Відкушують та тримають. Як просувається наступ ЗСУ і чого чекати до Різдва
Погляди22 серпня 2023, 08:52
Цю війну за її характером я порівнюю із західним фронтом у Першій світовій війні. Тоді авіація відігравала незначну роль, а головним елементом було виснаження, коли одні війська намагалися прорвати оборону інших. І за достатніх зусиль це було можливо. Чого незмінно прагнули на передовій — особливо англійці та французи, коли атакували німців, — це прорвати лінію фронту, після чого проштовхнути свою кавалерію, щоб та потім розосередилася і розбила лінію ворога. Такою була ідея дуже багатьох генералів з 1914 до 1918 року. Але вона так і не втілилася.
Британським і французьким командирам знадобилося три роки, щоб зрозуміти, що цього ніколи не станеться, і що перспективним рішенням є поступова ерозія ворога, метр за метром. Такий підхід отримав назву «відкушуй і тримай» (bite and hold). І це спрацювало.
Наприкінці Першої світової війни обидві сторони стали дуже спроможними в тому, що називається ведення війни комбінованими засобами, що вимагало чималого досвіду, величезної кількості навчання та багаточисельних втрат, перш ніж це вміння буде відточене.
Нині схожа ситуація на півдні України, де, як відомо, домінує артилерія. У цьому немає нічого нового, це всі знають. Але що українці, на мій погляд, мають тепер зробити — це припинити слухати піднесені розмови — не від власного уряду, а від іноземних експертів — про те, що незабаром лінію оброни буде прорвано, росіян буде розгромлено і настане кінець війни.
Передплатіть NV Преміум та читайте без обмежень
Нам необхідна ваша підтримка, щоб займатися якісною журналістикою
Цього не станеться. Я хотів би помилятися, але це буде тривалий процес. Не скажу, що іноземці, які ведуть піднесені розмови, погано поінформовані. Але вони перевантажені оптимізмом. Багато з них казали нам 10 років тому в Іраку та Афганістані, що все майже закінчилося, нам потрібна лише ще одна кампанія або ще один рік, і все закінчиться. Це називається упередженням оптиміста (optimism bias), коли ви вибираєте дуже маленькі фрагменти доказів, після чого ігноруєте всі інші.
Справи на фронті йдуть так, як і можна було очікувати за наявних обставин. Українська армія, будучи краще мотивованою, можливо, трохи краще оснащеною, ніж російська, просувається. Просування дуже повільне і поступове. Українці відкушують і тримають, не втрачають позицій. У якийсь момент вони підійдуть до основних російських оборонних позицій, і потребуватимуть часу, щоб їх прорвати. Та я вважаю дуже малоймовірним, що трапиться якийсь прорив, і танки Челенджери, Т-72, можливо, Леопарди і Абрамси ринуть туди й усі опиняться біля моря. Думаю, цього року цього не станеться.
Не чекайте прориву в сенсі, що стіна впаде і всі ринуть за неї
Повідомлень про переправу через Дніпро дуже мало. Підрозділи спецпризначенців перетинають річку та утримуються на невеликих ділянках під великим тиском. Минулого місяця неподалік Антонівського мосту, цього разу десь в іншому місці. Безумовно, ЗСУ стикається із проблемою підтримки штурму через дуже складну місцевість та річку. Думаю, українські сили продовжуватимуть це робити, щоб відвернути увагу Росії і відволікти туди підкріплення. Але я не бачу там передумов для прориву.
Щодо прориву: його наслідками має бути крах російської лінії оборони. Але я не бачу жодних ознак цього — ані в історії, ані зараз. Наскільки я пам’ятаю, російські війська були повністю розгромлені лише раз у своїй історії — у 1917 році, коли в країні не стало уряду і запанував хаос.
Наразі більш імовірним я вважаю поступове розмивання та виснаження російських сил. І в певних місцях це принесе успіх. Але, будь ласка, не чекайте прориву в сенсі того, що стіна в один момент впаде і всі ринуть за неї. Я думаю, що це не лише малоймовірно, але й досить небезпечно. Адже тоді утвориться так званий виступ — місце, де у лінії фронту буде створено опуклість. Виступи вразливі.
Але це — заглядаючи наперед. А поки, як відомо, є певні успіхи на маріупольському напрямку — наприклад, Старомайорське. При цьому, головною проблемою (окрім браку повітряних сил і самого російського опору) є міни. Тож протягом наступних кількох тижнів, цілком правильно, акцент буде на спробах заохотити Захід надати Україні техніку для розмінування та військове інженерне обладнання. Сподіваюся, ми побачимо, що його стане набагато більше. Думаю, західні військові офіцери надзвичайно здивовані тим, наскільки щільною є російська оборона з точки зору мінування. І, чесно кажучи, я не впевнений, що вони знають, як її пробити. Зрештою її проб’ють, але це займе чимало часу.
Ми маємо допомагати своєму союзнику воювати так, як він вміє найкраще. Я не зважуся наводити приклади з новітньої військової історії, бо більша частина з них не має прямих аналогій із війною в Україні. Але є одна річ, про яку можна говорити, — це ставлення. Наприклад, ми намагалися змусити афганську армію воювати по-нашому, і це призвело до катастрофічного провалу. Зі схожих причин — не було часу розвивати людей. Це було безнадійно.
Розвиток спроможності вести війну комбінованими засобами дійсно потребує багато часу. Це можна порівняти із грою в оркестрі. Потрібно чимало часу, щоб навчити оркестр: кожен може дуже добре володіти своїм інструментом, але зібрати всіх разом — це зовсім інша річ. У вас не було на це часу. Ви маєте артилеристів, танкістів, піхотинців, стрільців, інженерів, авіаторів, які всі вправно виконують свою роботу. Звичайно, є елемент прискореного навчання в тому, що вони «навчаються в процесі роботи». Але у випадку із веденням війни комбінованими засобами неможливо одночасно навчатися й виконувати роботу без великих втрат.
Отже, як і в решті театрів бойових дій, ми маємо допомогти Україні битися так, як вона це робить найкраще, — у даному випадку через напруження до виснаження. З акцентом на артилерії та здобутті артилерійської переваги (власне, росіяни воюють так само). А це означає, що ЗСУ знадобиться маса техніки, що повертає мене до тези, яку я повторюю вже більше року.
США мають на своїх складах тисячі танків, тисячі артилерійських знарядь і бойових броньованих машин. Причому, їх неможливо отримати невідкладно — щоб лише запустити ці поставки, потрібен рік чи більше. Україні ж для здатності воювати так, як вона вміє найкраще, знадобиться заміна обладнання — на техніку, що має бути кращою, якіснішою за наявну зараз. І ця техніка має надійти зі Сполучених Штатів.
Але ми не бачимо жодних ознак цього. Виникає питання: чому? Я не знаю на нього відповіді. Я ще не зустрічав американського коментатора, який міг би мені відповісти, чому американці не передають зі складів принаймні 2 тис. танків Абрамс або 800 САУ М109, або тисячі броньованих бойових машин Bradley? Тож, боюся, відповідь полягає в тому, що Сполучені Штати цілком задоволені продовженням війни. Як минулого квітня сказав американський міністр оборони, потрібно продовжувати знекровлювати росіян, щоб вони не могли зробити з іншими країнами те, що вони зробили з Україною.
Ракети Taurus по суті схожі на франко-британські Storm Shadow. І, читаючи німецькі джерела, я розумію, що план полягає в тому, щоб обмежити їхню дальність. Taurus має значно більшу дальність дії, ніж Storm Shadow. Цілком можливо, що німці це зроблять. У будь-якому випадку, Україні це дасть дві речі. По-перше, ще один варіант для військово-повітряних сил — інші профілі атак і трохи інша технологія. Але крім того є ще один обнадійливий момент. Кількість ракет Storm Shadow — обмежена. Україна вже використала багато з них зі значним ефектом — наприклад, для нещодавнього удару по чонгарському мосту між Херсонською областю та Кримом. Було й чимало інших ударів, про які ми не знаємо і не повинні знати.
