просунутися далі, якщо їх не зупинити.
Хоч деякі аналітики говорять, що росіяни виснажені не менше за українців, я в це не вірю. Я думаю, що це видавання бажаного за дійсне. Очевидно, що Росія не відчуває браку ресурсів. Я щойно побував
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
на брифінгу західних чиновників, і ті навіть не говорять про те, що Росія виснажена.
Щодо наступу ЗСУ в Курській області РФ. Досягнення полягало в тому, що на деякий час змінився наратив. Приблизно з місяць навколо цього було багато позитивного фону, але це стосується політики. Західні чиновники, з якими я нещодавно спілкувався, зауважують, що їхні очікування стосовно намагань Росії видворити українські війська, не виправдалися.
Хочу підкреслити, що важливо залишатися реалістами
Росіяни часто роблять дурниці, особливо їхні старші генерали. Втім цього разу вони не скоїли дурниці й не перекинули свої ключові сили з півдня та сходу до Курської області. Таким чином, однієї з головних цілей українського командування — відволікти увагу від південного й східного фронту — досягнуто не було. Я також чув, що чимало українських військових на півдні обурені тим, що вісім бригад або їхні частини перекинули із захисту на якусь авантюру у віддаленій частині Росії.
Тож я вважаю, що це була помилка, тому що тепер одні з найкращих бійців, які вам дуже потрібні, змушені утримувати територію, яка вам ні до чого. Хіба що у віддаленому майбутньому, можливо, буде використана під час переговорів.
Курська операція була азартною ставкою. Але якби військове командування України обговорило її зі своїми союзниками, чого вони не зробили, ті могли б назвати це немудрим кроком. Як ви знаєте, генерал Залужний на початку року був дуже проти, і я схиляюся до думки, що він був правий.
Наскільки допоміжним буде отримання Україною далекобійних ракет та дозволу бити ними по території РФ. Тут ми говоримо про американські ATACMS, ракети до HIMARS та MLRS, а також про британсько-французькі Storm Shadow, які містять американські компоненти. Та всі вони обмежені за кількістю. За найкращими оцінками відкритих джерел, британці мали в запасі близько 500 ракет Storm Shadow. 200 з них було передано Україні. Я не знаю, скільки їх було використано, але для кожної вагомої цілі їх потрібно чимало. Та й неважливо, скільки їх використала Україна, — в будь-якому випадку, це невелике число. Тоді як у Росії, як ви згадали, розташовано багато цілей.
При цьому, варто пам’ятати, що британці мають залишити частину ракет собі. Адже не виключено, що в найближчі рік-два ми можемо вступити в бій з Росією або з французами. Тож ракети можуть нам знадобитися.
Отже, існує проблема з кількістю. Питання в тому, чи достатньо цих ракет, щоб змінити ситуацію? Коли ми, міжнародна коаліція, завдали поразки Іраку у війні в Перській затоці в 1991 році, ми мали вразити 40 тис. цілей, що і зробили. Коли ми перемогли Сербію (або напали на Сербію, адже сумнівно, що ми її перемогли) у 1999 році, в нас було 10 тис. цілей для ураження. По деяких із них (десь по кільком сотням) ми мали бити неодноразово. Росія ж набагато більша, ніж ці країни разом узяті. Тож аби завдати катастрофічних збитків російським ресурсам і з упевненістю знищити таку систему, вам потрібно багато сотень чи тисяч ракет.
Підсумовуючи: кілька десятків чи сотень ракет, які зараз має Україна, або які вона отримає, не створять стратегічної різниці. Вони завдадуть чималої шкоди в радіусі своєї дії. Частина з них, звичайно, буде збита. Але вони не виграють війну для України. Не забувайте, що росіяни випустили по Україні багато сотень крилатих ракет, і так і не домоглися її поразки. Тож не розумію, як це може вдатися Україні.
Ефект отримання Україною далекобійної зброї та зняття заборони на удари по РФ призведе до певного роду помсти — не лише Україні, але й Заходу. Це той стримуючий фактор, про який ми постійно чуємо. І найважливішим чинником тут є не кількість цілей та ракет, а американські вибори. Оскільки адміністрація Байдена не хоче, щоб Америка постраждала від будь-якої російської помсти — нехай вона буде й не ядерною, а зачіпатиме кібернетичний чи космічний простір, чи виллється у підривну діяльність іншого характеру. В цьому, звичайно, звинуватять адміністрацію. Тож ось чому це відбувається — чому ви не отримуєте дозвіл від США вражати західною зброєю цілі в РФ.
Взагалі, в цій війні є така проблема: щойно починає йтися про якусь нову зброю, люди думають, що вона все змінить — від протитанкових ракет до артилерійських систем, ракетних комплексів, британських, німецьких, американських танків тощо. Очевидно, що розчаруванням стали F-16. Як я завжди говорив, вони нічого всерйоз не змінять. Тепер це ATACMS і Storm Shadow. Але справа тут в накопиченні спроможностей. Ані в цій, ані в будь-якій іншій війні не існує такого єдиного виду озброєння, що здатне все змінити. Воно так не працює.
На початку червня я критикував формулу миру президента Зеленського за нереалістичність, нездійсненність низки її пунктів. Зараз я бачу зміни у його баченні перспектив миру. Воно стає дещо більш реалістичним, і ми можемо побачити напрямок руху. Відверто кажучи, мені здається, що форма угоди вже очевидна, і вона була зрозумілою ще приблизно 18 місяців тому. Це розділення Донецької області і домовленість про тимчасове статус-кво Криму, прийняття перемир’я на кшталт того, що існує між Північною Кореєю та Південною Кореєю. А також певні безпекові гарантії для України, які, я думаю, ви отримаєте. Ось куди ми прямуємо.
Думаю, проблема з точки зору західних урядів полягає в тому, що там не бачать бажання вести переговори з боку іншої сторони. Один західний чиновник нещодавно сказав мені, що це виглядає не стільки питанням землі — міста Покровськ, Донецької, Запорізької області та тамтешніх міст, скільки питанням суверенітету, чи вступить Україна до НАТО та ЄС. Мовляв Росія не зупиниться, доки не буде впевнена, що Україна прийме певну позицію нейтралітету. І саме тому з боку Росії немає жодного інтересу до переговорів.
Якщо росіяни відчують, що землі, які вони захопили, під загрозою з боку України, можливо, вам буде з ким говорити. Але на даний момент це не так. Ситуація мрії виглядала б так: добре оснащене таємне ядро української армії пробивається до Перекопа, перекреслюючи російські здобутки та утримуючи під загрозою Крим. Тоді міг би з’явитися переговорник. Це було б чудово, але не думаю, що так станеться.
Можна я скажу іще дещо? Я маю надію, що Україна виграє цю війну. Не буду перелічувати всі причини. Але є проблема: якщо ви приймаєте позицію продовжувати платити кров’ю аж до перемоги, то що як перемоги не буде? Наприклад, в Афганістані перемоги так і не сталося. Ми продовжували боротися, хоча ще давно мали б зупинитися.
Є й інший приклад — Друга світова війна. У 1942 році німці стояли біля воріт Сталінграда, дорогою на Кавказ, і не було якогось очевидного способу їх зупинити. Британці, тим часом, відступали в Північній Африці. А в битві за Атлантику британський та американський флоти терпіли поразку. Ніхто не знав, що з цим робити. Але два роки потому все виглядало зовсім інакше, чи не так? Тому нам не слід впадати в пораженство. Та все ж, між Другою світовою війною і теперішніми реаліями існують дуже великі відмінності.
Я ж хочу підкреслити, що важливо залишатися реалістами. Факт полягає в тому, що найсильніша армія — американська — не збирається воювати з вами пліч-о-пліч. Турецька армія, що є другою за величиною і потужністю в НАТО, не збирається воювати на вашому боці. Те саме стосується французів. Але ж якщо вам немає з ким вести переговори, вам доведеться битися далі, от і все. А ми повинні спробувати допомогти вам перемогти. Слава Україні!
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV