Якою може бути буферна зона між Україною і Росією і як «продати» Путіну ідею про її необхідність. Інтерв'ю з безпековим аналітиком Жовтенком

 — Що таке буферна зона і яку функцію вона виконує, коли йдеться про розведення сил двох держав, які перебувають у конфлікті?

— Буферна зона (іноді можна зустріти назву «демілітаризована») — це один із інструментів, які дозволяють ворогуючим сторонам, при тому, що в них немає достатньо серйозного політичного підґрунтя для врегулювання збройного конфлікту повністю, принаймні на певний час цей збройний конфлікт припинити і гарантувати, що він так легко не відновиться. Такі зони формують з урахуванням того, які країни ворогують між собою, яка чисельність їх армій, яке озброєння, площа територій тощо. Головна мета — унеможливити швидке відновлення або початок наступної фази збройного протистояння. Зробити так, аби приготування до відновлення бойових дій були максимально видимі і була можливість швидко зреагувати.

Географічні координати таких зон і їх глибину вираховують залежно від конкретної ситуації, від того, де проходить лінія розмежування. Параметри, які регулюють правовий режим буферних або демілітаризованих зон, установлюються або двосторонніми договорами між країнами, які ворогують, або інколи це може бути договір, укладений на базі якоїсь міжнародної організації.

Наприклад, перемир’я Північної і Південної Кореї, війна між якими закінчилася 1953 року, регулюється договором ООН. Обидві сторони так і не підписали між собою договору про припинення війни. Протяжність зони відповідає протяжності Корейського півострова по 38-й паралелі, а глибина встановлена на рівні чотири кілометри. У цій чотирикілометровій зоні обом сторонам заборонено мати будь-які види озброєнь і будь-які війська в будь-якій кількості. Єдиний виняток — контрольно-пропускний пункт, там сторонам дозволено мати до 35 легко озброєних піхотинців. Ці всі параметри прописані в документі, який регулює правовий режим демілітаризованої зони. З боку Південної Кореї безпеку підтримують і південнокорейські, і американські військові. В залежності від конкретної ситуації, політичних обставин, у яких здійснюється запровадження буферних зон, може бути прийнято рішення про те, що з одного або з двох боків перебуватимуть не лише національні збройні сили ворогуючих країн, але і міжнародні контингенти, параметри і чисельність яких установлюються домовленостями.

Це один із ключових інструментів врегулювання міждержавних конфліктів в умовах, коли політичного примирення не може бути досягнуто в найближчій перспективі. Але для припинення збройного протистояння, припинення вогню і гарантії того, що це збройне протистояння не буде відновлене у певний проміжок часу, демілітаризовані зони як міжнародна практика врегулювання конфліктів між державами є досить поширеними. Конкретні практичні та політичні параметри залежать від того, які країни беруть участь у війні, яку треба врегулювати, хто в цих країн союзники, який оборонний і безпековий потенціал цих країн і хто з союзників буде готовий гарантувати безпеку демілітаризованої зони з одного чи обох боків.

— Ви згадали про демілітаризовану зону між Північною і Південною Кореєю. Як приклад вдалих буферних зон можна, мабуть, згадати «зелену лінію» на Кіпрі чи на Синайському півострові. Там присутні миротворці і немає конфліктів у відкритій чи гострій фазі. Але є і зворотні приклади, коли ідея буферної зони провалювалася. В першу чергу спадає на думку досвід самої України й те, що відбувалося на Донбасі з 2014 по 2022 роки. Можна згадати приклад Сирії, там ще до падіння режиму Башара Асада постійно домовлялися про створення якихось зон. У підсумку домовленостей ніхто не дотримувався, вони існували подекуди кілька днів або навіть кілька годин. Якщо аналізувати досвід застосування цього інструменту, на вашу думку, які фактори визначають, наскільки він є успішним, здатним вплинути на ситуацію?

— У першу чергу впливає політичний фактор, який спрацьовує, коли якась із сторін-ініціаторів створення буферної зони має достатньо політичної волі, аби забезпечити воєнно-технічне функціонування цієї зони і її захист.