Не знаю, скільки цих ракет мала Велика Британія. Під час кампанії в Лівії ми вичерпали свій запас Storm Shadow, і не думаю, що з того часу багато їх виготовили — можливо, 100 або 200 максимум. Але рано чи пізно вони в України скінчаться. Отже, із Taurus у вас буде новий запас — наскільки я розумію, від 150 до 300 одиниць.
Про атаки на території Росії. Не думаю, що вони мають якесь військове значення. Хіба що задіяти російську ППО. Вони тактично неефективні — іншими словами, не завдають великої шкоди. Проте стратегічно вони досить ефективні. Тому що нагадують росіянам, що війна може прийти до них. Адже їхні системи ППО не такі непереможні, як вони думали. Якби я був росіянином, це викликало б у мене питання: якщо ми не здатні збити окремі безпілотники, виходить ми ніяк не зможемо збити американські, британські чи норвезькі F-35, що належать до іншої ліги?
При цьому очевидно, що в Чорноморській кампанії — в Севастополі та інших локаціях — атаки безпілотників були дуже значущими.
Але в ударах по РФ є певна небезпека, і ваше командування має це враховувати. Наскільки мені відомо, досі від них загинуло небагато цивільних. Але я підозрюю, що скоро це зміниться. І це дасть можливість росіянам представити себе жертвами. Неможна порівнювати обстріли України і те, що трапилося в Росії з кількома безпілотниками, які вдарили по будівлях у Москві чи Бєлгороді чи Сергієву Посаду чи деінде. Адже Росія щодня свідомо вбиває в Україні багато мирних жителів.
Але суть не в цьому. Питання в подачі. Можете собі лише уявити, яку перевагу отримає Росія, якщо в Москві в своєму помешканні буде вбито маленьку дівчинку. Це певна небезпека, що завжди виникає при будь-яких ударах по цивільних цілях. Я кажу як людина, яка тісно пов’язана з Королівськими ВПС, які вбили 400 тис. людей під час Другої світової війни в німецьких містах. І це мало певний військовий ефект, але майже не вплинуло на бойовий дух німців.
Натомість ракетні удари та удари безпілотників по Криму мали дуже значний ефект. Не в останню чергу через те, що змусили вивести російський флот з його головної бази в Севастополі — принаймні велику його частину — на схід до Новоросійська та інших маленьких портів. Що дозволило Україні завдати удару вже по ним. Це дуже важливо.
Коли прийде осінь і погіршиться погода — не вважаю це такою вже значною проблемою. Адже згадаймо, що було минулого року в Херсонській області в умовах бездоріжжя напередодні зими — там погода не зупинила українські сили. Це була велика перемога.
Думаю, проблема буде не стільки в погоді (хоча це стовідстоково матиме свій вплив), як у виснаженні. Атаки мають свою кульмінацію, і це природно. Минулого року ми бачили це на прикладі росіян. Ви наближаєтеся до точки, коли війська будуть виснажені. Здійснити ротацію військ, щоб вони зберігали ефективність, а логістичний ланцюг витримував потрібне для постійного нападу навантаження, — дуже непросто.
Контрнаступ триває вже 10 тижнів, і ми, ймовірно, наближаємося до точки, коли він сповільниться не лише через погоду, а через неможливість підтримувати імпульс. Це не означає поразки — просто буде природне уповільнення. Ми поки не бачимо жодних ознак цього, але, думаю, вони з’являться на початку вересня.
Схоже, що кульмінації ЗСУ ще не досягли. Україна поступово просувається вперед і при цьому, я вважаю, вміло балансує надбання і втрати: не вимірює здобутки в метрах, а намагається звести до мінімуму втрати. Тому ми й не бачимо дуже великих просувань із тисячами загиблих щодня, як під час Першої світової війни. Натомість бачимо як «відкушують та тримають», але відкушують не по 200 метрів чи кілометр, а по 10 метрів на день.
Зрештою це напевно матиме накопичувальний ефект. Але я ще раз наголошую (і про це говорю не лише я, але й інші аналітики та ваше власне командування): це не питання одного кидка. Війна не закінчиться до Різдва. Це довга кампанія, багато різних атак. І вона вимагатиме стратегічного терпіння. Потрібно забути про ці ідеї великих проривів і великих просувань.
Повну версію інтерв'ю з Френком Ледвіджем читайте тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV