Про корупцію, війну та історію

Переможна Антанта у 1919 році підтримувала (і постачала амуніцією) польську армію та армію Денікіна. До Української Народної Республіки ставилася негативно, бо вбачала пронімецьку або пробільшовицьку силу. Через ізоляцію українцям довелося самим вести війну аж на три фронти — з поляками, більшовиками та Денікіним — а це було викликом понад їхні сили.

Норма для всіх

Цю історію можна розглянути й у ширшому контексті. Неможливо порахувати скільки держав існувало в минулому. Правдоподібно, рахунок йде на тисячі. Ми не знаємо однак жодного, повторюю, жодного випадку, коли б якась держава зникла внаслідок корупції. Держави вмирають через чужоземні завоювання або громадянські війни, та не через корупцію.

Повністю корупцію не можна знищити. Та можна звести до терпимого рівня

Ба більше: серйозний історик скаже вам, що корупція була нормою для усіх держав, як переможних так і переможених. Найбільш ранні свідчення корупції маємо у перших писаних документах з доби Хаммурапі. Макіавеллі писав, що глупо йти до володаря без подарунка. У Московському царстві існувала навіть система узаконеної корупції - так зване кормління. Наполеон був не проти того, що його міністри крадуть, якщо можуть ефективно справлятися зі своїми обов’язками. Це правило діяло і в часи Гітлера та Сталіна. Варто нагадати історію нацистських гауляйтерів та їхніх багатств, награбованих з окупованих територій, і сталінську практику зарплати у конвертах для радянської номенклатури.

Про корупцію як проблему почали говорити відносно недавно, коли людство — насамперед Захід — вступило у добу безпрецедентних змін за формулою «все швидше, швидше, швидше — і більше, більше, більше». За браком кращих слів ми називаємо ці зміни модернізацією. Гаслом дня стало «модернізуйся — або помирай». Це були не просто красиві слова. Модернізація в першу чергу стосувалася військової галузі. Наполеонівські війни були останніми доіндустріальними, тому їх могла виграти така неіндустріальна країна як Російська імперія. Однак сорок років потому, під час Кримської війни, технологічна відсталість Росії стала однією з головних причин її поразки.

Показовою була доля тисячолітньої Китайської імперії. Самозаспокоєна й переконана у власній непохитній величі, вона відмовлялася модернізуватися. Її поділили між собою індустріальні держави Заходу, і вона перестала існувати на початку ХХ ст. Ця історія повторилася у решті незахідного світу. Одним з небагатьох винятків була Японія. Навчені прикладом Китаю, японські правителі почали форсовану модернізацію своєї країни за західними зразками, і на початку ХХ ст. змогли перемогти набагато більшу Російську імперію.

Історія не закінчується

Умовою виживання та успіху стало копіювання західного зразка. У його основі було створення політичної системи, котра не заважала економічному зростанню, а навпаки — уможливлювала його. І тут корупція стала проблемою. Вона послаблювала ефективність політичних інституцій і суспільну солідарність. Остання стала особливо важливою в добу високоіндустріальних воєн, котрі вимагають мобілізації усього суспільства, а не лише окремих його груп.

З падінням колоніальної системи та комунізму з’явилася надія, що західний зразок пошириться на весь світ. Тоді запанує доба миру і добробуту — те, що Френсіс Фукуяма назвав «кінцем історії». Надія виявилася ілюзією. Історія ніколи не закінчується та продовжує бути з нами. Промовистими є дані Transparency International — міжнародної організації, яка від 1990-х (тобто з моменту проголошення кінця історії) порівнює рівень корупції у різних країнах. Згідно з даними за 2024-й, серед 180 країн світу найменш корумпованими є протестантські країни (у цьому списку вони займають сумарне 27 місце) та Ізраїль (31 місце), за ними йдуть католицькі країни (сумарне 51 місце) а завершують країни східно-християнські (85 місце) та мусульманські (135 місце).

Зрозуміло, що жодна релігія сама по собі не відповідальна за корупцію. Кожна з них вважає хабар гріхом чи морально неприпустимим вчинком. Причина, чому православний та ісламський світ займають такі низькі місця, криється не у їхньому богослов'і. Вона пов’язана з політичною практикою. У православних та ісламських країнах релігійні інституції слабо або зовсім не відділені від держави. Вони зрослися між собою, а таке зрощення не дає змоги розвиватися незалежним інституціям, які могли би контролювати їх чи конкурувати з ними у боротьбі за владу.

Тому ключова умова боротьби з корупцією — існування критичної маси незалежних від влади інституцій — у тому числі незалежних медіа та судів. Це той історичний урок, який не засвоїла кожна українська влада, включно з теперішньою. Інакше не намагалась б скасувати незалежність антикорупційних інституцій на четвертому році війни.

Популісти переконують своїх виборців, що корупцію може подолати тільки чесний лідер, тому всі їхні політичні противники — не є чесними. Звідси — успіх Зеленського та його партії «Слуга народу», котра, як не крути, є популістською. Реалісти погоджуються, що лідери важливі. Але більш значимими є інституції, незалежні від лідера та його владного оточення. Існування таких інституцій критичне для ефективності держави, особливо у часи війни.

Можна, звичайно, покликатися на приклад сталінської чи путінської Росії як на заперечення тези про важливість незалежних інституцій. Незалежністю там не пахне. Так, на початку своїх найбільших воєн і сталінський, і путінський режими були на межі колапсу. Але за якийсь час змогли перезавантажитися та пристосуватися до потреб воєнного часу.

Путін особисто воює з корупцією. Як пише New York Times число антикорупційних справ у Росії за першу чверть цього року зросло на 24% у порівнянні з минулим роком, і більшість з них стосується високопосадовців. Але тут йдеться не про чесність і прозорість влади. Антикорупційні справи для Путіна — спосіб покарання тих, хто провалив його доручення, пов’язані з війною проти України.

У Росії корупція є рутиною. Кремлівські пропагандисти намагаються ствердити, що нічого особливо поганого у цьому нема. Мовляв, Росія — не Захід, вона окрема цивілізація, а тому західні норми на неї не поширюються. Кремль також твердить, що поширення демократії з її незалежними інституціями — стратегія, за допомогою якої Захід намагається утвердити своє глобальне домінування. Але ці спроби приречені, бо більшість країн світу мають іншу історію та інші норми суспільної моралі. Як приклад наводиться провал американської експансії в Іраку та Афганістані.

Вперед і вгору

Кремлівські пропагандисти, однак, замовчують успіхи країн, які не є західними — таких як Японія, Тайвань, Сінгапур. До недавнього часу особливі надії подавала Україна. Хоча вона, як і Росія, є країною східнохристиянською, її поступ у подоланні корупції був особливо помітним.

За десять років після Євромайдану у рейтингу Transparency International Україна піднялася зі 144 на 104 місце. Вона покинула групу країн високого ризику (Нігерія, Камерун чи Папуа Нова Гвінея) і стала в ряд з Бразилію та Сербією (до слова, Росія і далі у групі африканських країн). Треба перестати говорити про Україну як про дуже корумповану країну. Варто говорити про Україну як про країну, що бореться з корупцією. Інакше не було би двох Майданів, не було би недавніх протестів молоді проти рішення Верховної ради скасувати незалежність НАБУ та САП.

Подолання корупції - не процес в одному напрямку — вперед і вгору. Загроза регресу є і завжди буде. Корупція як вірус: поражає кожен орган державного тіла, що має ослаблений імунітет або страждає від занедбаної хронічної хвороби. До Євромайдану і війни головним топливом української корупції була російська газова труба та розпилення державного бюджету. Тепер таким топливом є допомога Заходу. Її обсяги і проходження є воєнною таємницю — а тому корупцію там легше маскувати, хоча її існування ні для кого не є таємницею.

Повністю корупцію не можна знищити. Та можна звести до терпимого рівня. У деяких країнах корупція так сильно переплетена з державою, що є державотворчим елементом. В Україні такого немає. Україна може працювати без корупції, на іншому топливі - взаємній довірі між суспільством і владою, як це було у перші місяці російського вторгнення. На жаль, ця довіра не втрималася довго. Але сам прецедент є важливим. Він дає підстави надіятися, що Україна спроможна дати собі раду як з минулим, так і з теперішнім.

Такий висновок не має заспокоювати. Навпаки, він має стати наснагою для дальших і більших зусиль. Бо як би там не було, після липневого антикорупційного бліцкригу та його провалу стало очевидним, що теперішня влада не здатна на системні зміни, які могли би звести корупцію до мінімального рівня. Україна потребує нового політичного лідера — але ще більше потребує незалежної антикорупційної та судової системи. Це має бути покладено в основі нового політичного проекту. Час на нього прийде після війни. Готувати, однак, його треба уже зараз.

У минулому були, звичайно, моменти, коли історії не вдалося повернутися на історичному переломному моменті. Та будемо надіятися, що цього не станеться зараз. За роки своєї незалежності Україна пройшла довгий шлях змін. Це не короткий інтервал 1917−1920 років — це вже у десять разів більше.