З іншого боку є суто військово-технічні параметри. Дуже часто буває так, що в однієї зі сторін просто немає достатнього власного ресурсу, аби забезпечити функціонування зони розмежування. Повертаємося до прикладу України. Враховуючи різницю в військовому потенціалі між нами та РФ, в умовах, коли ми не могли розраховувати на додаткові сили, які би міг направити на схід хтось із наших союзників, зону відведення важкого озброєння, яка була запроваджена на території України, моніторила спеціальна моніторингова місія ОБСЄ. У цьому кейсі зійшлись у не дуже хорошому сенсі політичні і військово-технічні фактори, які не дозволили йому спрацювати. Бо ОБСЄ була абсолютно не та інституція, яка би мала достатній міжнародно-правовий статус і політичну вагу, аби ця зона розмежування працювала.

Як правило, в такі зони відправляються миротворці ООН. Але є дуже великі питання до мандату таких миротворчих місій, до того, що вони можуть робити, а що не можуть у зоні розведення ворогуючих сил. Бо їх мандат повинен включати певні права впливати на ситуацію, коли вони бачать, що одна зі сторін намагається відновити збройне протистояння. Тоді в миротворців має бути право вживати всіх заходів, зокрема і силових, аби змусити сторону, що хоче відновити протистояння, відмовитися від своїх намірів. Якщо ми говоримо про миротворців ООН, їхній правовий статус дозволяє їм використовувати силу виключно для самозахисту, і то в дуже ексклюзивних випадках. Вони є дуже умовним гарантом функціонування зон розмежування, бо навіть якщо вони бачитимуть, що якась зі сторін готується відновити протистояння, то не мають жодного інструментарію, щоби вплинути на ситуацію.

На контрасті, якщо ми говоримо про міжнародні сили, які гарантують розведення сторін і припинення вогню, згадаймо ситуацію на території колишньої Югославії після того, як у неї втрутилися союзні війська НАТО. Були сформовані миротворчі сили Альянсу, так звані KFOR, SFOR, які не мали тих обмежень, як миротворці ООН. Там це все працювало, бо ці підрозділи мали набагато більшу свободу дій, набагато більше інструментарію і можливостей, аби гарантувати справжнє розмежування сторін, які би могли вступити між собою у збройне протистояння.

Сирія — класичний приклад того, як цілий комплекс причин призвів до того, що там це не працювало. Там не було політичної волі сторін дотримуватися правил розмежування. ІДІЛ намагався рухатися вперед, країни, які були присутні на території Сирії і позиціонували себе борцями з ІДІЛ, та ж Туреччина, теж у певних моментах не була зацікавлена в тому, аби дотримуватися правових режимів функціонування буферних зон. Бо в турків були особливі національні інтереси у продовженні бойових дій.

— Якщо припустити, що Україна та Росія погоджуються на створення буферної зони, з якими найбільш очевидними викликами ця ідея стикнеться на етапі реалізації?

— Політичні виклики полягатимуть у тому, що РФ намагатиметься використати будь-які лазівки у правових документах, які регулюватимуть буферну зону, для того щоб, напряму не порушуючи режиму її функціонування, все одно мати можливість завдавати певної шкоди Українській державі. Тут треба дуже ретельно прописувати не просто те, що Росія може мати десь поблизу цієї буферної зони і чого не може мати, але і регламентувати використання далекобійних озброєнь, що можуть перелітати через буферну зону — балістичні ракети, крилаті ракети або ударні безпілотники. Ця буферна зона точно повинна включати і те, що називається безполітною зоною. Туди має включатися не просто пілотована авіація обох сторін, але і безпілотні та ударні системи дальнього радіусу дії.

До політичних моментів можна віднести те, що, швидше за все, повноцінне функціонування буферної зони з українського боку неможливе без присутності західних військ. Це буде стримувальним фактором для росіян. Тут може йтися про дві моделі. Або на лінії, де починається буферна зона, стоятимуть виключно західні підрозділи, війська наших союзників. Або це будуть змішані підрозділи, формат яких повинен бути прописаний із урахуванням того, щоби росіяни не бачили в цьому розташуванні певних коридорів, де стоятимуть виключно підрозділи ЗСУ і де можна їм зашкодити.

Є й виклики військово-технічного характеру. Це те, чим, як, у якій кількості буде озброєна українська армія. Крім того, що буде безпосередньо розміщено там, де буде починатися буферна зона з нашого боку, також дуже важливо, що ми матимемо в резерві. Які сили в нас будуть для того, аби відреагувати, якщо росіяни порушуватимуть зону розмежування.

