«Спасибі товаришу Сталіну». Як в СРСР розправлялись з дітьми так званих ворогів народу

Сотні тисяч зламаних життів

Н аркоми внутрішніх справ повинні були особисто повідомляти по телеграфу дані дітей начальнику адміністративно-господарського відділу НКВС, а він мусив контролювати, щоб в один той самий дитячий будинок не потрапили діти з родинними зв’язками або ж навіть просто знайомі.

Тобто дитину ізолювали від усього попереднього життя. Вона втрачала контакти зі своїми братами й сестрами, і навіть друзями дитинства. Найчастіше такій дитині змінювали ім'я та прізвище. А свідоцтво про народження забирало керівництво дитбудинків. Вибити пам’ять про батька й матір, забути своє коріння — таку мету переслідував режим.

Упродовж 1937−1938 років лише офіційно на усій території СРСР забрали 25.342 дітей, із них направлено до дитбудинків Наркоматів освіти та місцевих ясел 22.427 дітей, передано під опіку і повернено матерям усього 2.915 дітей.

Ці репресії проти дітей тривали й під час Другої світової війни та по її завершенні. Американсько-британська журналістка і письменниця Енн Епплбаум у книзі ГУЛАГ. Павутина великого терору наводить таку статистику, ґрунтуючись на даних архівів НКВС: у 1943−1945 роках через дитячі притулки пройшло 842.144 бездомні дитини. Здебільшого це були діти репресованих, хоч потрапляли сюди й ті, у кого і батько, і мати загинули на війні, але їх було значно менше.

Усі ці діти опинилися в дитбудинках і ремісничих училищах, частина вирушила назад до рідних. А 52.830 неповнолітніх відправили до трудових виховних колоній, фактично перетворивши їх на малолітніх в’язнів. За кожною цифрою стоїть людська трагедія.

Страшна доля чекала на немовлят, що потрапили у табори разом із матерями або народилися тут. Назвати точне число тих, хто не пережив «турботу» радянської держави, неможливо. Відомо, що смертність дітей у ГУЛАГу була дуже високою. Згідно з уривчастими архівними даними, зібраними норильським товариством Меморіал, уже по війні, 1951 року, у будинках немовляти на території Норильлагу перебували 534 дитини, з них померли 59 дітей. У 1952 році мали з’явитися на світ 328 дітей, і загальна чисельність немовлят становила б 803. Однак у документах 1952 року вказано число 650 — тобто 147 дітей померли. Статистики за попередні, страшніші роки, досі невідомі.

Маленькі заручники диктаторського режиму

У мови перебування дітей у яслах ГУЛАГу описала колишня ув’язнена Галина Іванова. За її словами, дітками від одного року опікувалися не педагоги чи медики, а так звані няньки — також засуджені жінки з-поміж криміналітету.

«О сьомій годині ранку няньки робили побудку малюкам, — згадує Іванова. — Стусанами, стусанами підіймали їх із ненагрітих ліжок. Для „чистоти“ дітей ковдрочками не вкривали, а просто накидали їх поверх ліжечок. Штовхаючи дітей у спинки кулаками й обсипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли. Вони тільки кректали по-старечому і — гукали. Це страшне гукання цілими днями неслося з дитячих ліжечок».

Колишня політична ув’язнена Хава Волович, звільнившись, написала спомини про свою донечку Ельвіру, народжену у таборі. Перші місяці життя дівчинка провела разом із матір'ю, а потім, коли їй виповнився рік, потрапила в диткомбінат.

«З кухні няня принесла кашу, що палала жаром, — згадує Волович. —  Розклавши її по мисочках, вона вихопила з ліжечка першу-ліпшу дитину, загнула їй руки назад, прив’язала їх рушником до тулуба і почала, як індика, напихати гарячою кашею, ложку за ложкою, не залишаючи їй часу ковтати. Ніколи не забуду, як, чіпляючись за мою шию, вона змарнілою ручкою показувала на двері та стогнала: Мамусю, додому!»

Волович каже, що при побаченнях постійно виявляла на тільці Елеонори синці. У цьому диткомбінаті її донька померла вже через три місяці. Причину смерті жінці не назвали, проте вона вважає, що дівчинки не стало через голод.

Діти, які вижили, розвивалися погано і фізично, і розумово. Письменниця-дисидентка Євгенія Гінзбург, яка деякий час працювала в диткомбінаті, заміняючи одну з няньок, згадує в автобіографічному романі Крутий маршрут: «Лише деякі чотирирічні дітки вміли говорити, а більшість спілкувалася криками, мімікою, жестами. Звідки ж їм говорити? Хто їх учив? Кого вони чули? У груднинковій групі вони ж весь час просто лежать на своїх ліжках. Ніхто їх на руки не бере, хоч лусни від крику. Заборонено на руки брати. Тільки міняти мокрі пелюшки. Якщо їх, звісно, вистачає».

Енн Епплбаум спілкувалася з однією з жінок, яка казала, що на годування дитини грудьми відводили пів години або 40 хвилин. Коли дитина виходила з грудного віку, то мама могла з нею бачитися лише 15 хвилин. А при досягненні трирічного віку дитину взагалі розлучали з мамою і вивозили з диткомбінату у дитячий будинок.

«Примусові відправлення табірних дітей планують і проводять, як справжні військові операції — так, щоб противник був захоплений зненацька, — описує ці жахи французький політолог Жак Россі, колишній ув’язнений, автор Довідника по ГУЛАГу. — Найчастіше це відбувається пізно вночі. Але рідко вдається уникнути несамовитих сцен, коли очманілі мамки кидаються на наглядачів, на колючий дріт загородження. Зона довго здригається від криків».

Про направлення дитини до дитбудинку робили відмітку в особовій справі матері, проте адресу пункту призначення там не вказували. У тексті доповіді наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії голові Раднаркому СРСР В’ячеславу Молотову від 21 березня 1939 року йдеться про те, що вилученим у засуджених матерів дітям почали надавати нові імена та прізвища.

Дітей садили у товарні вагони, й озброєний конвой розвозив їх до різних місць. Їм казали, що вони їдуть до моря, до Одеси або ж у табір Артек. І маленькі в’язні вірили, допоки не опинялися в інших місцях.

«На одній зі станцій ми зупинилися, і частину дітей вивели, щоб пересадити в інший поїзд, — згадує епізод зі свого життя Анна Раменська, якій на той час було 10 років. — Маленькі брат із сестрою відчайдушно плакали, учепившись одне в одного. Але ні прохання, ні гіркий плач не допомогли. Їх посадили в різні товарні вагони й повезли. Я потрапила в дитбудинок під Красноярськом. Як ми жили при начальниці-п'яниці, при п’янках, різанині, розповідати довго і сумно».

Одна з вихованок дитячого будинку Неля Симонова згадує, що знущання та фізичні покарання були звичною справою. Якось директорка била двох хлопчиків головою об стіну і кулаками по обличчю за те, що під час обшуку знайшла в їхніх кишенях хлібні крихти. Дітей звинуватили у тому, що вони готують сухарі до втечі.

«Коли нас виводили на прогулянку, то діти няньок і виховательок на нас показували пальцями і кричали: „Ворогів, ворогів ведуть!“, — пише вона у спогадах. — Голови наші були обстрижені наголо, одягнені ми були абияк. Одного разу під час тихої години я ніяк не могла заснути. Тітка Діна, вихователька, сіла мені на голову, і якби я не вивернулася, можливо, мене б не було в живих».

Українська дослідниця Тамара Вронська пише, що дітям репресованих встановлювали найнижчу планку для реалізації своїх можливостей. Влада давала їм зрозуміти: ви — діти ворогів, варті лише цього і маєте бути вдячні товаришу Сталіну за те, що живі й отримуєте їжу та шкільну освіту. Суп із капусти, липкий чорний хліб, іноді картопля — цього вам досить.

Діти утікали з дитбудинків, шукали їжу на смітниках, іноді крали. І за це їх жорстоко карали. Перед цим, у 1935 році, ще до наказу Єжова, сили набула постанова Раднаркому СРСР Про заходи боротьби зі злочинністю серед неповнолітніх, яка вносила зміни до Кримінального кодексу СРСР. За крадіжки, насильство та вбивства можна було засуджувати дітей із 12-річного віку аж до найвищої міри покарання — розстрілу.

А тепер сучасні цифри: у період із 24 лютого 2022 року і по лютий 2024 року Росія незаконно перемістила або депортувала до країни щонайменше 19.546 несупроводжуваних українських дітей і підлітків з окупованих територій України.