Колонка підготовлена з виступу на дискусії «Виживання: підсумок» під час спеціальної зустрічі YES
Ті з нас, хто не є українцями та чиї сини, — а в мене є 16-річний син, — найближчим часом не стоятимуть перед вибором, чи записуватися воювати, повинні бути дуже скромними, коли висловлюють погляди про те, як довго Україні слід воювати.
Так, демократичні союзники підтримали Україну, але значно легше виписати чек, ніж коли твій син, брат, батько, чоловік чи жінка помирає. Тож я думаю, що питання про те, коли завершувати війну, на 100% має бути в компетенції українців.
Однак, хочу додати дещо. Я погоджуюся з тим, що якщо подивитися на хід української історії, то позиція, в якій Україна перебуває зараз, є дуже, дуже сильною. Що Україна стоїть на порозі історичного досягнення та історичної перемоги.
Дозвольте коротко згадати три невеликі моменти з мого досвіду, пов’язані з Україною, щоб дати (особливо неукраїнцям) відчуття того, який шлях пройшла Україна.
Отже, моя мама — українка, народжена не в Україні, а в Німеччині. Вони втекли після
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
заключення пакту Молотова-Ріббентропа. Мій тато не українець, а англо-шотландець. І коли я росла, у домі завжди відчувалась певна напруга.
Питання, коли завершувати війну, на 100% у компетенції українців
Мій дядько Богдан, який зараз живе в Києві, працював на фермі мого батька. Але не любив рано прокидатися. Це проблема, якщо ти працюєш на фермі. Тож одного ранку, щоб розбудити Богдана, мій тато крикнув у його спальню — це було в 80-х: «Богдане, у Радянському Союзі революція. Вона почалася в центральноазійських республіках. Вона поширилася. Люди вийшли на вулиці Києва. Прокидайся, прокидайся, Богдане!»
І Богдан негайно вистрибнув із ліжка і ввімкнув телевізор.
Я розповідаю цю історію, щоб показати: для українських канадців це завжди була мрія, надія, що це станеться. Але для всіх, хто не був українцем, це здавалося абсурдним.
Тож коли мій дядько Богдан вискочив із ліжка, мій батько засміявся і сказав: «Ох ви, українці, — ви такі божевільні. Цього ніколи не станеться».
Моя друга історія — про тестя Віктора Пінчука [йдеться про Леоніда Кучму], з яким я, здається, познайомилася раніше, ніж Віктор. Він був директором заводу, який тоді називався Южмаш (Кучма очолював завод у 1986−1992 роках — ред.). Тепер ми називаємо його Південмаш. Там виготовляли ракети СС-18 [Сатана]. Я познайомилася з ним, коли Радянський Союз ще існував, у місті, яке тоді називалося Дніпропетровськ. Я поїхала туди від Financial Times, щоб зробити матеріал про те, чи стане Україна незалежною. Ми дуже довго розмовляли. У ті часи люди ще багато пили. Тож я досі пам’ятаю — я ніколи в житті не пила стільки.
Але наприкінці розмови — вона велася російською — він почав говорити українською. І я запитала його: «То що станеться? Що буде на референдумі за незалежність?» А він сказав мені: «О, ми проголосуємо за незалежність, це 100%. Кожна людина на Южмаші точно голосуватиме за незалежність». І я зрозуміла, що так і буде.
Я повернулася й розповіла це хлопцям із Financial Times. Вони, мабуть, тоді подумали: «Вона українська канадка, вона упереджена». Але [Кучма] мав рацію. Бо існувала така прихована українська національна ідентичність, якої зовні не бачили, яку не бачила Москва, яку не бачили радянські експерти.
І моя остання коротка історія — про 24 лютого, чотири роки тому. Я була заступницею прем'єрміністра Канади. Усі військові експерти казали нам: якщо Україна протримається три тижні — це диво. І, до речі, це мало реальні наслідки, адже країни (зокрема й моя, соромно сказати) не надсилали Україні зброю. Бо наші генерали питали: «Навіщо? Путін забере Україну за кілька тижнів. Єдине, що можна надсилати Україні, — це щось для партизанської війни».
Усі говорили, що [повномасштабне вторгнення] станеться. Я повернулася до свого готельного номера, і одна з моїх тіток, теж Христя, зробила спільний дзвінок до нашої родини в Україну. А перед дзвінком вона всіх нас організувала: кожен мав сказати, скільки у нього є вільних спалень, щоб наші українські родичі могли втекти до Канади.
Тож тітка Христя під час дзвінка все це пояснює. А потім бере слово моя тітка Віра, яка живе у Львові, — її мати була політичною ув’язненою, уявіть собі, вона провела 10 років у дитячому будинку. Дуже сильна жінка. І вона говорить від імені українського крила родини — це прямо 24 лютого: «Дорога канадська родино, дуже дякуємо. Ми вдячні, але ми не їдемо».
І насамкінець вона додала: «Ви поїхали. А ми — залишилися і не поїдемо. Усі чоловіки записуються воювати, усі жінки роблять, що можуть».
А потім до розмови доєднався 14-річний підліток з родини. Він знає, що є кузина, яка займає високу посаду в канадському уряді. І каже: «Ми не будемо переїжджати до Канади. Ми хочемо, щоб Росію відключили від системи SWIFT, щоб конфіскували російські активи. І, будь ласка, закрийте наше небо. Ось і все, чого ми хочемо. Про все інше ми подбаємо самі».
Це 14-річна дитина, гаразд? І це 24 лютого.
Чому я розповідаю ці історії? Виживання. Україна вижила.
Я абсолютно, повністю переконана, що воля українського народу — продовжувати виживати і процвітати. І єдине питання для нас, західних людей, і насправді здебільшого для європейців: чи збираєтеся ви підтримувати Україну достатньо, щоб Путін не напав і на вас? Бо якщо ви дасте Україні достатньо грошей і достатньо зброї, вони розберуться з Путіним без вас.
А якщо ні — тоді за X років ви разом з Україною опинитеся на фронті. І це буде повномасштабна європейська війна.