Як після війни карали німців. Коли впав Третій рейх, Чехословаччина почала «чистки»: фольксдойче чекала депортація, а часом і лінчування

А на початку квітня у Кошице, першому великому місті Чехословаччини, звільненому від німців, Бенеш скликав уряд Народного фронту. Він, як президент, був у вигнанні з 1939-го і тепер повернувся на батьківщину з Лондона через Москву. Бенеш запевнив Кремль: Чехословаччина розвиватиметься у «правильному» напрямку — у відтвореному уряді перевага була за комуністами.

Президент добре пам’ятав приниження, яке пережив у Мюнхені у вересні 1938-го. Тоді Невілл Чемберлен, прем'єр-міністр Великої Британії, й Едуард Даладьє, президент Франції, передали Німеччині чеські землі, населені німцями, — а Бенеша навіть не запросили до обговорення питання. Пізніше цей епізод увійшов в історію як анексія Судетів. Відтоді Чехословаччина почала втрачати суверенітет, доки навесні 1939 року Берлін не ліквідував його повною мірою.

Потім вже були спопелілі німцями чеські села Лежаки та Лідіце — «відплата» за вбитого в липні 1942 року Рейнхарда Гейдріха, який фактично керував окупованою німцями Чехією. Були й інші страти мирного населення за допомогу рухові опору.

Всі шість років німецької окупації промисловість і сільське господарство чехів працювали на Третій рейх, а слов’янське населення країни окупанти переконували в неповноцінності.

Тепер ситуація змінилася з точністю до навпаки.

У кожному звільненому місті й селі Чехословаччини місцевих німців, які жили тут споконвіків, зобов’язали носити білі пов’язки з літерою N. До війни в країні таких було 3,5 млн. До 1945-го кількість скоротилася — мобілізовані чоловіки або загинули на фронті, або були в полоні. А тому весь гнів звільнених слов’ян вилився на людей похилого віку, жінок і дітей. Їх позбавили продовольчих карток, а за німецьку мову на вулиці безкарно били.

У перші тижні після звільнення Брно жінки-фольксдойче отримували рознарядку на нічну чистку картоплі для польових кухонь. Через багато років Едельтрауд Вюстлер, яка пережила той час, згадувала: продовольчі склади були поблизу від винних погребів, які з вечора заповнювали солдати, тому нічні зміни рідко обходилися без зґвалтувань.

Офіційно Бенеш оформив висловлену в Брно тезу щодо німців тільки в серпневому декреті 1945 року.

Надалі всі, хто під час окупації отримали громадянство Рейху або Угорщини — на півдні та сході словацьких земель, позбавлялися права на нього від Чехословаччини. Те, що Берлін автоматично видавав німецькі паспорти всім німцям на окупованих землях, до уваги не бралося.

Через півроку, на початку 1946-го парламент ратифікував цей та інші декрети Бенеша. Але влада Брно, головного міста Моравії, готувала виселення німців уже в кінці травня 1945-го. Багато їхніх сімей ще раніше перемістили до таборів у передмісті: необхідно було звільнити житловий фонд міста, що неабияк скоротився під час бойових дій.

«Збройні кримінальні елементи з настанням темряви постійно нишпорили в напівпорожніх будинках німців, — описував той час Войтех Йестржаб, уродженець Брно. — Ці загони відправляли партійні секретаріати, які стихійно виникали чи не на кожній вулиці з благословення згори. Раз у раз нічну тишу порушував гуркіт пересовування або вивезення меблів. Часто на ранок у квартирах то тут, то там з’являлися нові мешканці».

30 травня почалася депортація німців із Брно. «Ми з мамою прийшли додому о дев’ятій вечора, — згадувала Шарлотта Гшвентнер. — Сусід сказав, що нас відправляють в якийсь табір, і що потрібно взяти з собою найнеобхідніше, бо, за його словами, це всього на пару днів. На вулиці до мами підійшли озброєні люди і відібрали ощадкнижку, гроші та прикраси. Ми були настільки втомленими і наляканими, що не змогли сказати ні слова проти».

Опівночі колона переміщених осіб пішки рушила на південь у бік австрійського кордону, до якого було 55 км. Таким чином Брно залишили 27 тис. чоловік — трохи більше половини довоєнного німецького населення міста. А муніципалітет отримав у розпорядження 10 тис. вільних квартир.

У першій половині дня 31 травня авангард колони німців із Брно дістався до Погоржеліце, що на півдорозі до кордону. Сама хода розтягнулася на багато кілометрів.

