Стражі України. Вісім знакових фото українських військових та історії, що стоять за кожним із них

Збройні сили України — це близько 250 тисяч солдатів, офіцерів і держслужбовців, які служать на фронті й у мирних регіонах. НВ попросив сімох українських фотографів і фотокореспондентів обрати по одному знімку військовослужбовців із лінії фронту або з охоплених війною міст і розповісти історію створення кожного фото.

Це востаннє, коли я був на лінії фронту — 2018 рік. З журналістом німецького видання Der Spiegel ми поїхали на позиції Донбас — Україна, нульовий блокпост, в село, яке тільки-но було відбито у сепаратистів нашими бійцями. На фото боєць з позивним Араміс, який слідкує за переміщенням ворога на відстані 500 метрів. Пам’ятаю, що через декілька хвилин ми вже виходили під снайперським обстрілом.

Вечір 18 серпня 2014 року. Батальйон Донбас і зведена рота ЗСУ увійшли в Іловайськ. Знімок зроблений одразу за окраїнними п’ятиповерхівками біля гаражів. Коли через рік, у серпні 2015-го, я з трьома іншими фотографами готував виставку про Іловайськ, то зв’язався з Андрієм Апісом, офіцером, який командував цією ротою й отримав поранення у «зеленому коридорі», але вижив. Я консультувався з ним, щоб підписи під фотографіями з його бійцями були максимально точними.

Під одним зі знімків йшлося про те, що лейтенант у шлемофоні, командир 2-го взводу, загинув в Іловайську, потрапивши 20 серпня у засідку; а мехвод обгорів, коли його бойову машину підбив російський танк у «зеленому коридорі» у Червоносільському, але врятувався.

У 2016-му я отримав повідомлення у месенджері:

— Пане Олександре, вітаю! Пам’ятайте, коли ми були в Іловайську, ви дали мені візитку, щоб я потім міг подивитися ваші роботи? Але я її втратив. Могли б ви надіслати мені її ще раз?

Я поділився своїми контактами і запитав:

— А де ви зараз перебуваєте?

— У зоні проведення АТО! Я б хотів знайти фото свого товариша!

— Ага, зрозуміло. Я просто не викладав фото в Мережу. Якщо у вас є будь-яка його фотографія, надішліть, я перевірю, чи є він на моїх знімках. Якщо у вас немає його фото, підкажіть мені напрямок пошуку.

Він мені надіслав групову фотографію:

— Андрій Дудкін, який посередині стоїть! Гаражі під Іловайськом, БМП-2.

— Подивлюся. Він був в екіпажі чи стрілок?

— Екіпаж.

Я періодично переглядав свій архів. У той час я подорожував світом із фільмами фестивалю DocuDays і своєю виставкою про Майдан і війну, й у Мілані, в день відкриття виставки, після ранкової пробіжки звірив свій знімок із тим, що мені надіслали, і відправив бійцю, який звернувся до мене з питанням :

— Саша, праворуч угорі, поряд із командиром, це він?

— Так, дуже дякую!

— Насмілюся запитати: він живий? Апіс мені писав, що командир, який у шоломі, загинув, мехвода поранили, а про вашого друга я тоді не уточнював.

— Мехвод — це я. Командир БМП загинув точно, а кулеметник зник.

І тільки тоді зрозумів, що мехвод, прізвище якого є в підписі під фотографією, і боєць, з яким я спілкуюся, це одна і та ж людина — Олександр Немашкало.

На цьому фото, крім нього, — командир 2-го взводу лейтенант Станіслав Ліщинський, загинув 20 серпня в Іловайську, і кулеметник Андрій Дудкін, зник безвісти. Сам мехвод Олександр тепер офіцер, закінчив академію і продовжив воювати.

Це був жовтень чи початок листопада. Дуже холодно — пронизливий вітер, свинцеві хмари. Тоді вже діяли умови Мінського перемир’я, але Донецький аеропорт «крили» постійно — кожні 15 хвилин ворог бив по будівлі аеропорту з чогось важкого.

Мені вдалося вирвати в штабі своєї частини щось на зразок відрядження і помчати в ДАП. Ми з товаришем провели кілька днів в приміщенні нового терміналу. Там було дуже холодно: вітер проникав через подерте решето будівлі та проймав до кісток.

Було і темно, тож мені зі своєю плівкою було майже неможливо знімати. Раз на кілька днів до нас проривався конвой. Аби він мав змогу із боєм повернутись назад, ми мали лише кілька хвилин, щоб скинути з БТРів всі припаси та за можливості занести основні всередину терміналу.

Фотокамера була для мене лиш приводом, аби бути там, тож в такі моменти я працював як всі. Під кінець одного з таких розвантажень мені вдалося зняти останнього бійця з кількома РПГ — він вже останнім застрибував до приміщення аеропорту.

Ми разом з іншими репортерами Donbas Frontliner ночували на передових ЗСУ під Золотим-4. На хуторі «Вільний».

Вечір пройшов спокійно. Ніч теж. Лише іноді було чути поодинокі «простріли» стрілецькою зброєю по потенційно небезпечних чагарниках та «зеленці». Місцевість тут складана, і підхід ворожих бойових груп впритул до позицій спостерігають постійно.

На світанку я прокинувся від близьких розривів та стрілянини. Солдати у бліндажі, де я ночував, похапцем вскакували з ліжок, з тихим матом швидко вдягалися, хапали зброю та бігли на визначені бойові позиції.

Я теж вхопив свою фотозброю і виліз на вулицю. На лавочці біля бліндажа молодий боєць тремтячими руками шнурував берці, щось гупало, вибухало, поруч стріляли. Після вибухів на верхівках дерев поруч з нами осколки різали листя. Я спробував його розпитати, що вибухало, але він не знав.

Зашнурувавши берці, солдат нервово підхопив автомат і, пригинаючись, побіг стежкою у «зеленку» — до бойових позицій. Я лишився наодинці. Сильно відчував, що ще геть не прокинувся. Спросоння адреналін бив по тілу неприємним і гострим відчуттям. Хотілося кави та курити.

Бій тривав десь пів години. Коли все закінчилося, нас провели на бойові позиції. Олександр теж був там. Під час розмови виявилося, що це його перша ротація і один з перших боїв.

Досвідчені солдати на позиції багато жартували. Він же стояв серйозним. І я зробив цей знімок.

У липні 2014 року я зустрілася з Артемом Скоропадським, прессекретарем Правого сектора, і ми домовилися зробити репортаж про добровольців для сайту НВ.

9 липня ми з журналісткою Тетяною Козак і Артемом поїхали в Новоселівку Донецької області. Пробули там чотири дні, спілкувалися з добровольцями. Тоді ж почалися бої за Карлівку — наші хлопці дійсно готувалися до нього, переобладнали машину, обшивши бронепластинами. Її разом із головою Правого сектора Дмитром Ярошем тестували всім табором. Бійці тоді дуже раділи.

Добровольці — дуже цікаві люди. Були хлопці різного віку: і пенсіонери старші 60 років, і зовсім молоді 18-річні хлопці та дівчата з усієї України. За український Донбас навіть воювали кілька росіян, які входили до складу підрозділу Правого сектора Сонечко. Приїжджали волонтери, привозили бронежилети і каски.

У той час я і познайомилася з парамедичкою Яною Зінкевич і снайперкою Оленою Білозерською. Зінкевич, на відміну від більшості, ставилася до нас із невеликою підозрою, але погодилася дати інтерв'ю. Правда, вона не хотіла показувати своє обличчя — тому я сфотографувала її у Балаклаві.

24 липня 2014 року мені пощастило знімати, як наші воїни брали село Піски на околицях Донецька. Спочатку о 6-й ранку артпідготовка «Градами», потім пішла піхота — це були воїни 93-ї бригади, батальйону Дніпро, добровольці Правого Сектору на чолі з тоді майже міфічною особою Дмитром Ярошем. Це була моя перша зйомка справжньої війни.

Танки пішли вперед проспектом Миру села Піски, їх прикривали БМП і піхота. Навіть дорожній вказівник — табличку «Донецьк» — було вже видно. Ось повертає танк, закіптявілий командир відчайдушно жестикулює… Він в запалі бою, він воює! Я сфотографував це! Коли ти знімаєш, то відчуваєш, що фото буде хорошим, але в тій суєті не встигаєш записати прізвище чи поговорити з військовиком.

Фото я опублікував у газеті Голос України, де я працюю, і в Фейсбуці. Минув певний час — можливо, рік, — і мені зателефонував головний редактор газети Народна армія Роман Драпак: «Сашко, дай нам фото легендарного танкіста Євгена Межевікіна з позивним «Адам». — «Та я такого не знаю». — «Як же не знаєш? Це ж твоє фото зі штурму Пісок, з Фейсбуку? Танкіст на ньому жестикулює». — «Так, моє». — «Оце і є «Адам». Потім ми познайомились з Героєм України Євгеном Межевікіним, нині товаришуємо.

На фото 22-річний Віталій із позивним «Ганс», родом із Запоріжжя. Віталію було 16 років, коли почалася війна. Він декілька разів телефонував до призовних пунктів та військового комісаріату, але йому завжди відмовляли. Його також не прийняли до складу добровольчих батальйонів.

Коли хлопцю виповнилось 18 років, він підписав п’ятирічний контракт і досі несе службу. Віталій каже, що робить це, аби захистити свою Батьківщину. На фото він перебуває на позиції поблизу селища Жолобок, Луганська область, 18 січня 2020 року.

Це фото зроблено 12 липня 2015 року на позиціях батальйону Київ-2 поблизу Кримського Луганської області. Український військовий спить на ліжку поблизу бліндажа. В бліндажі волого та душно, бігають миші. Просто неба — літні запахи трав та зоряне небо. Бліндаж може захистити від куль та снарядів невеликого калібру. Від важкої артилерії може врятувати тільки вдача.