— Але ж колосальна кількість ресурсів потрібна, щоби забезпечити таку велику протяжність!

— Абсолютно. Навіть якщо ми говоримо виключно про один із компонентів, про безполітну зону, це величезна кількість авіації. Наприклад, безполітна зона між Іраком і Кувейтом під час першої війни в Перській затоці, а там дуже невелика площа, кілька десятків кілометрів займала. Тим не менше, союзники постійно тримали в повітрі до сотні винищувачів, аби мати можливість реагувати на будь-які загрози з боку Іраку.

Якщо говоримо про настільки протяжну — понад 1000 км — буферну зону, яка, можливо, буде створена в Україні, теж ітиметься про сотні літаків у повітрі 24/7, як мінімум про кілька AVACS, які мають бути залучені від НАТО. Далі, в міру того, як будуть відбуватися політичні комунікації між Заходом, Росією та Україною, певні технічні інструменти гарантування безпеки буферної зони можуть відкладатися вбік. Та все одно ресурси дійсно колосальні. Швидше за все вимагатиметься постійна військова присутність наших союзників в Україні, не лише поблизу цієї буферної зони. Щонайменше кілька військових баз союзників ми повинні мати на своїй території.

Якщо повертатися до Південної Кореї, починаючи з кінця 1950-х і аж до 1991 року там була американська ядерна зброя як фактор захисту і підкріплення статусу демілітаризованої зони. Тільки 1991 року американці свою ядерну зброю звідти забрали, бо стало зрозуміло, що вона свою функцію виконала.

— Наскільки ймовірно, що Росія погодиться на ідею буферної зони? Бо цілком очевидно, що для забезпечення роботи того ж миротворчого контингенту доведеться залучати сили іноземних держав, можливо, будувати якісь об'єкти воєнної інфраструктури. Це точно не збігається з цілями «СВО», які озвучував Путін, бо вони полягали в тому, щоб якомога далі відігнати НАТО від кордонів РФ.

— Тут усе залежатиме від того, які конкретні умови будуть виставлені Росії з приводу цієї буферної зони. Усе, що ми зараз бачимо, — це просто загальні нариси планів мирного врегулювання російсько-української війни, які включають і функціонування буферної зони.

З того, що можна почути, є кілька прийнятних для РФ моментів. Перше: Росії де-факто залишають контроль над тими територіями, які знаходяться за лінією розмежування. Умовно кажучи, це спосіб заспокоєння путінського режиму. Буферна зона буде створена за рахунок тих українських територій, які контролюються росіянами, не на міжнародно визнаному кордоні самої РФ. Це певний політичний реверанс у бік Кремля, швидше за все, свідомий крок, зроблений для того, аби росіяни погодились. Я думаю, і ми, і наші західні партнери будуть просто відкидати аргументи Росії про українські території, які вони повписували собі в конституцію, це нікого не цікавить. Їм запропонують: шановні, от у вас є міжнародно визнані кордони, є території України, які ви тимчасово фактично контролюєте, тут буде демілітаризована зона, все. На цьому питання закривається.

Другий фактор, що впливатиме: присутність збройних сил на Курщині, на території РФ. Це найцікавіша історія, бо зрозуміло, що процес оформлення зони розмежування між Росією та Україною виключатиме Курську область. Але формат виключення буде дуже цікавий. Зрозуміло, це буде обмін: ми за наш відхід із Курщини вимагатимемо від Росії певних поступок. Що можна буде виторгувати за 700 кв. км Курської області? Буде видно ближче до початку політичних переговорів.

Є і третій фактор, за допомогою якого Росії можна «продати» ідею з буферною зоною і змусити погодитись, але тут повинні попрацювати в інформаційному сенсі і ми, і наші партнери, зокрема адміністрація Дональда Трампа. Росію можна переконати, що нібито підтримання безпеки буферної зони змушуватиме Захід витрачати колосальні гроші й ресурси. Це значить, що буде слабшати НАТО, Європа, американці відволікатимуться. От вам карти в руки, з погляду вашої пропагандистської стратегії і ваших геополітичних мрій — це просто те, що треба. Можете розповідати власному населенню, що ви дочекаєтесь, поки Захід витратить останні центи на цю буферну зону, тоді ви всім покажете Кузькіну мать. Але будь ласка — в межах своєї системи а-ля Північна Корея 2.0.