«Сонце пекло немилосердно, — згадувала учасниця походу Марія Станка. — Не було ні води, ні тіні для відпочинку. Перелякані діти кричали. Деякі мандрівники падали від безсилля, їх піднімали прикладами супроводжуючі солдати. Тих, хто вже не міг встати, скидали на узбіччя».

Територію біля австрійського кордону контролювали радянські війська. Вони не дозволили колоні рухатися далі — всіх подорожніх помістили в табір у Погоржеліце.

Австрійська влада теж не відчувала захоплення щодо прийому в себе депортованих: у багатьох із них ще в дорозі почалася дизентерія, а в таборі ще й був тиф.

Медичної допомоги чекати не було звідки. Тому Відень дав добро на перехід кордону спочатку тільки своїм громадянам і тим, хто перебував у шлюбі з такими, — тобто одиницям. Згодом прикордонники почали пропускати молодих і здорових репатріантів.

«Мама змушена була залишити нас [дітей] із бабусею, яка була чешкою, а сама пішла до Австрії, — розповідала Марія Шрімпель, яка тоді була ще дитиною. — Нам довелося повернутися у Брно, де нас усиновила тітка. Але ми більше не могли розмовляти німецькою. А коли виросли, роботу змогли знайти тільки в JZD [аналог радянських колгоспів]».

Під час походу і в Погоржеліцькому таборі від хвороб і жорстокого поводження загинули, за різними даними, 2 — 5,5 тис. німців. Перша межа — чеські дані, друга — німецькі.

Уже через кілька тижнів усіх, у кого залишилися родичі-чехи, повернули в Брно. Близько тисячі людей, яким йти було нікуди, розійшлися прикордонними селами на сезонні роботи. Іншим довелося залишитися в таборі. Ті, що вижили, тільки в 1946 році поїхали до Баварії, де на них теж ніхто не чекав.

Доки вирішувалася доля репатріантів у Погоржеліце, 31 липня на півночі Чехії в містечку Усті-над-Лабем сталася катастрофа. О 15:30 жителів налякав потужний вибух, який пролунав із боку передмістя Красне-Бржезно. Там розміщувалися склади боєприпасів. Вибухи тривали майже півгодини. Загинуло 27 осіб, десятки отримали поранення.

Працівник міської пошти Їржі Сведек згадував про те, що трапилося: «Вибуховою хвилею винесло велике вікно у нашому відділенні. Я побіг через дорогу на залізничну станцію дізнатися, що трапилося. Там щосили шумів натовп. А якийсь бритоголовий чоловік років 50 щосили кричав: „Це справа рук німців!“ Хоча не всі розуміли, що сталося, багато хто кинувся бити німців. Адже вони на рукавах носили пов’язки з літерою N».

Дехто з устінців-чехів, дізнавшись про істерику на станції, кинулися попереджати сусідів-німців. «На вулиці я побачила німкеню і поспішила до неї сказати, щоб вона зняла пов’язку, — цитує історик Вацлав Влк спогади Марії Б. — Але на моєму шляху з’явився великий чоловік. Він схопив німкеню і жбурнув її в яму неподалік, після чого скинув на неї два величезні камені. Підійшовши пізніше до ями, я побачила її там бездиханною».

На наступний день до Усті-над-Лабем прибула урядова делегація. І вже через добу міністр оборони Чехословаччини генерал Людвіг Свобода відповідав на питання журналістів у холі місцевого готелю Палас. «Безсумнівно, це була диверсія нацистських спецслужб, —проголошував військовий. — Що в цьому випадку робити нам? Прикладом може послужити Радянський Союз. Коли влітку 1941-го кілька десятків парашутистів із Рейху було скинуто в районі Саратова, їх всіх сховали жителі Поволзької німецької автономії. Після цього всіх її жителів вивезли в Сибір і Середню Азію».

Невідомо, чи траплялося в Поволжі хоч щось подібне, але слова генерала звучали досить переконливо.

Після нього виступив голова служби національної безпеки Бедржих Покорні. Саме він відповідав за організацію пішого походу німців із Брно.

Тепер Покорні в деталях розповів про операцію диверсантів. Звідки він міг про них знати, якщо руїни були навіть не розібрані? Такого питання голові спецслужби тоді ніхто не поставив.

Виступи силовиків широко розійшлися в місцевій пресі і лише підбурили різного штибу мародерів.

Після вибухів в Усті в регіоні вбили понад 200 німців. Хвиля відплати перейшла на сусідні райони, в результаті загинуло до 8 тис. осіб «арійського» походження.

До кінця 1946 року всі німці, що вижили, залишили Чехословаччину.